Повний зміст Різнобарвний метелик Платонов А. П

На березі Чорного моря, там, де Кавказькі гори піднімаються від берега до

небу, жила в кам’яній хатині одна бабуся, по ім’ю Онисія. Хатина стояла серед квіткового поля, на якому росли троянди. Неподалік від квіткового поля перебував пчельник, і там також здавна жив бджоляр дідусь Ульян. Дідусь Ульян говорив, що коли він ще молодий був і приїхав на кавказьку сторону, те Онисія вже була старою бабусею, і ніхто тоді не знав, скільки Онисії років, відколи вона живе на світі. Сама Онисія теж не могла цього сказати, тому що забула. Пам’ятала вона тільки, що в її час гори були молоді й не покриті лісом. Так вона сказала колись одному мандрівникові, а той надрукував її слова у своїй книзі. Але й мандрівник той давно вмер, а книгу всі забули.Дідусь Ульян приходив раз у рік у гості до Онисії; він приносив їй меду, лагодив їй взуття, оглядав, чи не худим стало цебро, і перекладав черепицю на даху хатини, щоб усередину житла не проникав дощ.Потім вони сідали на камінь у входу в житло й розмовляли по душах. Старий Ульян знав, що навряд чи він прийде в гості до Онисії на наступний рік: він уже був дуже старий і знав, що йому наступала настав час помирати.Востаннє, як бачився Ульян з Онисією, він розглянув, що залізна дужка окулярів, які носила Онисія, стала тонкої, слабкіше нитки, і от – от зламається, – дужка стерла від часу об перенісся Онисії. Тоді Ульян зміцнив дужку дротом, щоб окуляри ще служили й через них можна було дивитися на все, що є на світі. – А що, бабуся Онисія: нам з тобою строк життя весь вийшов, – сказав Ульян. – Ан ні, у мене строк не вийшов, – відгукнулася Онисія. – У мене отут справа є, я сина очікую. Покуда він не повернеться, я жити повинна. – Ну живи, – погодився Ульян. – А мені пора. Ульян пішов і незабаром умер від старості років, а Онисія залишилася жити й очікувати свого сина. Син її Тимоша втік з будинку, коли був ще маленьким, а Онисія була молодій, і з тих пор Тимоша не повернувся до матері. Він щоранку тікав з будинку в гори, щоб грати там, розмовляти з каменями гір, що озиваються на його голос, і ловити різнобарвних метеликів.До полудня Онисія виходила на стежку, що йде в гори, і кликала свого сина: – Тимоша, Тимоша!.. Ти знову загрався, і ти забув про мене. – Зараз, мама, я тільки метелика піймаю.Він ловив метелика й вертався до матері. Удома він показував метелика й горював, що вона більше не літає, а тільки ходить тихо, потроху. – Мама, чого вона не летить? – запитував Тимоша, перебираючи крильця в метелика. – Нехай вона краще літає. Вона вмре тепер? – Не вмре й жити не буде, – говорила мати. – Їй треба літати, щоб жити, а ти неї піймав і взяв у руки, крильця їй обтер, і вона стала хвора… Ти не лови їх!Щодня Тимоша бігав у гору по старій стежці. Мати Онисія знала, що та стежка через малу гору йде на більшу, а з великий на високу, де завжди на вечір збираються хмари, а з тої високої гори – на саму люту, найстрашнішу вершину всіх гір, і там стежка виходить до неба. Онисія чула, що стежку проклала невідома людина, що пішов по ній на небо через найвищу гору, – пішов і більше не повернувся; він був бездітний, нікого не любив на світі, земля йому була не мила, і всі його забули; залишилася від нього лише стежка, і по стежці тої мало хто ходив після нього.Тільки Тимоша бігав по цій стежці за метеликами.Один раз Тимоша йшов додому: прийшов вечірній час, і квіти вже дрімали в сутінках на схилі гори. Біля стежки росла самотня билина, її голівка визирала з – під обриву на той, хто йшов по землі, і на особі її блищало маленьке чисте світло. Тимоша побачив, що це впала крапля роси на билину, щоб вона випила її."