Повний зміст Історія хвороби Іванова Аверченко А. Т

Один раз безпартійний житель Петербурга Іванов вбіг, блідий,

розгублений, у кімнату дружини й, упустивши газету, схопився руками за голову. – Що з тобою? – запитала дружина. – Погано! – сказав Іванов. – Я лівію. – Не може бути! – ойкнула дружина. – Це було б жахливо… тобі потрібно лягти в постіль, укритися теплим і натертися скипидаром. – Немає… що вже скипидар! – покачав головою Іванов і подивився на дружину блукаючими, переляканими очами. – Я лівію! – Із чого ж це в тебе, лишенько ти моє?! – простонала дружина. – З газети. Устав я ранком – нічого собі, почував увесь час безпартійність, а взяв випадково газету… – Ну? – Дивлюся, а в ній написано, що в Ченстохове губернатор заборонив читати лекцію про добування азоту з повітря… І раптом – почуваю я, що мені його не вистачає… – Кого це? – Так повітрю же!.. Підкотило під серце, обірвалося, смикнуло зі сторони убік… Ой, думаю, що б це? Так відразу й зрозумів: лівію! – Ти б молочка випив… – сказала дружина, заливаючись слізьми. – Яке вуж там молочко… Може, незабаром баланду сьорбати буду!Дружина зі страхом подивилася на Іванова. – Лівієш? – Лівію… – Може, доктори покликати? – При чому отут доктор?! – Тоді, може, пристава запросити?Як всі майже хворі, які не люблять, коли сторонні підкреслюють небезпека їхнього положення, Іванов теж насупився, засопів і невдоволено сказав: – Я вуж не так поганий, щоб пристава кликати. Може бути, відійду. – Дай – Те Бог, – схлипнула дружина.Іванов ліг у ліжко, повернувся особою до стіни й замовчав. Дружина зрідка підходила до дверям спальні й прислухалася. Було чутно, як Іванов, лежачи на ліжку, лівів.Ранок застав Іванова змарнілим, схудлим… Він тихенько пробрався у вітальню, схопив газету й, утікши в спальню, розгорнув свіжий газетний аркуш.Через п’ять мінут він вбіг у кімнату дружини й тремтячих губ прошептав: – Ще полівів! Що воно буде – не знаю! – Знову мабуть газету читав, – підхопилася дружина. – Говори! Читав? – Читав… У Ризі губернатор оштрафував газету за вказівку вогнищ холери…Дружина заплакала й побігла до тестя. – Мій – Те… – сказала вона, ламаючи руки. – Лівіє. – Бути не може?! – викликнув тесть. – Вірне слово. Вчерась із ранки був здоровий, безпартійність почував, а потім обірвалася печінка й полівів! – Треба вжити заходів, – сказав тесть, надягаючи шапку. – Ти в нього відніми й спрягти газети, а я забігу в поліцію, заявку панові приставові зроблю.Іванов сидів у кріслі, похмурий, неголений, і на очах в усіх лівів. Тесть із дружиною Іванова стояли в куті, мовчачи дивилися на Іванова, і в очах їх протягали жах і розпач.Увійшов пристав. Він потер руки, чемно розкланявся із дружиною Іванова й запитав м’яким баритоном: – Ну, як наш дорогою хворий? – Лівіє! – А – А! – сказав Іванов, піднімаючи на пристава мутні, хворі ока. – Представник відживаючого поліцейсько – бюрократичного режиму! Нам потрібна закономірність…Приставши взяв його руку, пощупав пульс і запитав: – Як ви себе зараз почуваєте? – Мирнообновленцем!Приставши потикав пальцем у голову Іванова: – Не готово ще… Не дозрів! А вчора як ви себе почували? – Октябристом, – зітхнув Іванов. – До обіду – правим крилом, а після обіду лівим… – Гм… погано! Хвороба прогресує сильними стрибками…Дружина впала тестеві на груди й заплакала. – Я, властиво, – сказав Іванов, – коштую за примусове відчуження частновладельч… – Дозвольте! – зачудувався пристав. – Так це кадетська програма…Іванов із протяжливим стогоном схопився за голову. – Значить… я вже кадет! – Усе лівієте? – Лівію. Ідете! Підіть краще… А то я на вас усе дивлюся й лівію.Приставши розвів руками… Потім навшпиньках вийшов з кімнати. Дружина покликала покоївку, швейцара й строго за – претила їм приносити газети. Взяла в сина томик "Робинзона Крузо" з розфарбованими картинками й понесла чоловікові. – От… почитай. Може, відійде.Коли вона через годину заглянула в кімнату чоловіка, то сплеснула руками й, голосно закричавши, кинулася до нього.Іванов, тримаючись за ручки зимової віконної рами, жадібно прильнул очами до цієї рами й щось шепотів… – Господи! – викликнула нещасна жінка. – Я и забула, що в нас рами газетами обклеєні… Ну, заспокойся, голубчик, заспокойся! Не дивися на мене такими очами… Ну, скажи, що ти там прочитав? Що там таке? – Про виключення Колюбакіна… Ха – ха – Ха! – проревел Іванов, валандаючись, як п’яний. – Відречемося від старого ми – и – и…У кімнату ввійшов тесть. – Кінчено! – прошептав він, благоговійно знімаючи шапку. – Біжи за приставом…Через півгодини Іванов, блідий, що дивно витягнувся, лежав у ліжку зі складеними на груди руками. Біля нього сидів тесть і тихо читав під ніс ерфуртську п