Трагедія рідного краю в драмі Лесі Українки «Бояриня»
Ужитті Лесі Українки 15 листопада 1901 року трапилося невимовне горе: в Мінську на руках у неї помирає Сергій Мержинський, на повне й тривале щастя з яким вона мала надію. Протягом однієї ночі відома вже на той час поетеса пише драматичну поему «Одержима». На думку Євгена Маланюка, протягом однієї трагічної ночі і страшною ціною тієї ночі Леся Українка стала драматургом.
Перелом у творчості Лесі Українки збігся з переломом століть, і Леся-драматург з'явилася на самому початку XX століття.Серед драматичної спадщини письменниці особливе місце займає драматична поема «Бояриня», з якою український читач познайомився нещодавно, хоч поема була написана в 1910 році. Однак і сьогодні літературні критики висловлюють альтернативні думки про цей твір, що ускладнює його сприйняття читачем.
Твір складний, в його основі — філософія життя в період доби Руїни, яку письменниця характеризує як втрату народом духовної домінанти буття. Художньо осмислюючи філософію волі, душі, духу, які зумовлюють філософію боротьби, Леся Українка приходить до думки, що український народ несе ярмо неволі самохіть, бо змирився зі званням «раба».
Хоч тема «Боярині» основана на подіях минулого (життя України в другій половині XIII ст.), однак в поемі відсутній конкретний матеріал. Основна увага письменниці зосереджується на окремих персонажах, які потрапили під вплив складних обставин.
Серед них — боярин Степан і молода дівчина Оксана, яка за покликом серця вийшла заміж за Степана і опинилась у Москві.Степан — досить складна особистість. Він, відірваний від національної духовності, втратив свою духовну ментальність. Леся хоче з'ясувати причини і наслідки розриву між особистістю Степана та соціально-політичними змінами.
Вчитаймося в ті рядки з поеми, в яких є такий факт: Москва не вірить Степану, хоч він — вірний прислужник. Розуміючи, що за кожним його кроком нагляд, Степан не хоче чути про Дорошенка, який збирається виступити проти царських самодержців; його лякає лист, який написала його дружині товаришка з України. В цьому трагедія Степана, і вона все далі загострюється: він забороняє приймати посланця з України, не хоче й чути про зустріч дружини з братом Іваном.
Як бачимо, життя Степана зводиться до виконання певної ролі. Він знецінив національну гідність, здатність протистояти всьому негативному, його задовольняє сьогодні роль «пахоля». і, Роздумуючи над образом Степана, Леся Українка приходить до висновку, що такі люди приречені на вічні мандри, безперспективні пошуки щастя в чужому краї. Степан ніби опинився в замкненому колі, виходу нема, це вінець його духовного життя. Він добрий, щирий, не здатний до братовбивства, його руки не заплямовані кров'ю. Та він з легкістю руйнує в собі те начало, яке б підняло його до висот Авеля.
Не менш трагічний образ Оксани, хоч ці образи майстерно індивідуалізовані поетесою.Оксана кохає Степана, вірить в те, що він оберігатиме її і рідну країну. Переїхавши до Москви, вона побачила, як Степан і його лати стали носіями чужих звичаїв; вони розгубили тут свою національну гордість і перетворилися в звичайнісіньких рабів, холопів. Дівчині важко зрозуміти це прислужництво:
Степан, та куди се ми попались?Та це ж якась неволя бусурменська.Оксана говорить вустами українського народу, який потрапив під владу Москви, їй прикро від того, що Степан не хоче повернутися в Україну, він втішає дружину тим, що Україна вже «утихомирилась» (зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги), а для неї є — страшенний удар. Треба сказати, що образ Москви в цьому місці поеми набуває руйнівної сили. Саме Москва знищує в Оксані волю і прагнення до боротьби, незалежності, і на їх місце приходять чисто родинно-побутові поняття: «можна — не можна — повинно».
Відступництво Оксани пояснюється ностальгією. Проте її ностальгія — це не стільки туга — біль за Україною, скільки втома від бездуховності, невизначеності, примножена втратою природного відчуття краси світу. Героїня чужа і в Україні, і в Москві. Та справа не в тому, що дівчина чужоземна, а в тому, що доба Руїни знищувала природні начала в людях.
Ностальгія підкошує здоров'я Оксани, вона хоче вмерти, і це знову ж таки результат руйнівного натиску доби. Стан між життям і смертю оновлює душу, здатну смерть сприйняти як жадане єднання із землею. В драмі є символічний образ шаблі. Він в тексті поеми з'являється тоді, коли Оксана згадує дитинство. Вона з братом знайшла іржаву шаблюку, хотіли погратися нею, але не змогли витягти з піхви, бо шаблюка поіржавіла. «Отак і ми з тобою,— зрослися мов шабля з піхвою... навіки»,— говорить Оксана чоловікові. Як розуміти ці рядки? Шабля — це символ козацької ідилії, яка почала вже відмирати. А якщо Руїну сприйняти як ланцюжок, то від нього можливе національне відродження, за яке клали свої голови запорозькі козаки?
