Короткий зміст Чевенгур Платонов А. П

Через чотири роки в п’ятий голод гнав людей у міста або в ліси – бував неврожай. Захар Павлович залишався в селі один. За довге життя його рук не минуло жодне виріб, від сковорідки до будильника, але в самого Захара Павловича нічого не було: ні сім’ї, ні житла. Один раз уночі, коли Захар Павлович слухав шум довгоочікуваного дощу, він розрізнив далекий гудок паровоза. Ранком він зібрався й пішов у місто. Робота в паровозному депо відкрила для нього новий митецький мир – такий давно улюблений, начебто завжди знайомий, і він вирішив назавжди удержатися в ньому.

У Двановых народжувалося шістнадцять дітей, уцелело семеро. Восьмим був приймак Сашко, син рибалки. Його батько потонув з інтересу: хотів довідатися, що буває після смерті. Сашко – ровесник одного з дітей Двановых, Прошки. Коли в голодний рік народилася ще двійня, Прохор Абрамович Дванов зшив Сашку мішок для милостині й вивів його за околицю. «Всі ми хами й негідники!» – правильно визначив себе Прохор Абрамович, вертаючись до дружини й власних дітей. Сашко зайшов на цвинтар попрощатися з батьком. Він вирішив, як тільки набере повну сумку хліба, вирити собі землянку поруч із могилкою батька й жити там, раз у нього немає будинку.

Захар Павлович просить Прошку Дванова за рублевку розшукати Сашка й бере його до себе в сини. Захар Павлович любить Сашка всією відданістю старості, всім почуттям беззвітних, неясних надій. Сашко працює учнем у депо, щоб вивчитися на слюсаря. Вечорами він багато читає, а почитавши, пише, тому що не хоче у свої сімнадцять років залишати мир ненареченим. Однак він почуває усередині свого тіла порожнечу, куди, не затримуючись, входить і виходить життя, як віддалений гул, у якому неможливо розібрати слів пісні. Захар Павлович, спостерігаючи за сином, радить: «Не мучся, Саш, – ти й так слабкий…»

