Творчість — сенс життя Лесі Українки (на матеріалі поезії «Як я люблю оці години праці»)
Нехай там збирається гірша.Страшніша негода,Нехай там узброїться в гостру,
Огненную зброю,Я вийду сама проти неїІ стану — поміряю силу!Геніальний і творчий талант Лариси Косач — нашої Лесі Українки — розвивався плинно, незважаючи на те, що лиховісна хмара прошуміла над нею. Хвороба приковувала молоденьку, слабосилу й хворовиту дівчину до ліжка, а вона рвалась до нового життя як орлиця із чорної клітки, вливаючи свою вояцьку вдачу тільки у творчість, тільки у слово, що було для неї великим ділом. Леся стала Жанною Д’Арк для нашої літератури. Фізично в неї може й тремтіла рука, але у своїх поезіях-битвах письменниця залишалася вірною музі, ідеалам, які сформувалися ще в юності. Вона тим і сильна, що поєднувала в собі присутності, пройняті прометеєвим вогнем, з прославленням жіночого героїзму, терпіння й самопожертви.
Показовим у цьому плані є вірш «Як я люблю оці години праці», ліричний герой якого (а це сама Леся!) осмислює зміст свого життя. Вірш побудовано у формі діалогу з однією особою. Герой веде розмову з Музою, що поруч з ним і, здається, ось-ось висловить думку про сенс земного буття. Однак щось зупиняє його. У шаленому потоці суспільних проблем визначитися важко, тим більш, якщо життя не просто споглядати, а й аналізувати.
Поезія має чітку композицію — складається з трьох частин: звернення до музи; роздуми про долю народу; пошук особистого неповторного шляху.Ліричний герой просить Музу притулити його до свого лона й дати пораду, допомогти знайти відповідь на запитання: бути чи не бути. У житті так багато протиріч, так багато шляхів їх вирішення... Яким може бути твій шлях у країні, де нема доріг, а лише поплутані стежки, що ведуть у безвість... І так мало людей, що орють перемоги, від чого ледь-ледь чути стук сокири. Щоправда іноді з високої гори впаде великий камінь і... кане в темноті. То до якого ж берега пристати особистості, що не хоче бути стороннім споглядачем, а бажає ствердити себе, знайти своє місце у вирі подій? Чи, може, їй орати переліг з тими, що вже виконують ці дії, чекаючи жнив; чи, може пробивати дорогу з сокирою в руках; чи, може, злинути в небо орлицею і, «зірвавши з зірки золотий вінець», запалити світло опівночі?!
Пафосно звучать останні рядки поезії. Муза, вислухавши ліричного героя, «широким помахом угору піднеслась, її очі спалахнули вогнем, а крила впевнено сплеснули». Ніби від сну пробудилась лірична героїня й прорекла: «О чарівнице, стій! Візьми мене з собою, линьмо разом!»
Поезія переповнена роздумами: «душа не знає покою», «вона шукає», запитує і... відповідає. Алегоричні образи (великі перемоги, орачі, поплутані стежки, важкий камінь, великий гнилий стовбур, кручі та простір безмежний) — віддзеркалюють реальність. Поряд з ними — ліричний герой і закорінений в античній літературі образ Музи — натхненниці письменника-творця. Муза сприяє творчості, вона веде по життю талановиту людину.
Співзвучна з проаналізованим віршем і поезія «Як я люблю оці години праці», що ввійшла до циклу віршів «кримські спогади». Читач знову зустрічається з ліричною героїнею, в якої від натхненної творчої праці палають очі. Дівчина не знає спокою. Безсоння не лякає її. Воно манить обдаровану поетесу, від чого її серце щастям б'ється. Здається героїні, що вночі, коли всі «спочивають у сні», над нею хтось схиляється і промовляє чарівні слова і «полум'ям займається від слів тих, і блискавицею освічує думки». Хто це? Бабуся говорила дівчині про перелесника, який з'являється вночі, й радила не згадувати його, бо від його розмов завжди був «лихий кінець». Талановита дівчина послухала бабусю й не згадувала «проти ночі про перелесника», бо її свічадо нагадувало про нього лише вдень.
Так, Леся Українка була талановитою людиною, а її художнє слово — гострим безжалісним мечем. Усе в її творчому доробку було справжнім: вірші без пустодзвонних декларацій; кохання без фальшу, мука без порятунку, праця — спасіння. І цю цілісність поетеса несла у світ. То було надзвичайно важливим відчуттям — світ цілісний, і всі його несправедливості можуть бути подоланими, якщо кожна людина стане справжнім творцем.
