Як змова Печорина з Азаматом вплинув на долю Бэлы? – Лермонтов Михайло

Публікуючи в 1840 році роман «Герой нашого часу», М. Ю. Лермонтов поставив після заголовка роману підзаголовок: «Із записок офіцера на Кавказі». Це було не просто сміливістю – це було найвищою мірою необачно з боку автора. «Кавказькі» повести наслідувачів А. Бестужева – Марлинского наводнили вітчизняну літературу того часу й, як правило, буяли екзотичними для російського читача горянськими страстями. Творчий метод М. Ю. Лермонтова інший: його роман – добуток реалістичне. Уже в першій його частині – повести «Бэла» – горянське життя з’являється прозаїчної й бідної. Всі події рисуються очами Максима Максимыча, що стало випадковим попутником автора. Максим Максимыч прослужив на Кавказі більшу частину свого життя й добре знає вдачі й звичаї горців. Він не занадто утворений, і в його поглядах на життя переважає здоровий глузд і життєвий досвід старого служаки. Горці для нього не романтичне плем’я, а люди зі своїми звичаями, які він визнає як належне: з батьком Бэлы вони «кунаки», а виходить, не можна відмовитися від запрошення на весілля старшої дочки князя. Син князя Азамат, з погляду Максима Максимыча, розпестився легкими грошима, які йому платили в російської міцності за дрібні послуги. Він «жахливо ласий на гроші», але при цьому гарячий і безрозсудний. Печорин також показаний читачеві очами Максима Максимыча: він «небагато дивний» своїми протиріччями, і в нього «судилося», що з ним «повинні траплятися різні незвичайні речі». Звичайно, ні причин розчарування Печорина в житті, ні його складних внутрішніх протиріч Максим Максимыч зрозуміти не міг – з його погляду, англійці, що видумали «моду нудьгувати», всього – на – всього «страшенні п’яниці».

Зустріч Печорина з Бэлой відбулася в будинку князя, куди російські офіцери були запрошені на весілля. Бэла незвичайно гарна собою, і молоді люди зробили один на одного враження, хоча жоден з них у цьому не зізнається. Ця зустріч могла б залишитися без наслідків, якби не ще один персонаж – розбійник Казбич. Казбич у якімсь ступені втілення горянської моралі: головні цінності в його житті – зброя й вірний скакун Карагез. Для Азамата Казбич стає свого роду прикладом для наслідування, а володіння його конем – заповітною мрією. Він готовий украсти в батька його кращу гвинтівку або шашку в обмін на Карагеза, готовий украсти Бэлу в дружин Казбичу. Але пісня, що той співає у відповідь на цю пропозицію, підтверджує, що для горця система цінностей інша й немає нічого більше дорогого, чим вірний скакун, здатний винести з бою й «не відстати від вихру». Казбич принизив Азамата, посміявшись над ним, назвавши його хлопчиськом, – горець не може цього простити

Максим Максимыч розповів про усім, що чув, Печорину. «Він посміявся, – такий хитрий! – а сам задумав дещо». Скритність Печорина, його таємні задуми залишаються невідомими доброму штабс – капітанові, але розкривають і ще одну сторону характеру Печорина – його вміння розбиратися в людях і використовувати їхні слабості у своїх цілях. Він уміло грає на самолюбстві юного горця, розхвалюючи коня Казбича й поддразнивая Азамата. Азамату нелегко погодитися на пропозицію Печорина украсти Бэлу для нього – адже згоди батька на шлюб сестри з російським офіцером він не одержить. І Печорин знову дражнить Азамата: «Я думав, що ти чоловік, а ти ще дитина: рано тобі їздити верхи…» Звичайно, Азамат «спалахнув» від цих слів: адже ще жваво в пам’яті недавнє приниження від Казбича. Від’їзд батька на кілька днів спростив завдання, і змова Печорина й Азамата відбувся. Азамат привіз зв’язану Бэлу, а Печорин украв для нього Карагеза. Після цього Азамат уже не повернувся в родину, ставши абреком, і батько, що повернувся додому, не застав ні сина, ні дочки. Бэла стала жити в міцності, і Печорин потихеньку приручає до себе дику горянку. Вона горда й спочатку не приймає щедрих подарунків, але Григорій Олександрович знову проявляє себе проникливою людиною, що знає природу людей. Він «зважився на останній засіб»: придя до неї, сказав, що вона вільна, а він їде в гори шукати своєї погибелі. Звичайно, це розраховано на жалість дівчини, і Печорин не помилився: Бэла зізнається йому в любові, і вони щасливі якийсь час. Смерть батька від руки Казбича, що отомстили за образу й крадіжку коня, від її якийсь час приховували й повідомили її про це, коли вона вже цілком звикла до нового життя. Але щастя Бэлы виявилося недовгим. Печорин прагне до того, що йому недоступно, а домігшись свого, незабаром охолонув до бажаної мети. У великому монолозі він зізнається Максимові Максимычу, що помилився: любов простодушної дикунки набридає йому так само швидко, як кокетство світської панянки. Йому нудно з Бэлой, він починає нею тяготитися, їдучи в гори всі частіше, і дівчина страждає. Вона горда й готова сама піти додому до себе: «Я не раба його – я князівська дочка!..» Але вертатися їй, по суті, нікуди – родина зруйнована, батько вбитий, брат зник. Під час відсутності Печорина Казбичу вдалося викрасти Бэлу, і, рятуючись від переслідування, він наносить їй смертельну рану. Бэла вмирає довго й болісно, тільки перед смертю знову відчувши любов до себе Печорина. «Вона добре зробила, що вмерла», – говорить про неї Максим Максимыч, тому що «рано або пізно» Григорій Олександрович її покинув би. Трагічна загибель дівчини – результат байдужості Печорина до доль оточуючих людей. Ценящий тільки свого бажання, Печорин домагається мети за всяку ціну, але в цьому випадку ціна його змови з Азаматом занадто велика – загибель всієї родини князя, Бэла, що стала жертвою його примхи, що побачила в житті коротке щастя й безліч страждань, що загинула в розквіті сил і краси. Можливо, Печорин усвідомить свою провину, тому що не любить не говорити, не згадувати про Бэле, але вже нічого не можна не змінити, не виправити