Розуміння людського призначення у поемі І. Франка «Іван Вишенський»
Людина хоч раз у житті замислюється над вічним питанням: для чого вона живе? Адже ніхто не з'являється на світ випадково — у кожного своє призначення. Хтось стане всесвітньо відомим художником і буде дарувати людям прекрасні шедеври, хтось — геніальним ученим, який рухатиме науково-технічний прогрес, хтось — лікарем, який рятуватиме людські життя... Популярні зірки й ті, чиє ім'я ніколи не прославиться, міністри і двірники, генерали і рядові, — усі щодня так чи інакше впливають на хід подій, змінюючи історію. Тому дуже важливо зрозуміти власне призначення: тільки тоді можна принести користь іншим людям і відчути справжнє щастя від того, що життя проходить недаремно.
Християнська мораль говорить: земне існування — мить, яка відділяє людину від справжнього життя на «тому світі». Яким воно буде — райським чи пекельним — залежить від людини. Відмова від мирської суєти і присвята себе Богові — найкоротший і найлегший шлях до вічного блаженства?
І. Франко у філософській поемі «Іван Вишенський» стверджує: шлях до духовної висоти, пройдений одним, повинен стати дороговказом для інших. Любов до Бога має виявлятися в любові до людей — адже у кожному з них є відсвіт Божої благодаті. Віра має освячуватися добрими справами, інакше вона обернеться на зневір'я.
У центрі твору — оборонець православної віри, український письменник-полеміст Іван Вишенський. На прикладі його життя автор розкриває тему відповідальності кожного за збереження духовності. Вишенський вирішив усамітнитися на Афоні якнайдалі від світських спокус. День за днем він проводить у роздумах і молитвах. Побачивши павука, який зловив у сітях муху, старець робить висновок: грань між добром і злом — тонка, тому, щоб розібратись і не впасти в гріх, людина має покладатися на Бога, вірити, що все в житті — його промисел, і активно чинити опір усьому, що може відвернути її від віри та любові. Людина не позбавлена права на вибір, але робити його повинна, виходячи із заповідей Божих, не вважаючи, що її уявлення про вічне і минуще — єдино правильні.
Якось вишневі пелюстки залетіли до печери Вишенського, нагадавши йому про Україну. Спогад той був таким болючим, що навіть породив сумнів у правильності рішення стати самітником. Таким чином автор розкриває зв'язок любові й патріотизму, оскільки це грані вияву людського в людині: віра в рідну землю як невід'ємна складова гуманізму. Приїзд посланців з України, які просять Вишенського повернутися з ними додому й допомогти захистити віру, викликає у героя внутрішній неспокій. З одного боку, бажання «самому дотиснуться до Христа», а з іншого — відчуття нерозривного зв'язку з Вітчизною.
Кульмінацією поеми є молитва Вишенського, щоб Бог переніс його до корабля, що відпливає, бо він просвітлів у думці, що його спасіння — ніщо порівняно з можливістю порятувати мільйони. Розв'язка символічна: Всевишній простяг сонячне проміння з печери до корабля, чернець ступив на цей «місток» — і «тихо щез», прозрів, бо піднісся до розуміння немарності життя, яке дає кожному творець.
Прочитавши цей твір, починаєш глибше замислюватися над вічними проблемами: добра і зла, гріха і спокути, життям і смерті... І розумієш: найголовніше призначення людини, незалежно від її здібностей, уподобань, прагнень, — любити своїх ближніх і робити добро. Адже саме за добро, яке людина творить у житті, вона буде поцінована за межею буття.
Християнська мораль говорить: земне існування — мить, яка відділяє людину від справжнього життя на «тому світі». Яким воно буде — райським чи пекельним — залежить від людини. Відмова від мирської суєти і присвята себе Богові — найкоротший і найлегший шлях до вічного блаженства?
І. Франко у філософській поемі «Іван Вишенський» стверджує: шлях до духовної висоти, пройдений одним, повинен стати дороговказом для інших. Любов до Бога має виявлятися в любові до людей — адже у кожному з них є відсвіт Божої благодаті. Віра має освячуватися добрими справами, інакше вона обернеться на зневір'я.
У центрі твору — оборонець православної віри, український письменник-полеміст Іван Вишенський. На прикладі його життя автор розкриває тему відповідальності кожного за збереження духовності. Вишенський вирішив усамітнитися на Афоні якнайдалі від світських спокус. День за днем він проводить у роздумах і молитвах. Побачивши павука, який зловив у сітях муху, старець робить висновок: грань між добром і злом — тонка, тому, щоб розібратись і не впасти в гріх, людина має покладатися на Бога, вірити, що все в житті — його промисел, і активно чинити опір усьому, що може відвернути її від віри та любові. Людина не позбавлена права на вибір, але робити його повинна, виходячи із заповідей Божих, не вважаючи, що її уявлення про вічне і минуще — єдино правильні.
Якось вишневі пелюстки залетіли до печери Вишенського, нагадавши йому про Україну. Спогад той був таким болючим, що навіть породив сумнів у правильності рішення стати самітником. Таким чином автор розкриває зв'язок любові й патріотизму, оскільки це грані вияву людського в людині: віра в рідну землю як невід'ємна складова гуманізму. Приїзд посланців з України, які просять Вишенського повернутися з ними додому й допомогти захистити віру, викликає у героя внутрішній неспокій. З одного боку, бажання «самому дотиснуться до Христа», а з іншого — відчуття нерозривного зв'язку з Вітчизною.
Кульмінацією поеми є молитва Вишенського, щоб Бог переніс його до корабля, що відпливає, бо він просвітлів у думці, що його спасіння — ніщо порівняно з можливістю порятувати мільйони. Розв'язка символічна: Всевишній простяг сонячне проміння з печери до корабля, чернець ступив на цей «місток» — і «тихо щез», прозрів, бо піднісся до розуміння немарності життя, яке дає кожному творець.
Прочитавши цей твір, починаєш глибше замислюватися над вічними проблемами: добра і зла, гріха і спокути, життям і смерті... І розумієш: найголовніше призначення людини, незалежно від її здібностей, уподобань, прагнень, — любити своїх ближніх і робити добро. Адже саме за добро, яке людина творить у житті, вона буде поцінована за межею буття.