Це добра крапля!" – подумав Тимоша.Тут різнобарвний більший метелик села на цю билину й затріпотів крильми. Тимоша злякався: він ніколи ще не бачив такого метелика. Вона була велика, немов пташка, і крила її були у квітах, яких Тимоша не бачив ніколи. Від тремтіння її крил хлопчикові здавалося, що світло відходить від її й звучить, як манливий його тихий голос.Тимоша простягнув руку за сяючим тремтячим метеликом, але вона перелетіла на великий камінь. Тоді Тимоша сказав їй видали: – Давай поговоримо!Метелик не говорив і не дивився на Тимошу: вона тільки боялася його. Мабуть, вона була недобра, але вона була так гарна…Метелик піднявся з каменю й полетів над стежкою в гору. Тимоша побіг за нею, щоб ще раз подивитися на неї, тому що він не надивився.Він біг за метеликом по стежці в горах, а ніч уже стемніла над ним. Він не зводив очей з метелика, що летить перед ним, і лише по пам’яті не збивався зі стежки.Метелик летів вільно, як хотіла: вона летіла вперед, назад, убік і відразу в іншу, начебто її здував невидимий вітер, а Тимоша, задихаючис
ь, біг за нею слідом.І раптом він почув голос матері: – Ти знову загрався, ти знову забегался, і ти забув про мене! – Зараз, мама, – відповів Тимоша. – Я один тільки метелика піймаю, саму гарну, останню.Метелик пролетів повз саму особу Тимоши: він відчув теплий подув її крил, а потім метелика не стало ніде.Він шукав її очами в повітрі й біля землі, він побіг назад, але метелика не відшукав.Настала ніч. Тимоша біг по стежці в гору. Йому здавалося, що метелик світиться крильми неподалік від нього, і він простягав руки за нею. Він минув уже малі й більші гори й піднімався на найстрашнішу, голу вершину всіх гір, де стежка виходить до неба.Тимоша добіг до кінця стежки й звідти відразу побачив все небо, а близько від нього сіяла більша добра зірка, що мружиться."А я зірку схоплю! – подумав Тимоша. – Зірка ще краще, а метелика мені тепер не треба".Він забув про землю, потягнувся руками в небо й упав у прірву.Ранком Тимоша оглянувся, де він. Чагарник ріс по схилі гори й виходив до берега маленького струмка. Струмок той починався джерелом у підніжжя гори, потім протікав недовго внизу по землі й упадав у невелике озеро, а з озера вода піднімалася мрячною задушливою парою, тому що й ранком було пекуче в цьому місці. Навкруги стояли голі стіни гір, що йдуть до високого неба, по яких нікому не можна зійти, а можна тільки злетіти по повітрю, як метелик.Гори огороджували дно прірви, де опинився маленький Тимоша. Він весь день ходив по дну цієї прірви, і скрізь була одна кам’яна стіна гір, по яких не можна піднятися й піти звідси. Тут було пекуче й томливо; Тимоша згадав тепер, що будинку в матері було прохладней.По березі струмка в траві й чагарнику дзижчали й жили бабки, і всюди літали такі ж світні метелики, яку хотів учора піймати Тимоша. Метелика тріпотіли над жаркою землею, і чутний був шум їхніх крил, але Тимоша не хотів їх ловити, і нудно йому було дивитися на них. – Мама! – покликав він у кам’яній тиші й заплакав від розлуки з матір’ю.Він сіл під кам’яної стеною гори й став дряпати її нігтями. Він хотів протерти камінь і крізь гору піти до матері. З тих пор, як хлопчик Тимоша опинився на дні кам’яної прірви, пройшло багато років. Тимоша виріс більшим. Він знайшов шматки самого міцного каменю, що впали колись із вершини гори, і нагострив їх об інші такі ж міцні камені. Цими каменями він бив і кришив її, але гора була велика, і камінь її теж міцний.