Сцена допиту Андрія Соколова Мюллером. (Аналіз епізоду розповіді Шолохова «Доля людини») – Шолохов Михайло

У роки Великої Вітчизняної війни Шолохов у військових кореспонденціях, нарисах, розповіді «Наука ненависті» викривав антилюдський характер розв’язаної гітлерівцями війни, розкривав героїзм радянського народу, любов до Батьківщини. А в романі «Вони боролися за Батьківщину» був глибоко розкритий російський національний характер, що яскраво виявився в дні важких випробувань. Згадуючи, як у роки війни гітлерівці із глузуванням називали радянського солдата «росіянин Іван», Шолохов писав в одній зі статей: «Символічний росіянин Іван – це от що: людина, одягнена в сіру шинель, що, не замислюючись, віддавав останній шматок хліба й фронтові тридцять грамів цукру осиротілий у грізні дні війни дитині, людинаа, що своїм тілом самовіддано прикривав товариша, рятуючи його від неминучої загибелі, людина, що, стисши зуби, переносив і перенесе всі позбавлення й негоди, ідучи на подвиг в ім’я Батьківщини».

Таким скромним, рядовим воїном з’являється перед нами Андрій Соколов у розповіді «Доля людини». Як про справу самому звичайному Соколов говорить про свої мужні вчинки. Хоробро виконував він на фронті свій військовий борг. Під Лозовеньками йому доручили підвезти снаряди до батареї. «Треба було сильно поспішати, тому що бій наближався до нас… – розповідає Соколов. – Командир нашої частини запитує: «Проскочиш, Соколов?» А отут і запитувати нема чого було. Там товариші мої, може, гинуть, а я отут чухаться буду? Яка розмова! – відповідаю я йому. – Я повинен проскочити, і баста!» У цьому епізоді Шолоховым помічена основна риса героя – почуття товариства, здатність думати про іншому більше, ніж про себе. Але, приголомшений розривом снаряда, опам’ятався він уже в полоні в німців. З болем дивиться він, як ідуть на схід наступаючі німецькі війська. Пізнавши, що таке ворожий полон, Андрій з гірким подихом говорить, звертаючись до співрозмовника: «Ох, братуха, нелегке ця справа зрозуміти, що ти не по своїй воді в полоні. Хто цього на своїй шкірі не випробував, тому відразу в душу не в’їдеш, щоб до нього по – людськи дійшло, що означає ця штука». Про те, що довелося йому пережити в полоні, говорять його гіркі спогади: «Важко мені, братуха, згадувати, а ще важче розповідати про те, що довелось пережити в полоні. Як згадаєш нелюдські борошна, які довелося винести там, у Німеччині, як згадаєш всіх друзів – товаришів, які загинули, замучені там, у таборах, – серце вже не в груди, а в ковтку б’ється, і важко стає дихати…»

Будучи в полоні, Андрій Соколов всі свої сили додавав до того, щоб зберегти в собі людини, не розміняти ні на які полегшення участи «російське достоїнство й гордість». Одна із самих яскравих сцен у розповіді – сцена допиту полоненого радянського солдата Андрія Соколова професійним убивцею й садистом Мюллером. Коли Мюллеру донесли, що Андрій дозволив виявити невдоволення каторжною роботою, то він викликав його в комендантську на допит. Андрій знав, що на смерть іде, але вирішив «зібратися з духом, щоб глянути в дірку пістолета безстрашно, як і личить солдатові, щоб вороги не побачили в останню мінуту, що йому з життям розставатися важко…».

Сцена допиту перетворюється в духовний двобій полоненого солдата з комендантом табору Мюллером. Здавалося б, сили переваги повинні бути на боці ситою, наділеною владою й можливостями принизити, розтоптати людини Мюллера. Поигрывая пістолетом, він запитує Соколова, чи дійсно чотири кубометри вироблення – багато, а одного на могилу вистачить? Коли Соколов підтверджує свої раніше вимовлені слова, Мюллер пропонує перед розстрілом випити йому склянка шнапсу: «Перед смертю випий, русс Іван, за перемогу німецької зброї». Соколів спочатку відмовився пити «за перемогу німецької зброї», а потім погодився «за свою погибель». Випивши першу склянку, Соколов відмовився закусити. Тоді йому подали другий. Тільки після третього він відкусив маленький шматочок хліба, залишок поклав на стіл. Розповідаючи про це, Соколов говорить: «Схотілося мені їм, проклятим, показати, що хоча я и с голоду пропадаю, але давитися ихней подачкою не збираюся, що в мене є своє, російське достоїнство й гордість і що в худобину вони мене не перетворили, як не намагалися».

Сміливість і витримка Соколова вразили німецького коменданта. Він не тільки відпустив його, але й напоследок дав невеликий буханець хліба й шматок сала: «От що, Соколов, ти – справжній російський солдат. Ти хоробрий солдат. Я – теж солдат і поважаю гідних супротивників. Стріляти я тебе не буду. До того ж сьогодні наші доблесні війська вийшли до Волги й цілком опанували Сталінградом. Це для нас більша радість, а тому я великодушно дарую тобі життя. Ступай у свій блок…»

Розглядаючи сцену допиту Андрія Соколова, можна сказати, що вона є однієї з композиційних вершин розповіді. У неї своя тема – духовне багатство й моральна шляхетність радянської людини, своя ідея: немає на світі сили, здатної духовно зломити щирого патріота, змусити його принижуватися перед ворогом

Багато чого переборов на своєму шляху Андрій Соколов. Національна гордість і достоїнство російської радянської людини, витривалість, щиросердечна людяність, нескореність і невигубна віра в життя, у свою Батьківщину, у свій народ, – от що типізовано Шолоховым у воістину російському характері Андрія Соколова. Автор показав непохитну волю, мужність, героїзм простої російської людини, що у час найтяжчих випробувань, що випали на частку його Батьківщини, і непоправних особистих втрат зміг піднятися над своєї виконаної найглибшого драматизму особистою долею, зумів життям і в ім’я життя здолати смерть. У цьому пафос розповіді, його основна думка