«Мистецтво завжди допомагало людині у відшукуванні ідеалу» (по творах Булгакова й Лавреньова) – По декількох добутках

Коли в життя чоловіка уривається «жахливе, кров’яне, як захід», слово «війна» – це страшно. Незмірно страшнее, якщо воно уривається в життя жінки, оспівува_ споконвіку письменниками, художниками, музикантами як «геній чистої краси », «образ божества», як символ любові, материнства, домашнього комфорту й благополуччя

Що ж відбувається з нею, Прекрасною Дамою, доброї, милої, нужденної в захисті сильного й надійного друга, у вихрі війни й революції, у полум’ї «світової пожежі в крові», що більшовики в далекому сімнадцятому намагалися роздути «на горі всім буржуям»? Про це довідаємося ми зі сторінок добутків Б. Лавреньова, А. Толстого, А. Фадєєва, М. Булгакова, створених в 20 – е роки ХХ сторіччя по гарячих слідах громадянської війни. Філософське осмислення случившегося прийдуть пізніше, тепер же – яскраві, точні, конкретні замальовки з натури, художні образи, близькі й зрозумілі читачеві, тому що сам читач, як і літературні герої, – учасник або очевидець що відбувається, котрому доводиться замислюватися над питаннями: «Хто я такий?», «Яке місце займу в наступаючому житті?».

Для когось, як для героїні розповіді Б. Лавреньова «Сорок перший», відповідь перебуває відразу – Марютка «устала й пішла записуватися в червоні гвардійці». Інші – такі, як Ольга Зотова (А. Толстой, «Гадюка»), що готовили себе замолоду до затишного домашнього життя, до сімейного щастя «у капоті, за кавником», – трагічно втрачають у вирі подій рідних, будинок, дитячі мрії й змушені почати нову, зовсім не схожу на колишню, життя: «Після чорних днів, коли ледь не скаламутився розум, вона… знайшла порятунок: ненависть, позбавлення». Для Ольги прихід у червоноармійський загін – це, насамперед, спосіб помститися вбивцям її батьків, заглушити страждання пораненої душі й, звичайно ж, бути поруч із людиною, що став близьким і дорогим, – червоним командиром Ємельяновим

Третіх – таких, як Олену Турбіну (М. Булгаков, «Біла гвардія»), – не можна уявити собі сражающимися на барикадах або скакають на коні по далекосхідній тайзі? Не в тім їхнє призначення. 

Не у владі двадцатичетырехлетней Олени Турбіною зупинити плин часу, уберегти братів від участі в кровопролитній січі, але свій «сімейний» мир, свій всесвіт, свої «кремові фіранки» вона ревно охороняє, тому що бачить борг дружини, сестри в ретельному заощадженні «доброї води у вазі турбинской життя». Її вибір уже зроблений, його ніщо не змінить. Олену війна не озлобила, не зробила грубої й безжалісної. Але не про всіх жінок можна сказати таке. І якщо жорстокість Ольги Зотовой більше зовнішня: у словах («сволота недорізана», «рис», «що вилупився»), у манері поводження («люті очі, роздуті ніздрі», «у клубну роботу вона внесла дисципліну й термінологію ескадрону», «засмерділа все приміщення махоркою»), те жорстокість Марютки страшнее: у підрахунку вбитих ворогів – і не дві^ – двох – дві – двох – одного – двох, а сорока; у тім, що майбутня жінка в ім’я участі в «світовій пожежі» добровільно відмовляється «від жіночого способу життя й, між іншим, дітородіння». Безглузда, жахлива сама думка, що тоненьку, струнку дівчину, що укладає веночком пишні коси навколо голови, «тягне йти громити, убивати з п’яними, вошивими ордами». Фанатична відданість революції бере гору над першої, раптово і яскраво спаленілій дівочій любов’ю до полоненого білогвардійського поручика. Власними руками, по – снайперски точно стріляє Марютка в Говоруху – Отрока, у своє «жіноче» щастя, памятуя строгий наказ комісара Евсюкова: «Коли на білі нарветеся, живим його не здавай».

Так само діє й Любов Ярова – героїня однойменної п’єси К. Треньова. Ніколи, у тім далекому житті, що любить і улюблена, вона, з почуттям виконаного боргу після передачі чоловіка – білого офіцера – у руки революціонерів, тобто в руки смерті, говорить: «Із цього дня я – вірний товариш». Що це? Хвороблива перевернутість свідомості? Переоцінка моральних цінностей? Сліпе виконання обов’язку, що виявляється вище любові?

«Кругла рибальська сирітка Марютка» не може зрадити революцію, ту силу, що підняла неї з ненависного місця, зруйнувала старий мир, що повернувся до Говорухе – Оброку, синові багатих дворян, гуманною й світлою стороною, а до дівчини – біднячці – тяжкої й темної». Як би не любила юна красногвардейка свого «першого » – «сорок першого», зрозуміти й прийняти його психологію вона ніколи не зможе: занадто різні вони люди. А поручик Ярової виявляється відданим дружиною тільки після того, як сам зробив кілька зрадництв, у тому числі й головне: зрадництво ідеалів молодості. І все – таки, прийнявши це пояснення, навряд чи можна примиритися з думкою, що жінка, який Богом визначено давати життя іншим людям, може вбивати й прирікати на смерть, нехай навіть із почуття боргу

В «мінути фатальні» зустрічають Марютка й Ольга Зотова велике, сильне, сьогодення почуття, війною, безсумнівно, загострене, тому що на війні щодня – останній, кожний погляд – прощальний. Любов «військова», трагічна, але любов, тому що «тільки нею… тримається й рухається життя», незмінно вихідною переможницею в усіх війнах