І Тимоша працювали цілі роки, а видовбав у кременистій горі лише неглибоку печеру, і йому було ще далеко йти крізь камінь додому. Оглядаючись від роботи назад, Тимоша бачив різнобарвних метеликів, які літали цілою хмарою в жаркому повітрі. Жодного разу, із самого дитинства, Тимоша не піймав більше жодної метелика, і коли метелик ненавмисно сідав на нього, він знімав її й кидав ладь.Усе рідше й рідше він чув голос матері, що звучав у його серце: "Тимоша, ти забув про мене! Навіщо ти пішов і не повернувся?.."Тимоша плакав у відповідь на тихий голос матері й ще усерднее довбав і кришив кам’яну гору.Прокидаючись у кам’яній печері, Тимоша іноді забував, де він живе, він не пам’ятав, що вже пройшли довгі роки його життя, він думав, що він ще маленький, як колись, що він живе з матір’ю на березі моря, і він посміхався, знову щасливий, і хотів іти ловити метеликів. Але потім він бачив, що біля нього камінь і він один. Він простягав руки убік свого будинку й кликав матір.А мати дивилася в зоряне небо, і їй здавалося, що маленький син її біжить серед зірок. Одна зірка летить поперед нього, він простягнув до неї руку й хоче піймати неї, а зірка летить від нього усе далі, у саму глибину чорного неба.Мати вважала час. Вона знала, що якби Тимоша біг тільки по землі, він би вже давно обежал всю землю навкруги й повернувся додому. Але сина не було, а часу пройшло багато. Виходить, Тимоша пішов далі землі, він пішов туди, де летять зірки, і він повернеться, коли обійде все коло неба. Вона виходила вночі, сідала на камінь біля хатини й дивилася в небо. І їй чудилося, що вона бачить свого сина бегущим у Молочному Шляху. Мати тихо говорила: – Повернися, Тимоша, додому, уже пора… Навіщо тобі метелика, навіщо тобі гори й небо? Нехай будуть і метелика, і гори, і зірки, і ти будеш із мною! А то ти ловиш метеликів, а вони вмирають, ти піймаєш зірку, а вона стемніє. Не треба, нехай усе буде, тоді й ти будеш.А син її в той час по піщині руйнував гору, і серце його нудилося по матері.Але гора була велика, життя проходила, і Тимоша став старим. І от один раз наступив його строк. Він почув зсередини кам’яної гори, як загриміло цебро. Тимоша по звуці довідався, що це було
їхнє цебро, цебро його матері, і закричав, щоб його почули. І правда, це була мати Тимоши, що прийшла за водою; вона брала тепер усього чверть цебра, тому що більше не могла віднести.Мати почула, що хтось кричить із гори, але не довідалася голосу свого сина. – Ти хто там? – запитала вона. Тимоша довідався голос матері й відповів: – Мама, я забув, хто я.Мати опустилася на кам’яну землю й прильнула до неї особою.Син обрушив останні камені в горі й вийшов на світло до матері. Але він не побачив неї, тому що осліп усередині кам’яної гори. Стара Онисія піднялася до сина й побачила перед собою старого. Вона обійняла його й сказала: – Народила я тебе, а ти пішов. Не виростила я тебе, не попитала й попестити не встигла…Тимоша припав до маленької, слабкої матері й почув, як б’ється її серце. – Мама, я тепер завжди з тобою буду! – Так адже стара я стала, півтора століття прожило, щоб тебе дочекатися, і ти вже старий. Умру я незабаром і не помилуюся тобою.Мати пригорнула його до своїх грудей; вона хотіла, щоб весь подих її життя перейшло до сина й щоб любов її стала його силою й життям.І вона відчула, що Тимоша її став легенею. Вона побачила, що тримає його на руках, і він був тепер знову маленьким, яким був тоді, коли втік за різнобарвним метеликом. Життя її любов’ю перейшла до сина.Стара мати зітхнула останнім щасливим подихом, залишила сина й умерла