Ідеал краси й література – твору на вільну тему

Звертаючись до добутків класиків світової літератури, ми мимоволі вишиковуємо у своїй свідомості ціннісну шкалу, що визначає світогляд того або іншого письменника або поета. У цієї шкали дуже багато різних сторін. Рамки нашого нарису не дозволяють розглянути докладно всю ціннісну шкалу, характерну для певної епохи. Спробуємо виділити один з аспектів цієї шкали, а саме, простежимо відношення письменників і поетів кінця XVIII – першої половини XIX в. до розуміння краси людини. І тут важливо відзначити, що в зазначену епоху в поняття «краса» входили не тільки фізичні достоїнства й зовнішній вигляд людин, але також його вік, духовні якості, навіть положення в суспільстві й рід занять

Наприклад, в епоху так званого «галантного», по визначенню Едуарда Фуксу, століття (XVII – нач. XVIII в.) гарним уважалася людина, призначений до бездіяльності й безделию. Усе, що в зовнішньому вигляді людини нагадувало про систематичну роботу або на вид благоприятствовало їй, уважалося некрасивим. Жінки особлива увага обертали на особу чоловіка. Звабливим нерідко називали юнака, тільки – но вступившего у світло, з тонкими, майже жіночними рисами особи. Панував ідеал отакого петиметра. Молоді люди того часу не тільки уважно стежили за своїм платтям, до дріб’язків продумували свій туалет, але й намагалися бути ввічливими й витонченими вманерах.

Предметом особливої турботи для «галантних» чоловіків був догляд за нігтями. Ретельне підпилювання й обробка нігтя, додання йому гарної форми – заняття декількох годин для кавалерів, що готуються до світського виходу. Охайні, доглянуті нігті в сполученні з тонкими й довгими пальцями й аристократично тонким зап’ястям, обрамленим мереживним манжетом, – це об’єкт заздрості для чоловіків і показник гарного смаку й добірності в очах жінок. Одну з таких рук дуже точно описав И. С. Тургенєв в «Батьках і дітях»: «Павло Петрович вийняв з кишені панталон свою гарну руку з довгими рожевими нігтями, – руку, казавшуюся ще красивей від сніжної білизни рукавчика, застебнутого самотнім великим опалом…»

Новий, «буржуазний» століття (кінець XVIII – перша половина XIX в.) висуває інші вимоги до чоловіка. Це повинен бути людина розуму й волі. Ідеалом проголошуються ясний і енергійний погляд, пряма й напружена постава, жести, виконані сили волі, відтінок самосвідомості в голосі, твердість характеру, уміння захопити й удержати захоплене, деяка брутальність у манерах, часом агресивність у поводженні, а також фізична сила й здоров’я. Цікаво, що цей новий ідеал згодом як би роздвоюється, знаходячи два, трохи відмінних друзі від друга, образа. Перший образ представлений вольовим і діяльним чоловіком з «світлою» головою й «залізною» хваткою. Така людина, як, наприклад, герой знаменитого роману И. А. Гончарова Штольц «…ішов твердо й бадьоро; жив по бюджеті, намагаючись витрачати щодня, як кожний рубль, із щохвилинним, що ніколи не дрімає контролем витраченого часу, праці, сил душі й серця. Подібні люди славилися своєю практичністю, умінням «створювати» себе й інших. При всім цьому вони зовсім не були об’єктом жіночого обожнювання. Їх поважали, ними пишалися, ставили їх у приклад, але не більше того

Як це ні парадоксально, але предметом жіночої пристрасті ставали чоловіки іншого типу. Цей другий «ідеальний» образ народився як протест проти світських левів і петиметрів, як обурення нової молоді проти кавалерів у рюшечках, проти витончених манер і культу поклоніння дамі. Антилицарський і антиромантичний ідеал чоловіка вперше з’явився в Німеччині в середовищі німецького студентства. Про своє перебування в Гиссенском університеті магістр Лаукхарт повідомляє, що «тільки деякі студенти в Гиссене доглядають за жінками (machen knorfe), тому що це вважається ознакою петиметра, невартим справжнього бурша… що більшість поводиться – як говориться в пісеньці, – як свині». Молоді люди цього типу особлива увага приділяли своїй статурі. Справжній чоловік, на їхню думку, – той, чиє тіло складається з мускулів, хто на противагу петиметру грає силача, чий погляд більш ніж зухвалий, манери незграбні й рвучкі, тон – грубо солдатський, хто ніколи не знімає капелюхи, навіть у колясці. Ні про який догляд за собою, своїм платтям і нігтями не могло йти й мови. Все це тепер нехтувалося