Починається війна, потім революція. В одну жовтневу ніч, почувши стрілянину в місті, Захар Павлович говорить Сашку: «Там дурні владу беруть, – може, хоч життя поумнеет». Ранком вони відправляються в місто й шукають саму серйозну партію, щоб відразу записатися в неї. Всі партії містяться в одному казенному будинку, і Захар Павлович ходить по кабінетах, вибираючи партію по своєму розумі. Наприкінці коридору за крайніми дверима сидить одна тільки людина – інші відлучилися панувати. «Незабаром кінець усьому наступить?» – запитує людини Захар Павлович. «Соціалізм, чи що? Через рік. Сьогодні тільки установи займаємо». «Тоді пиши нас», – погоджується обрадуваний Захар Павлович. Удома батько пояснює синові своє розуміння більшовизму: «Більшовик повинен мати порожнє серце, щоб туды все могло поміститися…» Через півроку Олександр надходить на залізничні курси, що відкрилися, а потім переходить у політехнікум. Але швидке навчання Олександра Дванова припиняється, і надовго. Партія відрядить його на фронт громадянської війни – у степове місто Новохоперск. Захар Павлович цілу добу сидить із сином на вокзалі, очікуючи попутного ешелону. Вони вже про усім переговорили, крім любові. Коли Сашко їде, Захар Павлович вертається додому й по складах читає алгебру, нічого не розуміючи, але поступово знаходячи собі розраду. У Новохоперске Дванов привчається до степової воюючої революції. Незабаром з губернії приходить лист із наказом про його повернення. По дорозі він замість машиніста, що втік, веде паровоз – і на одноколійній дорозі склад зіштовхується із зустрічним. Сашко чудом залишається живий. Проробивши великий і важкий шлях, Дванов вертається додому. Він відразу ж занедужує тифом, вимикаючись із життя на вісім місяців. Захар Павлович, отчаявшись, робить для сина труна. Але влітку Сашко видужує. До них по вечорах приходить сусідка, сирота Соня. Захар Павлович розколює труну на топлення, з радістю думаючи, що тепер впору не труна, а дитячу ліжечко майструвати, тому що Соня незабаром підросте й у них із Сашком можуть бути діти. Губком посилає Сашка по губернії – «шукати комунізм серед самодіяльності населення». Дванов іде від одного селища до іншого. Він попадає в руки до анархістів, у яких його відбиває невеликий загін під командуванням Степана Копенкина. Копенкин бере участь у революції заради свого почуття любові до Рози Люксембург. В одному селищі, куди заїжджають Копенкин із Двановым, вони зустрічають Соню, що тут учить у школі дітей. Дванов з Копенкиным, блукаючи по губернії, зустрічають багатьох людей, кожний з яких по – своєму представляє будівництво нової, ще невідомого життя. Дванов знайомиться із Чепурным, головою ревкому повітового міста Чевенгур. Дванову подобається слово Чевенгур, що нагадує йому манливий гул невідомої країни. Чепурный розповідає про своє місто як про місце, у якому й благо життя, і точність істини, і скорбота існування відбуваються самі собою в міру потреби. Хоча Дванов і мріє повернутися додому й продовжити навчання в політехнікумі, але захоплюється оповіданнями Чепурного про соціалізм Чевенгура й вирішує їхати в це місто. «Їдемо у твій край! – говорить Чепурному й Копенкин. – Подивимося на факти!» Чевенгур прокидаються пізно; його жителі відпочивали від століть гноблення й не могли відпочити. Революція завоювала Чевенгурскому повіту сни й головна професія зробила душу. Замкнувши свого коня Пролетарську Силу в сарай, Копенкин іде по Чевенгуру, зустрічаючи людей, блідих по виду й нетутешніх по особі. Він запитує Чепурного, чим займаються ці люди вдень. Чепурный відповідає, що душу людини і є основна професія, а продукт її – дружба й товариство. Копенкин пропонує, щоб не було зовсім добре в Чевенгуре, організувати небагато горя, тому що комунізм повинен бути їдким – для гарного смаку. Вони призначають надзвичайну комісію, що становить списки вцілілих у революції буржуїв. Чекісти їх розстрілюють. «Тепер наша справа покійне!» – радується після розстрілу Чепурный. «Плачте!» – говорять чекісти дружинам убитих буржуїв і йдуть спати від стомлення. Після розправи з буржуями Копенкин однаково не почуває в Чевенгуре комунізму, і чекісти приймаються виявляти напівбуржуїв, щоб звільнити життя й від них. Напівбуржуїв збирають у більшу юрбу й виганяють із міста в степ. Пролетарі, що залишилися в Чевенгуре й прибули в місто по заклику комуністів, швидко доїдають харчові залишки буржуазії, знищують всіх курей і харчуються однією рослинною їжею в степу. Чепурный очікує, що остаточне щастя життя
виробиться саме собою в ніким не тревожимом пролетаріаті, тому що щастя життя – факт і необхідність. Один Копенкин ходить по Чевенгуру без щастя, очікуючи приїзду Дванова і його оцінки нового життя. У Чевенгур приїжджає Дванов, але не бачить комунізму зовні: напевно, він зник у людях. І Дванов догадуються, чому більшовики – чевенгурцы так бажають комунізму: він є кінець історії, кінець часу, час же йде тільки в природі, а в людині коштує туга. Дванов винаходить прилад, що повинен сонячне світло перетворювати в електрику, для чого із всіх рам у Чевенгуре вийняли дзеркала й зібрали все скло. Але прилад не працює. Побудовано й вежу, на якій запалюють вогонь, щоб блукаючі в степу могли прийти на нього. Але ніхто не є на світло маяка. З Москви приїжджає товариш Сербинов для перевірки праць чевенгурцев і відзначає їхня марність. Чепурный пояснює це: «Так ми ж працюємо не для користі, а друг для друга». У своєму звіті Сербинов пише, що в Чевенгуре багато щасливих, але марних речей. У Чевенгур доставляють жінок – для продовження життя. Молоді чевенгурцы лише гріються з ними, як з матерями, тому що повітря вже зовсім холодний від осені, що наступила. Сербинов розповідає Дванову про свою зустріч у Москві із Софією Олександрівною – тією самою Сонею, що Сашко пам’ятав до Чевенгура. Зараз Софія Олександрівна живе в Москві й працює на фабриці. Сербинов говорить, що вона пам’ятає Сашка, як ідею. Сербинов мовчить про свою любов до Софії Олександрівні. У Чевенгур прибігає людина й повідомляє, що на місто рухаються козаки на конях. Зав’язується бій. Гине Сербинов з думками про далеку Софію Олександрівні, що зберігала в собі слід його тіла, гине Чепурный, інші більшовики. Місто зайняте козаками. Дванов залишається в степу над смертельно пораненим Копенкиным. Коли Копенкин умирає, Дванов сідає на його коня Пролетарську Силу й торкає ладь від міста, у відкритий степ. Він їде довго й проїжджає село, у якій народився. Дорога приводить Дванова до озера, у глибині якого колись упокоился його батько. Дванов бачить вудку, що забув на березі в дитинстві. Він змушує Пролетарську Силу зайти у воду по груди й, прощаючись із нею, сходить із сідла у воду – у пошуках тої дороги, по якій колись пройшов батько в цікавості смерті… Захар Павлович приходить у Чевенгур у пошуках Сашка. Нікого з людей у місті немає – тільки сидить у цегельного будинку Прошка й плаче. «Хочеш, я тобі знову рублевку дам – приведи мені Сашка», – просить Захар Павлович. «Даром приведу», – обіцяє Прокофий і йде шукати Дванова.