Короткий зміст Джамиля Айтматов Ч

Ішов третій рік війни. Дорослих здорових чоловіків в аиле не було, і тому дружину мого старшого брата Садыка (він також був на фронті), Джамилю, бригадир послав на чисто чоловічу роботу – возити зерно на станцію. А щоб старші не тривожилися за наречену, направив разом з нею мене, підлітка. Так ще сказав: пошлю з ними Данияра. Джамиля була гарна собою – струнка, ставна, із синювато – чорними мигдалеподібними очами, невтомна, сноровистая. Із сусідками ладити вміла, але якщо неї зачіпали, нікому не уступала в лайці. Я гаряче любив Джамилю. І вона любила мене. Мені здається, що й моя мати потай мріяла коли – небудь зробити її владною господаркою нашого сімейства, що жило в згоді й статку. На току я зустрів Данияра. Розповідали, що в дитинстві він залишився сиротою, року три поневірявся по дворах, а потім подався до казахів у Чакмакскую степ. Поранена нога Данияра (він тільки повернувся із фронту) не згиналася, тому й відправили його працювати з нами. Він був замкнутим, і в аиле його вважали людиною із чудностями. Але в його мовчазній, похмурій замисленості таїлося щось таке, що ми не зважувалися обходитися з ним запанібрата. А Джамиля, так уже повелося, або глузувала з нього, або зовсім не обертала на нього уваги. Не кожний би став терпіти її витівки, але Данияр дивився на регочучу Джамилю з похмурим замилуванням. Однак наші витівки із Джамилей окончились один раз сумно. Серед мішків був один величезний, на сім пудів, і ми управлялися з ним удвох. І якось на току ми звалили цей мішок у бричку напарника. На станції Данияр заклопотано розглядав дивовижний вантаж, але, помітивши, як посміхнулася Джамиля, звалив мішок на спину й пішов. Джамиля наздогнала його: «Кинь мішок, я ж пожартувала!» – «Піди!» – твердо сказав він і пішов по трапі, усе сильніше припадаючи на поранену ногу… Навколо наступила мертва тиша. «Кидай!» – закричали люди. «Ні, він не кине!» – переконано прошептав хтось. Весь наступний день Данияр тримався рівно й мовчазно. Верталися зі станції пізно. Зненацька він запік. Мене вразило, якою пристрастю, яким горінням була насичена мелодія. І мені раптом стали зрозумілі його чудності: мрійність, любов до самітності, мовчазність. Пісні Данияра всполошили мою душу. А як змінилася Джамиля! Щораз, коли вночі ми верталися в аил, я зауважував, як Джамиля, вражена й розчулена цим співом, усе ближче підходила до бричці й повільно тягла до Данияру руку… а потім опускала її. Я бачив, як щось збирало й дозрівало в її душі, вимагаючи виходу. І вона страшилася цього. Один раз ми, як звичайно, їхали зі станції. І коли голос Данияра почав знову набирати висоту, Джамиля села поруч і легонько притулилася головою до його плеча. Тиха, боязка… Пісня зненацька обірвалася. Це Джамиля рвучко обійняла його, але відразу зстрибнула із брички й, тільки – но стримуючи сльози, різко сказала: «Не дивися на мене, їдь!» І був вечір на току, коли я крізь сон побачив, як з ріки прийшла Джамиля, села поруч із Данияром і припала до нього. «Джамилям, Джамалтай!» – шепотів Данияр, називаючи її самими ніжними казахськими й киргизькими іменами. Незабаром задув степовик, скаламутилося небо, пішли холодні дощі – провісники снігу. І я побачив Данияра, що шагали з вещмешком, а поруч ішла Джамиля, однією рукою тримаючись за лямку його мішка. Скільки розмов і пересудів було в аиле! Жінки навперебій засуджували Джамилю: піти з такої сім’ї! с обідранцем! Може бути, тільки я один не засуджував її.