«Книга жіночої душі…» – Ахматова Ганна

(по ліриці А. Ахматовій)

На рубежі минулого й нинішнього сторіч, хоча й не буквально хронологічно, – недарма Ахматова писала про «сьогодення», «не календарному» ХХ столітті – напередодні великої революції, в епоху, вражену двома світовими війнами, у Росії виникла й зложилася, може бути, сама значна у всій Літературі нового часу «жіноча» поезія – поезія Ганни Ахматовій. Найближчою аналогією, що виникла вже в перших її критиків, виявилася давньогрецька співачка любові Сапфо: росіянці Сапфо часто називали молоду Ахматову

Уперше жінка знайшла поетичний голос такої сили. Жіноча емансипація показала себе й поетичну рівноправність. «Я навчила жінок говорити», – помітила Ахматова в одній епіграмі. Ганна Ахматова (Ганна Андріївна Горенко) (1889 – 1966) була останнім поетом «срібного століття» російської поезії. Доля її – трагічна доля поета в страшне для батьківщини час. Своє поетичне завдання Ахматова бачило в тім, щоб зберегти пам’ять про усім, бути «поетичним свідком історії», розповісти про тих, кого знала, про події, які їй довелось пережити. Літературну діяльність Ахматова початку як поет – акмеист. Ця літературна течія зложилася в 10 – 20 – е роки ХХ століття як протилежність символізму. Акмеисты декларували конкретно – почуттєве сприйняття миру, повернення слову його первісного, несимволічного значення

Мотиви ранніх творів Ахматовій не виходять за рамки акмеизма: це любов, історія, природа, сенс життя. Однак вона змогла знайти свою особливу інтонацію в цих відомих темах. Її поезія відрізняється поглибленістю у внутрішній мир, переживання, прагнення через чуйну жіночу душу показати загальне, закономірне в навколишньому світі:

Двері напіввідчинені,