Що примітно, жінки нерідко закохувалися в цих представників «грубого, тварини темпераменту й тямущого розуму», за словами Г. Флобера про одному з коханців своєї героїні мадам Бовари. Такі чоловіки, як Родольф Буланже у Флобера або як тургеневский натураліст Євгеній Базарів, викликали повагу, хоча найчастіше їх не розуміли. Вони були надзвичайно цікаві й нові для дам, яких вражали їхню незвичайність, нігілізм і взагалі негативний характер їхнього образа. Чоловіка старшого покоління дотримувалися більше строгих правил. Вони стежили за собою, але не проявляли надмірної запопадливості до модних туалетів. Жили спокійно й розмірено. Ідеалом для них була людина, подібний до патріарха, своєї родини й капіталу – Джолиону Форсайту, героєві безсмертної «Саги…» Дж. Ґолсуорсі. Все сказане колись ставилося до ідеалу чоловічої краси. Поговоримо про представниць прекрасної підлоги. Якщо століття рококо найбільше схилявся перед дівчинкою – підлітком з ледь розпустилася, як бутон, грудьми й із граціозною фігуркою, що нагадує порцелянову статуетку; романтиків захоплювали бліді, стомлені дівчини із мрійністю в погляді, то із другої половини XVIII в. чоловіка ставили над усе не пишну, але все – таки ставну фігуру Туснельды, «сувору» красу жінки бальзаківського віку, символ квітучого здоров’я (див. картини: Петерса «Звабна красуня», Эрскина «Туалет Венери», Гора « красуня, ЩоКупається,», Ствааля «Безсоромність» і ін.). Наприкінці XVIII в. справжню сенсацію зробила знаменита леді Емма Гамильтон, згодом коханка адмірала Нельсона. Архенхольц так описує її зовнішність: «Вона високого зросту, добре складена, ніжки маленькі. У неї міцної кістки, і відрізняється вона разючою повнотою. У неї погруддя Аріадни, тонкі риси особи, витончена форма голови й вух. Очі світло – блакитні. Брови й волосся в неї чорні, колір особи не дуже ніжний. Вираження особи часто міняється й цікаво, її руху в буденному житті не граціозні, голос у неї голосний, але приємний». Навряд чи можна назвати леді Гамильтон ідеалом епохи, але заперечувати загальний чоловічий захват тільки вона з’явиться було б несправедливо.

XIX в. – це воістину ера доцільності. Виходячи із цього, усе в жінці повинне бути до місця: нічого зайвого, але й ніяких фізичних недоліків: Культивується її здатність виносити й народити дитини. А зробити це може тільки здорова жінка. Відношення до жінки як до самки зробило ідеалом не ренесансну одухотворену Мадонну, а пышущую силоміць і здоров’ям матір. Багато уваги приділяється статурі. PI тут усе підлегло родової функції: жінку повинна мати широкий таз, повинна сама годувати зроблених нею на світло малят, а виходить, її груди повинна бути повної й міцної. Таким чином, епоха «буржуазного» століття відзначена культом здоров’я й материнства: «И в самій справі, є чи на світі що – небудь пленительнее молодий гарної матері зі здоровою дитиною на руках?» – із замилуванням писав И. С. Тургенєв про Фенечке в «Батьках і дітях». До речі, в XIX в. художники й письменники любили зображувати чоловіків і жінок у розквіті сил: «Буває епоха в житті молодих жінок, коли вони раптом починають розцвітати й розпускатися, як літні троянди…» (знову Тургенєв, «Батьки й діти»).

Тим часом для письменників – романтиків цього часу культ здоров’я й пишності тіла зовсім далекий. Майже з відразою пише М. Погодин у повісті «Чорна неміч» про майбутню дружину свого героя, про «дівчинку товстої – претовстої, з одутлими щоками». Не будучи романтиком, Євгеній Онєгін, як і сам Пушкін, рум’яній і веселій Ользі віддав перевагу би сумній Тетяні:

Ні красою сестри своєї,

Ні свіжістю її рум’яної

Не залучила б вона очей

Дика, сумна, мовчазна,

Як лань лісова боязка,

Вона в родині своєї рідний

Здавалася дівчинкою чужий

Цікаво відзначити, що XIX в. – початок епохи жіночої емансипації. У зв’язку із цим не можна пройти мимо ще одного модного віяння першої половини цього сторіччя. Тепер стає популярним деяке «геройське», энергическое початок у жінці. Жінка – Діячка, що найчастіше намагається протиставити себе чоловікові не тільки в родині, у світлі, але й у діловій сфері, уперше виникає саме в цей час. Згадаємо, як Дж. Ґолсуорсі одну з таких жінок – свою героїню Джун Форсайт – називав «копицею волось плюс характер», «крихтою з безстрашним поглядом синіх очей і твердим підборіддям…». Подібних леді поважали всі, навіть чоловіка. З емансипацією слабкої підлоги їм уже доводилося вважатися. Але любов і пристрасть у них будили красуні іншого типу, що скоріше співвідноситься з ідеалом романтичним

Туга романтиків по сумним, загадкові, повним таємниці й зачарування жіночності дівчинам – явище, що поступово стає тенденцією до 30 – м рр. XIX сторіччя. Романтичний культ крихкості й ніжності буде постійно виникати, розцвітати, в’янути й знову відроджуватися протягом всієї епохи «буржуазного» століття, як він розцвітає й в’яне зараз. Але тоді цінувалася вже не безжиттєвість ледве вловимих рис. Чоловікам подобалися м’якість, теплота, рух, чуттєвість, пластика, життя. Цей майже ренесансний ідеал краси втілив Ґолсуорсі в «Сазі…» в образі Ирэн: «…у її щоках відчувалося тепло, хоча рум’янцю на них не були; більші темні очі м’яко світилися. Але чоловіка дивилися на її губи, у яких таїлося питання й відповідь, на її губи з ледве помітною посмішкою; вони були ніжні, почуттєві й м’які…» Ирэн персоніфікує для представників сильної підлоги мрію про вічну жіночність. У подібні їй не просто закохуються, ними захоплюються, перед ними схиляються, як перед богинями

Отже, закінчуючи цю невелику статтю про красу, відзначимо, що в ній ми звернули увагу тільки на основні моменти, що розкривають відношення письменників і поетів, художників і публіцистів до ідеалу краси сучасного їм людини. А саме эстетическое втілення цього ідеалу в мистецтві – це лише один з відрізків нашої ціннісної шкали, вивчення якої представляється справою надзвичайно цікавим і важким. Але воно вже не є предметом даної статті