Повний зміст Озеро Брэдбери Р – Часть 1

Рэй Брэдбери. Озероволна виплеснула мене з миру, де птаха в небі, діти на пляжі, моя мати на березі. На якусь мить мене охопило зелену безмовність. Потім усе знову повернулося – небо, пісок, діти. Я вийшов з озера, мене чекав мир, у якому навряд чи що – небудь змінилося, поки мене не було. Я побіг по пляжі. Мама розтерла мене рушником. – Стій і сохни, – сказала вона.Я стояв і дивився, як сонце сушить крапельки води на моїх руках. Замість них з’являлися пупырышки гусячої шкіри. – Ой, – сказала мама. – Вітер піднявся. Ну – ка надягни светр. – Почекай, я подивлюся на гусячу шкіру. – Гарольд! – прикрикнула мама.Я надяг светр і став дивитися на хвилі, які накочувалися й падали на берег. Вони падали дуже спритно, з якоюсь елегантністю; навіть п’яний не зміг би впасти на берег так добірно, як це робили хвилі.Стояли останні дні вересня, коли без усяких видимих причин життя стає такий сумною. Пляж був майже порожній, і від цього здавався ще більше. Дітлахи в’януло копошилися з мячом. напевно, вони теж почували, що прийшла осінь, і все скінчилося.Ларьки, у яких улітку продавали пиріжки й сосиски, були закриті, і вітер розгладжував сліди людей, що приходили сюди в липні й серпні. А сьогодні тут були тільки сліди моїх тенісних тапочок, так ще Дональда й Арнольда Дэлуа.Пісок заповнив доріжку, що вела до каруселей. Коня стояли, укриті брезентом, і згадували музику, під якою вони скакали в чудесні літні дні.Всі мої однолітки були вже в школі. Завтра в цей час я буду сидіти в поїзді далеко звідси. Ми з мамою прийшли на пляж. На прощання. – Мама, можна я небагато побігаю по пляжі? – Добре, зігрійся. Але тільки не довго, і не бігай до води.Я побіг, широко розставивши руки, як крила. Мама зникла вдалині й незабаром перетворилася в маленьку цятку. Я був один.Людина в 12 років не так вуж часто залишається один. Навколо стільки людей, які завжди говорять як і що ти повинен робити! А щоб виявитися на самоті, потрібно сломя голову бігти далеко по пустельному пляжі. І найчастіше це буває тільки в мріях. Але зараз я був один. Зовсім один!Я підбіг до води й зайшов у неї по пояс. Раніше, коли навколо були люди, я не наважувався оглянутися навкруги, дійти до цього місця, вдивитися в дно й назвати одне ім’я. Але зараз…Вода – як чарівник. Вона розріже всі навпіл і розчиняє вашу нижню частину, як цукор. Холодна вода. А час від часу вона накидається на вас рвучким буруном хвилі.Я назвав її ім’я. Я викрикнув його багато разів: – Талли! Талли! Агов, Талли!Якщо вам 12, то на кожний свій заклик ви очікуєте почути відгук. Ви почуваєте, що будь – яке бажання може здійсниться. І часом ви, може бути, і не дуже далекі від істини.Я думав про той травневий день, коли Талли, посміхаючись, ішла у воду, а сонце грало на її худих плічках. Я згадав, який спокійної раптом стала гладь води, як скрикнула й сполотніла мати Талли, як стрибнув у воду рятувальник, і як Талли не повернулася…Рятувальник хотів переконати неї вийти назад, але вона не послухалася. Йому довелося повернутися одному, і між пальцями в нього стирчали водорості.А Талли пішла. Більше вона не буде сидіти в нашім класі й не буде по вечорах приходити до мене. Вона пішла занадто далеко, і озеро не дозволить їй повернутися.І тепер, коли прийшла осінь, небо й вода стали сірими, а пляж порожнім, я прийшов сюди востаннє. Один. Я кликав її знову й знову: – Талли! Агов, Талли! Повернися!Мені було тільки 12. Але я знав, як я любив її. Це була та любов, що приходить раніше всяких понять про тіло й мораль. Ця любов так само безкорислива й так само реальна, як вітер, і озеро, і пісок. Вона містила в собі й теплі дні На пляжі, і стрімкі шкільні дні, і вечора, коли ми верталися зі школи, і я ніс її портфель. – Талли!Я покликав її востаннє. Я тремтів, я почував, що моя особа змокріла й не розуміла від чого. Хвилі не діставали так високо. Я вибіг на пісок і довго дивився у воду, сподіваючись побачити який – небудь таємничий знак, що подасть мені Талли. Потім я встав на коліна й став будувати палац із піску. Такий, як ми, бувало, будували з Талли. Тільки цього разу я побудував половину палацу. Потім я піднявся й крикнув: – Талли! Якщо ти чуєш мене, прийди й добудуй його!Я повільно пішов до тої цятки, у яке перетворилася моя мати. Обернувшись через плече, я побачив, як хвилі захлиснули мій замок і потягли за собою. У повній тиші я брів по березі. Далеко, на каруселі, щось заскрипіло, але це був тільки вітер.Наступного дня ми виїхали на Захід. У поїзда погана пам’ять, він все залишає за. Він забуває поля Іллінойсу, ріки дитинства, мости, озера, долини, котеджі, горе й радість. Він зали