Може, не все зрозуміла я в цьому непростому для сприйняття творові. Така в моєму шкільному житті була вже ситуація, коли на уроках літератури ми вивчали драму І. Франка «Мойсей».Отже, Леся Українка у своєму творі доводить, що приниження будь-якої нації веде до знищення її духовності, менталітету її народу. Це по-перше. А по-друге, прикро мені за своїх пращурів, які вважали, що краще холопами бути, ніж виявити свою національну гідність.
І як приклад — Степан з Оксаною. Що вони зробили для рідної землі? Нічого, окрім того, що осмислили тягар своєї долі, що задушив їх. У них (герої — типові образи) не вистачило снаги, щоб перемогти тяжкий тягар.У цьому трагедія нашого народу. Нам на шию накидають ярмо (згадаймо іс: торію України), і ми тягнемо його віками.Чому ми самі себе прирікаємо «на вічні муки»?
Перелом у творчості Лесі Українки збігся з переломом століть, і Леся-драматург з'явилася на самому початку XX століття.Серед драматичної спадщини письменниці особливе місце займає драматична поема «Бояриня», з якою український читач познайомився нещодавно, хоч поема була написана в 1910 році. Однак і сьогодні літературні критики висловлюють альтернативні думки про цей твір, що ускладнює його сприйняття читачем.
Твір складний, в його основі — філософія життя в період доби Руїни, яку письменниця характеризує як втрату народом духовної домінанти буття. Художньо осмислюючи філософію волі, душі, духу, які зумовлюють філософію боротьби, Леся Українка приходить до думки, що український народ несе ярмо неволі самохіть, бо змирився зі званням «раба».
Хоч тема «Боярині» основана на подіях минулого (життя України в другій половині XIII ст.), однак в поемі відсутній конкретний матеріал. Основна увага письменниці зосереджується на окремих персонажах, які потрапили під вплив складних обставин.
Серед них — боярин Степан і молода дівчина Оксана, яка за покликом серця вийшла заміж за Степана і опинилась у Москві.Степан — досить складна особистість. Він, відірваний від національної духовності, втратив свою духовну ментальність. Леся хоче з'ясувати причини і наслідки розриву між особистістю Степана та соціально-політичними змінами.
Вчитаймося в ті рядки з поеми, в яких є такий факт: Москва не вірить Степану, хоч він — вірний прислужник. Розуміючи, що за кожним його кроком нагляд, Степан не хоче чути про Дорошенка, який збирається виступити проти царських самодержців; його лякає лист, який написала його дружині товаришка з України. В цьому трагедія Степана, і вона все далі загострюється: він забороняє приймати посланця з України, не хоче й чути про зустріч дружини з братом Іваном.
Як бачимо, життя Степана зводиться до виконання певної ролі. Він знецінив національну гідність, здатність протистояти всьому негативному, його задовольняє сьогодні роль «пахоля». і, Роздумуючи над образом Степана, Леся Українка приходить до висновку, що такі люди приречені на вічні мандри, безперспективні пошуки щастя в чужому краї. Степан ніби опинився в замкненому колі, виходу нема, це вінець його духовного життя. Він добрий, щирий, не здатний до братовбивства, його руки не заплямовані кров'ю. Та він з легкістю руйнує в собі те начало, яке б підняло його до висот Авеля.
Не менш трагічний образ Оксани, хоч ці образи майстерно індивідуалізовані поетесою.Оксана кохає Степана, вірить в те, що він оберігатиме її і рідну країну. Переїхавши до Москви, вона побачила, як Степан і його лати стали носіями чужих звичаїв; вони розгубили тут свою національну гордість і перетворилися в звичайнісіньких рабів, холопів. Дівчині важко зрозуміти це прислужництво:
Степан, та куди се ми попались?Та це ж якась неволя бусурменська.Оксана говорить вустами українського народу, який потрапив під владу Москви, їй прикро від того, що Степан не хоче повернутися в Україну, він втішає дружину тим, що Україна вже «утихомирилась» (зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги), а для неї є — страшенний удар. Треба сказати, що образ Москви в цьому місці поеми набуває руйнівної сили. Саме Москва знищує в Оксані волю і прагнення до боротьби, незалежності, і на їх місце приходять чисто родинно-побутові поняття: «можна — не можна — повинно».
Відступництво Оксани пояснюється ностальгією. Проте її ностальгія — це не стільки туга — біль за Україною, скільки втома від бездуховності, невизначеності, примножена втратою природного відчуття краси світу. Героїня чужа і в Україні, і в Москві. Та справа не в тому, що дівчина чужоземна, а в тому, що доба Руїни знищувала природні начала в людях.
Ностальгія підкошує здоров'я Оксани, вона хоче вмерти, і це знову ж таки результат руйнівного натиску доби. Стан між життям і смертю оновлює душу, здатну смерть сприйняти як жадане єднання із землею. В драмі є символічний образ шаблі. Він в тексті поеми з'являється тоді, коли Оксана згадує дитинство. