Маяковський – сатирик – маяковський Владимир

Сатирична тема у творчості В. В. Маяковського виникла давно й не випадково. Ще в ранньому, дореволюційному періоді творчості поета обертає на себе увага цикл сатиричних гімнів: «Гімн судді», «Гімн ученому», «Гімн обіду», «Гімн хабару».

Сповнений пафосу заперечення буржуазного суспільства, поет висміює те, що здається йому неодмінною приналежністю вульгарності й міщанства: бюрократизм, пожену за матеріальним благополуччям, ситістю, віддаленість від «живої» життя. Парадоксальним представляється сам жанр: гімн не як прославляння, а як сатиричне викриття. Суддя з його формалистским, бездушним підходом до життя, що не бажає вміщатися у звід правил і параграфів, здається ворогом усього живого, людського

Далекій екзотиці Перу протипоставлений його бездушний бюрократизм, що перемагає в короткій боротьбі й начисто нищівну всю яскраву, життєрадісну екзотику: «вилиняв моментально», «хвіст павича втратився пір’я», «бедный колібрі», «екватор тремтить від кайданових дзенькотів». «Бесптичье, безлюддя» – от що принесли судді в ніколи веселе життя, знищивши в ній все живе. Так само далекий від справжнього життя вчений, зайнятий абстрактною наукою, у вивченні окам’янілих стародавностей що забув, на благо чого повинна розвиватися наука, який він служить. Учений сприймає людину не як вінець створіння –

Він знає відмінно написане в Дарвіна,

Що ми – лише нащадки мавпячі

И його не хвилюють «людські неподобства» і те, «що росте людина дурна й покірний», – він занурений в абстрактні математичні обчислення. Інша сторона людської події – торжество плоті – з’являється в гімнах, присвячених здоров’ю й обіду. «Шлунок у панамі» – прекрасна метафора, що персоніфікує людську бездуховність, турботу про плоть, обжерливість, що перемогла в герої людське призначення

Сатирична тема не зникає в добутках В. Маяковського й після революції. Спочатку це гострі, уїдливі зауваження на адресу буржуїв, політичних супротивників Радянської влади («Радянська абетка», «Казка про Червону Шапочку»). Потім виявилося, що пережитки старого миру живучі й невикорінні в побуті нової республіки. Будучи романтиком революції, Маяковський щиро прагне до подолання цих пережитків, викриваючи у своїх віршах бюрократизм і пристосовництво, обивательщину й міщанство. Особливого згадування в цьому зв’язку заслуговує вірш «Про дряни».

У ньому висміюються пристосованці, що нашвидку перемінили «оперенье» і засіли в радянських установах. У їхньому житті з’явилися деталі, характерні для нового побуту: і звертання до дружини чиновного чоловіка «Товариш Надя!», і плаття з емблемами «серпа й молота», про які вона мріє, і портрет Маркса на стіні. Але це тільки імітація нового, підміна суті видимістю, тому що ціль радянського міщанства все та ж – особисте благополуччя. Поет думає, що обивательщина «страшнее Врангеля», тому що це ворог незримий, «опутавший» революцію, але спочатку його спосіб боротьби з міщанством досить спрощений:

Скоріше

Голови канаркам згорніть –

Щоб комунізм

Канарками не був побитий!

Зло міщанства, символом якого стає канарка, можливо перебороти за умови непримиренної до нього позиції трудящих, заради блага яких відбувалася революція. Ще одне зло, необхідністю боротися з яким думає В. Маяковський, – це бюрократизм, підміна живої турботи про людину знов – таки видимістю, благополуччям паперових звітів і резолюцій. Це явище ще більш великого плану – це імітація діяльності державним апаратам, це політичне зло в радянській державі

Вірш побудований як протиставлення ліричного героя, його ходінь, митарств по начальству й далекого йому бюрократичного миру, байдужості, зла, доведеного до абсурду. Це підкреслюється й об’єднанням несумісних понять Тео й Гукона (театрального відділу й Головного керування коннозаводства), і дикою абревіатурою Же – Зе – Грудки, і гротеском, що зображує посадових осіб, що розділилися на дві половини, щоб поспіти «на два засідання відразу». Вражає також і те, що, крім ліричного героя, все спокойно це сприймають, адже він чує «спокойнейший голосок секретаря», що пояснює «страшну картину». Поет малює наростання емоційної напруженості в душі ліричного героя, драматизує події, згущає фарби. Самотній, метається герой серед чиновників:

«Зарізали!