Огненную зброю,Я вийду сама проти неїІ стану — поміряю силу!Геніальний і творчий талант Лариси Косач — нашої Лесі Українки — розвивався плинно, незважаючи на те, що лиховісна хмара прошуміла над нею. Хвороба приковувала молоденьку, слабосилу й хворовиту дівчину до ліжка, а вона рвалась до нового життя як орлиця із чорної клітки, вливаючи свою вояцьку вдачу тільки у творчість, тільки у слово, що було для неї великим ділом. Леся стала Жанною Д’Арк для нашої літератури. Фізично в неї може й тремтіла рука, але у своїх поезіях-битвах письменниця залишалася вірною музі, ідеалам, які сформувалися ще в юності. Вона тим і сильна, що поєднувала в собі присутності, пройняті прометеєвим вогнем, з прославленням жіночого героїзму, терпіння й самопожертви.
Показовим у цьому плані є вірш «Як я люблю оці години праці», ліричний герой якого (а це сама Леся!) осмислює зміст свого життя. Вірш побудовано у формі діалогу з однією особою. Герой веде розмову з Музою, що поруч з ним і, здається, ось-ось висловить думку про сенс земного буття. Однак щось зупиняє його. У шаленому потоці суспільних проблем визначитися важко, тим більш, якщо життя не просто споглядати, а й аналізувати.
Поезія має чітку композицію — складається з трьох частин: звернення до музи; роздуми про долю народу; пошук особистого неповторного шляху.Ліричний герой просить Музу притулити його до свого лона й дати пораду, допомогти знайти відповідь на запитання: бути чи не бути. У житті так багато протиріч, так багато шляхів їх вирішення... Яким може бути твій шлях у країні, де нема доріг, а лише поплутані стежки, що ведуть у безвість... І так мало людей, що орють перемоги, від чого ледь-ледь чути стук сокири. Щоправда іноді з високої гори впаде великий камінь і... кане в темноті. То до якого ж берега пристати особистості, що не хоче бути стороннім споглядачем, а бажає ствердити себе, знайти своє місце у вирі подій? Чи, може, їй орати переліг з тими, що вже виконують ці дії, чекаючи жнив; чи, може пробивати дорогу з сокирою в руках; чи, може, злинути в небо орлицею і, «зірвавши з зірки золотий вінець», запалити світло опівночі?!
Пафосно звучать останні рядки поезії. Муза, вислухавши ліричного героя, «широким помахом угору піднеслась, її очі спалахнули вогнем, а крила впевнено сплеснули». Ніби від сну пробудилась лірична героїня й прорекла: «О чарівнице, стій! Візьми мене з собою, линьмо разом!»
Поезія переповнена роздумами: «душа не знає покою», «вона шукає», запитує і... відповідає. Алегоричні образи (великі перемоги, орачі, поплутані стежки, важкий камінь, великий гнилий стовбур, кручі та простір безмежний) — віддзеркалюють реальність. Поряд з ними — ліричний герой і закорінений в античній літературі образ Музи — натхненниці письменника-творця. Муза сприяє творчості, вона веде по життю талановиту людину.
Співзвучна з проаналізованим віршем і поезія «Як я люблю оці години праці», що ввійшла до циклу віршів «кримські спогади». Читач знову зустрічається з ліричною героїнею, в якої від натхненної творчої праці палають очі. Дівчина не знає спокою. Безсоння не лякає її. Воно манить обдаровану поетесу, від чого її серце щастям б'ється. Здається героїні, що вночі, коли всі «спочивають у сні», над нею хтось схиляється і промовляє чарівні слова і «полум'ям займається від слів тих, і блискавицею освічує думки». Хто це? Бабуся говорила дівчині про перелесника, який з'являється вночі, й радила не згадувати його, бо від його розмов завжди був «лихий кінець». Талановита дівчина послухала бабусю й не згадувала «проти ночі про перелесника», бо її свічадо нагадувало про нього лише вдень.
Так, Леся Українка була талановитою людиною, а її художнє слово — гострим безжалісним мечем. Усе в її творчому доробку було справжнім: вірші без пустодзвонних декларацій; кохання без фальшу, мука без порятунку, праця — спасіння. І цю цілісність поетеса несла у світ. То було надзвичайно важливим відчуттям — світ цілісний, і всі його несправедливості можуть бути подоланими, якщо кожна людина стане справжнім творцем.
