Людська доля та любов до рідної землі у творчості Андрія Малишка
Україно моя, мені в світі нічого не треба,Тільки б голос твій чути і ніжність твоюБерегти.А. МалишкоАндрій Малишко народився і виріс на наддніпрянських кручах, його вели у світ обухівські дороги і київські тракти. І це не географічні пунктири долі, а духовний материк, що виховав його як людину і поета й увічнився в його художньому слові:
Пам'ятаєш?У камені, в колії добрій,Чи літо, чи осіньАбо дощик-пороша,Простеляла для мене далекий обрій,Дорого під яворами. Моя найдорожча.Від рідної неньки навчився Андрій Малишко розуміти і любити народну пісню. В річищі українського фольклору знайшов він справжні цінності, поняття добра і зла, правди і кривди, краси й незугарності — незрадливу й нерозчинну спадщину. Від неї починається і до неї витоком діалектичної спіралі повертається під кінець життя поетична думка одного з найбільш народних українських ліриків середини XX століття.
Звертаючись до вічної теми людської долі, призначення людини нас землі, поет йде від глибинного засвоєння народної етики як життєтворчої сили; постійно та послідовно прагне митець впровадити її у дійсність, утвердити належною шкалою морального відліку, дзеркалом суджень про себе і світ. Взаємодія суспільної реальності та живої для Малишка народної моралі, прищепленої йому піснею і казкою, небом і вітром дніпровим, батьківською наукою і маминою Ласкою, — це ключ до розуміння всієї творчості поета.
Поезію Малишка пронизує пафос активної життєвої позиції співвітчизника, натхненного прикладом попередніх поколінь. Це цілком відповідало складному духові часу — і щирому пориву народу, що завзято будував нове життя, і лукавій ідеї самозречення особистості «в ім'я» світлого майбутнього, що дозволяла «вождю всіх часів і народів» робити з тієї особистості, що заманеться.
Але Малишко не так намагався відбити героїку своєї епохи та її винятковість, як у фактах героїчних діянь вичитував моральні заповіти свого роду; гуманістичність вікових світоглядних орієнтацій цілого етносу. В алегоричному образі бусела поет показує людину, яка понад усе любить свою землю, свій дім, свою родину:
Не смійтесь, я теж на бусла схожийТакою ж любов'ю до отчого дому.До кращих поетичних книг української літературі війни належать збірки Малишка «Україна моя!», «Битва», «Ярославна».Людина, якою вона, насправді є, з усіма своїми болями і радощами, круто вимішаним земним «я» була відображена у Малишка з небаченою достеменністю. Скільки добра і драматизму в образі кашовара з однойменного вірша. Скінчилася, його роль на ВІЙНІ, завершилося його мале діло, лишилися чуйність і совість, які й допомогли вистояти і виконати належне. Це — головне, а решта — маршал ти був чи їздовий —небагато важить на терезах часу. Починається нове життя, але моральні засади ті ж, що і рік, і століття тому. Решта —- важить небагато.
Кожний вірш циклу «Україно моя!» звучить як продовження давно розпочатої й веденої подумки розмови зі своєю землею. Персоніфікована Вітчизна, «польова моя мрійниця», «крапля у сонці з весла», де згорьовані батько й мати, є учасницею діалогу, мова якої передається через роздуми і поривання ліричного героя, відлунюється зміною тону й теми в кожному наступному вірші.
Справжнім трагізмом перейняті рядки поета про його нерозривний зв'язок із землею, яку доводиться лишати: «я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг».Та ось у голосі Вітчизни він чує ноти, які прояснюють його затуманений сльозою погляд і видобувають з серця слова воїнської самопосвяти. Не тільки болем, а й святим гнівом сповнена рідна земля, і митець долучає свій голос до великої клятви народу:
Буду дихати, падать, рости й воювати до жагиБо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.Не скоро ще заговорить поезія про ціну, що її платить народ у цій боротьбі, а Малишко у своїй відвертій розмові з Вітчизною скаже про майбутнє — переможне, радісне і водночас порубцьоване війною, бідою гартоване, але через те дорожче:
Вставай, моя рідна, розлуки доволі,Які ми з тобою ще будем багаті —Веселкою в небі, барвінком у полі,Розплатою — люттю при спаленій хаті...Простіть, якщо словом кого запечалю,Далекі мої, дорогі, помарніли!В останній період творчості Малишко відмовляється від спроб примирити гуманістичну народну етику з реальною практикою життя, а з упевненістю в правоту народу протиставляє його здоровий глузд химерному поступу новітньої цивілізації, її хижим зазіханням, що відбивається в його неприйнятті науково-технічної революції.
У книгах «Дорога під яворами», «Рута», «Серпень душі моєї» звучать тривожні роздуми про світ і поступ, моральну забезпеченість сучасності. Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим моральним орієнтиром:
У круглястім беретику,Лиш похилений трохи,Мій малий амулетикуНа краєчку епохи.(«Соняшник»)Образ Вітчизни у Малишка злитий з категорією долі, — гіркої і щасливої, невичерпної і до болю короткої, — долі, в якій життя особистості мить у мить переливається в буття Батьківщини. Це — неосяжний світ, поділений між «мною, тобою і кимось третім», поділений і неділимий.
