Рецензія на спектакль по розповіді Антона Чехова «Весілля» – Рецензії

Класика на те й класика, щоб її нескінченно переглядати й інтерпретувати – інакше нові постановки п’єс, знайомих до кожного слова, майже втрачають зміст. Сучасний глядач давно звик до перетворень трагедії у фарс і навпаки.

Постановка Фоменко – той найрідший випадок, коли кардинальне переаранжування оправданна й цілком, і в частковостях; більш того: його прочитання хоч і зненацька, і ні в якій мері не передбачено автором, але виходить із із полюванням і готовністю перестраивающегося в гротескну трагікомедію. Фарсова «Весілля» створюється не ситуаціями, але характерами, а де фарсові – тобто карикатурні – характери, там і виникає гротеск

Смішні, необразливо – убогі персонажі Чехова в його спектаклі стали застрашливими монстрами, чия головна загальна властивість – куленепробивна тупість, пофарбована в різні тони. Наречений (артист Карэн Бадалов) тупий томливо – занудливо, він нескінченно повторює, що «одруження – крок серйозний», і без утоми перечитує – перераховує по записній книжці. Наречена (Ольга Левитина) – идиотически, що сміється лялька, Барби в довгій фаті, її папаша (Володимир Епифанцев) – агресивний дебіл; телеграфіст Ять, на адресу якого вимовляється безсмертна фраза «Вони хочут свою освіченість показати», і прагнуча «поезії» акушерка Змеюкина (Марина Глухівська) – кретини із претензією на інтелігентність і емансипованість

Помітимо, що цій ніжній парочці режисер дав небагато «чужого» тексту: парубків в екстазі декларує Жителя півночі, а панянці проміж своїх власних екзальтованих зойків вставляє раптом «я чайку!»; ледве розширений і текст кондитера Дим – Би, що до знаменитого «у Греції все є» додають: «люди, леви, орли й куріпки». Доповнення начебто б майже капустниче – ские, але ефект їх зовсім протилежний: невибаглива «весілля» зненацька виявляється своєрідним міфом «чеховської інтелігенції».

Звичайно, настільки значний результат не міг бути викликаний настільки незначними текстовими включеннями. Справа в театральному й, ширше, культурному контексті, де це міф давно й рішуче «опущений», так що досить лише легкого поштовху, щоб він від някрошюсовских, приміром, закуткових казарм або захаровской комунальної склоки скотився до того смітника недоумкуватого людського сміття, що демонструє Фоменко. Втім, режисер взагалі далеко пішов від Чехова, нехай навіть «опущеного»: його спектакль – про світ, що остаточно звалився в безодню. Про світ, де любов, радість, краса звернулися в мерзенну пародію на самих себе. І тільки страждання залишилося сьогоденням стражданням

Незважаючи на задуману сниженность образа, режисер «дозволяє» випробовувати цілком людський біль, а глядачам – співчувати ім. Перший раз це парадоксальне почуття виникає, що коли об’єдналася в агресії весілля прагне вивергнути Ятя, і він, миттєво розгубивши свої амбіції, ставши маленьким і жалюгідним, горестно говорить: «Извольте, я піду», і довго тягнеться до дверей і довго, судорожно в неї проштовхується – але ця скорботна нота швидко розчиняється в наступному потворному скандалі

У другий раз – у сцені відходу ображеного «генерала» – вона звучить продолжительней і сильніше, і здається навіть, що наречена, що допомагає старому добратися до дверей, перейнялася до нього жалем і стала, таким чином, схожа на людину. Але як тільки він ховається, як Дашенька повертає до публіки идиотически радісне личко й вимовляє свою основну репліку, що задавала тон всьому її сценічному поводженню: «Я так щаслива».

Залишається тільки зрозуміти, чому все – таки Фоменко навантажив настільки необразливу п’єсу такої майже эсхатологической жахом. З речами багатошаровими, по – справжньому глибокими Фоменко в останні роки справи мав мало, віддаючи перевагу просто гарним п’єсам начебто «Без вини винних» або «Чудового рогоносця» – усе виходило чудово.

Отже, весела «Весілля» обернулася страшним гротескним реквієм; втім, іноді й на цьому спектаклі трапляються посміятися