Убили!»

Мечуся, репетуючи!

Від страшної картини

Звихнувся розум

Емоційний вибух завершується «мечтою» про «викорінювання всіх засідань», але це вже втомлене й, напевно, неспроможне побажання ліричного героя, що усвідомить несбыточность такої мрії

В. Маяковський також створює цілий ряд сатиричних портретів, таких, як «Служниця», «Боягуз», «Помпадур», «Ханжа», «Підлиза», «Пліткар», ціль яких та ж – висміяти все те, що заважає будувати нове життя, що є пережитком минулого

Вершиною сатиричного напрямку В. В. Маяковського по праву можуть уважатися його комедії «Клоп» і «Лазня». Сам автор визначає свої комедії як публіцистичні. ПРО «Клопа» він говорив, що «це театральна варіація основної теми, на яку я малював плакати й агітки. Це тема боротьби з міщанством». Автора хвилює та ж проблема – опошлення міщанином завоювань революції

У комедії виведений головний герой – Присыпкин, «колишній робітник, що був партієць, нині наречений», що йменує себе Пьером Скрипкіним. Сімейство Ренесанс, у яке він збирається ввійти, – типове сімейство непманів: «батько – перукар», «мати – перукарка», наречена – «манікюрниця, касирка перукарні». Ще одна центральна фігура п’єси – Олег Баян, свого роду ідеолог і теоретик міщанства, що наставляє Пьера Скрипкіна, як жити. На початку п’єси звучить своєрідний пролог – лементи вуличних рознощиків різних товарів, що підкреслює цінність матеріального світу, що переважає над цінностями культурними, історичними, моральними. Подальші події – пишне весілля Присыпкина, що закінчується страшною пожежею, – показує повне моральне переродження «колишнього робітника». А потім Маяковський використовує мотив перетворення, коли героя знаходять через п’ятдесят років і дія в такий спосіб переноситься вбудущее.

Перетворення Присыпкина в символ «обывателиуса вульгариса» – «клопуса нормалиса» – обертається «дзеркальним» відбиттям майбутнього в сучасності. «Світле майбутнє» у п’єсі не несе в собі чорт антиутопії, але окремі моменти нагадують ситуацію, наприклад, з антиутопії Євгенія Замятіна «Ми»: герої по словнику з’ясовують, що таке любов. Маяковський виражає свої сумніви в досягненні гуманістичних ідеалів, на яке він сподівався, і особливо це явно у фіналі, де Присыпкин звертається до зама: «Громадяни! Братики! Свої! Рідні, звідки? Скільки вас?! Коли ж вас усіх розморозили?..» Цей сценічний ефект мимоволі змушує згадувати про класичні традиції Н. В. Гоголя (обіг городничего до залу у фіналі «Ревізора»).

У поставленій в 1930 році Вс. Мейерхольдом комедії «Лазня» немає розподілу на минуле й сьогодення. Там миру бюрократичних чинуш на чолі з Победоносиковым протипоставлені герої з народу – винахідник машини часу Диваків, Велосипедкин, друкарка Уидертон. Саме вони – нормальні люди, зі своїми мріями й переживаннями – є справжніми героями нового миру. Саме до них є фосфорична жінка – вісниця щастя з далекого майбутнього, що відкидає ідеї «керування» і «узгодження».

В. В. Маяковський наприкінці 20 – х років уже не бачить легких шляхів до досягнення світлого майбутнього для всіх трудящих і втілення гуманістичних ідеалів перетворень революції. Але сатира є для поета гострим і найбільш діючою зброєю на шляху подолання труднощів у досягненні шляхетної мети