Герой роману Ф. М. Достоєвського «Ідіот»

У романі «Ідіот» Достоєвський підбивав підсумок многим своїм міркуванням про християнство, про особистість Христа й долі його навчання в миру. «Головна думка роману, – писав Достоєвський, – зобразити позитивно прекрасну людину». Перераховуючи кращі зразки світової літератури, на які він орієнтувався, Достоєвський говорить, що єдине «позитивно прекрасна особа» для нього Христос. І ще Дон Кихот, але він прекрасний тому, що в той же час і смішний, отчого «є жаль до осміяного й не знаючому собі ціни прекрасному».

Слово «ідіот», по В. Далеві, означає «недоумкуватий, неосмислений від рожденья, тупий, убогий, юродивий». Достоєвський наділив М. тією «несвідомістю від рожденья», від якої князь лікувався у Швейцарії в доктора Шнейдера. Він з’явився в Росії без гроша в кишені, не знаючи, де буде жити, але з величезною цікавістю до країни, де народився. Кожному зустрічному він відкритий як дитина й радісно готова прийняти все, що мир йому покаже. При цьому М. повний своїх серйозних думок і не знає, кому можна їх викласти. Перший, кому він викладає свої враження про страту й переконаність, що вбивати за вбивство не можна, – це лакей у будинку генерала Епанчина. М. приймає цього «людину» за людину й тим зовсім збиває того з користі. Князь угадує всіх персонажів роману, наскрізь бачачи їхнє нутро, їхні задуми, але не плануючи ніякої власної ролі в їхніх долях, ніякої користі. Все виникає як би саме собою. М. бачить людей роз’єднаних, роз’єднаних – його роль у тім, щоб з’єднати те, що роз’єднано, воскресити людські душі, повернути людей друг до друга. Щораз він апологет чужої душі й неї цілитель.

Але вилікувати ці душі неможливо – обставини реального життя сильніше князя, і, сам того не бажаючи, він щораз лише провокує катастрофи. Його простодушність і доброта лише привід до розбратів у суспільстві, де користь і власництво становлять першооснову. Його здатність співчувати спочатку спантеличує, викликає у всіх підозрілість і невір’я, а потім стає для князя справжнім нещастям, тому що в плутанині й хаосі різних ситуацій він приходить до думки, що «жаль є головний закон буття», і відмовитися від цієї думки вже не може. Князь М. увірував у цю істину, у яку не вірить ніхто. Страждають по-своєму все – не співчуває, однак, ніхто. Кожний жадає участі й допомоги, але допомогти іншому не вміє.

Ще у Швейцарії Князь Мишкін зрозумів, що йому добре тільки з дітьми: «Через дітей душу лікується…» Але в романі «Ідіот» немає дітей, лише тринадцятилітнього Коля Иволгин (який, до речі, розуміє про происходящем більше дорослі). Достоєвський відмовився від думки описати «дитячий клуб», що виникає біля князя. «Князь у справі», «твердий у справі» – це залишилося поза межами роману. Ніякого «справи» у князя немає. Його «справою» стає життя Настасьи Пилипівни, Аглаї, Іполита. Дарунок проникливості дозволяє князеві в кожному із цих дуже різних персонажів розглянути дитини, і кожна така дитина стає мучителем князя, тому що давно виріс і захоплений своїми страстями й хворобами. «ПРО, який же ви маленька дитина, Лизавета Прокофьевна!» – звертається М. до генеральші Епанчинои, та погоджується, а потім украй умучивает князя своїми батьківськими турботами. Звичайно ж, дитя й Аглая, але це дитина нісенітний, примхливий, розпещений. Більша частина роману присвячена Іполитові, сухотному юнакові, що хоче «порозумітися» з людством перед смертю, намагається застрелитися, пише «Пояснення» і т. п. М. і отут розуміє саму суть: Іполит самотній, змучений своїми комплексами й жадає простої людської участі.

Саме більше, непоправне лихо для князя – це Настасья Пилипівна, особа якої, уперше побачене на портреті, уразило його з’єднанням страждання й гордості. Страждання Настасьи Пилипівни стають для М. борошном і жахом – він не знає, як їх лікуватися.

Дія роману відбувається на Горохової, на Пісках, то в Павловске, те на Петроградської, воно збуджується атмосферою дивного міста. Петербург здобуває як би свою владу над людьми й, зокрема, над М., але це вже не та влада, що мав місто над Мрійником в «Бєлих ночах». Та влада повна поезії і юного зачарування. Тепер перед нами інше місто, вірніше, той же, але іншим часом. Він уже не відділений від миру, пов’язаний з Європою залізницею. І те, що називають західною цивілізацією, вигадливо відбивається в російському дзеркалі.

У начерках до «Ідіота» на кожній сторінці злочин, гроші, продаж, кар’єра, суд і т. д. Все це виглядає плутаної, рукою безумця малює картиной, що. Одна страшна особа виникає, відразу стирається, закривається іншою особою, фігурою, тільки рукою, тільки оком, але й у цьому оці – та ж пристрасть, той же жах. По ходу створення роману прояснявся сюжет, і в центрі його виник неймовірний жіночий вигляд. Він і вразив князя. Його, як слабкої дитини, затягла круговерть людських відносин, у центрі яких – Настасья Пилипівна. Він побачив неї, і тепер, про що б він не думав, він живе тільки Настасьей Пилипівною. Вони, не сходячись, уже зійшлися – у них загальна самітність і висота духовності. Достоєвський пише в записній книжці: «Любов християнська – Князь».

И тричі позначає на полях чернеток: «Князь Христос». М. наділений даром «вищої любові», позбавленої ощадливості. Але ця «вища любов» князя, що безневинний і не знає жінок, перетворюється в борошно для Настасьи Пилипівни. Жінка знала (ще дівчинкою довідалася) образливу пристрасть розпусного Тоцкого, потім вона довідалася пристрасть Рогожина, що думали купити неї за сто тисяч. У князі вона вперше «людини побачила». Побачила – і полюбила, хоча й таїть це до часу. А князь нічого не таїть, «йому б тільки любити». Поцілувати портрет Настасьи Пилипівни для нього – абсолютне, повне вираження почуття, що не чекає більшої повноти. З погляду звичайних людей, це ідеалізм, безкоштовне лицарство. Останнє помітила Аглая, прямо адресувавши М. вірші про «лицаря бедном».

«Щось важк і неприємне як би вразило князя», коли він почув це читання. Його «вища любов» стала предметом замилування, але разом з тим і осміяння. Аглая вторглась туди, де нікому немає місця, і порушила те, що порушувати не можна. Вторгнення Аглаї в інтимне життя князя стає фатальним: М. заплутується й зрештою вже не знає, не може сказати, кого він любить, Аглаю або Настасью Пилипівну. Він приходить до того, що любить обох; мимо волі князь зіштовхує двох жінок у жорстокому двобої.

А потім Князь Мишкін остаточно заплутується – утішає Настасью Пилипівну, покірно стає її нареченим, зовні спокійно приймає звістку, що та втекла з Рогожиним, по всьому місту шукає Настасью Пилипівну й Рогожина, властиво, уже знаючи, що трапилося. Розум князя не витримав усього, що довелося йому побачити й пережити в Росії, – «князь потрапив знову за кордон, у швейцарський заклад Шнейдера».