Пам'ятаєш?У камені, в колії добрій,Чи літо, чи осіньАбо дощик-пороша,Простеляла для мене далекий обрій,Дорого під яворами. Моя найдорожча.Від рідної неньки навчився Андрій Малишко розуміти і любити народну пісню. В річищі українського фольклору знайшов він справжні цінності, поняття добра і зла, правди і кривди, краси й незугарності — незрадливу й нерозчинну спадщину. Від неї починається і до неї витоком діалектичної спіралі повертається під кінець життя поетична думка одного з найбільш народних українських ліриків середини XX століття.
Звертаючись до вічної теми людської долі, призначення людини нас землі, поет йде від глибинного засвоєння народної етики як життєтворчої сили; постійно та послідовно прагне митець впровадити її у дійсність, утвердити належною шкалою морального відліку, дзеркалом суджень про себе і світ. Взаємодія суспільної реальності та живої для Малишка народної моралі, прищепленої йому піснею і казкою, небом і вітром дніпровим, батьківською наукою і маминою Ласкою, — це ключ до розуміння всієї творчості поета.
Поезію Малишка пронизує пафос активної життєвої позиції співвітчизника, натхненного прикладом попередніх поколінь. Це цілком відповідало складному духові часу — і щирому пориву народу, що завзято будував нове життя, і лукавій ідеї самозречення особистості «в ім'я» світлого майбутнього, що дозволяла «вождю всіх часів і народів» робити з тієї особистості, що заманеться.
Але Малишко не так намагався відбити героїку своєї епохи та її винятковість, як у фактах героїчних діянь вичитував моральні заповіти свого роду; гуманістичність вікових світоглядних орієнтацій цілого етносу. В алегоричному образі бусела поет показує людину, яка понад усе любить свою землю, свій дім, свою родину:
Не смійтесь, я теж на бусла схожийТакою ж любов'ю до отчого дому.До кращих поетичних книг української літературі війни належать збірки Малишка «Україна моя!», «Битва», «Ярославна».Людина, якою вона, насправді є, з усіма своїми болями і радощами, круто вимішаним земним «я» була відображена у Малишка з небаченою достеменністю. Скільки добра і драматизму в образі кашовара з однойменного вірша. Скінчилася, його роль на ВІЙНІ, завершилося його мале діло, лишилися чуйність і совість, які й допомогли вистояти і виконати належне. Це — головне, а решта — маршал ти був чи їздовий —небагато важить на терезах часу. Починається нове життя, але моральні засади ті ж, що і рік, і століття тому. Решта —- важить небагато.
Кожний вірш циклу «Україно моя!» звучить як продовження давно розпочатої й веденої подумки розмови зі своєю землею. Персоніфікована Вітчизна, «польова моя мрійниця», «крапля у сонці з весла», де згорьовані батько й мати, є учасницею діалогу, мова якої передається через роздуми і поривання ліричного героя, відлунюється зміною тону й теми в кожному наступному вірші.
Справжнім трагізмом перейняті рядки поета про його нерозривний зв'язок із землею, яку доводиться лишати: «я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг».Та ось у голосі Вітчизни він чує ноти, які прояснюють його затуманений сльозою погляд і видобувають з серця слова воїнської самопосвяти. Не тільки болем, а й святим гнівом сповнена рідна земля, і митець долучає свій голос до великої клятви народу:
Буду дихати, падать, рости й воювати до жагиБо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.Не скоро ще заговорить поезія про ціну, що її платить народ у цій боротьбі, а Малишко у своїй відвертій розмові з Вітчизною скаже про майбутнє — переможне, радісне і водночас порубцьоване війною, бідою гартоване, але через те дорожче:
Вставай, моя рідна, розлуки доволі,Які ми з тобою ще будем багаті —Веселкою в небі, барвінком у полі,Розплатою — люттю при спаленій хаті...Простіть, якщо словом кого запечалю,Далекі мої, дорогі, помарніли!В останній період творчості Малишко відмовляється від спроб примирити гуманістичну народну етику з реальною практикою життя, а з упевненістю в правоту народу протиставляє його здоровий глузд химерному поступу новітньої цивілізації, її хижим зазіханням, що відбивається в його неприйнятті науково-технічної революції.
У книгах «Дорога під яворами», «Рута», «Серпень душі моєї» звучать тривожні роздуми про світ і поступ, моральну забезпеченість сучасності. Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим моральним орієнтиром:
У круглястім беретику,Лиш похилений трохи,Мій малий амулетикуНа краєчку епохи.(«Соняшник»)Образ Вітчизни у Малишка злитий з категорією долі, — гіркої і щасливої, невичерпної і до болю короткої, — долі, в якій життя особистості мить у мить переливається в буття Батьківщини. Це — неосяжний світ, поділений між «мною, тобою і кимось третім», поділений і неділимий.
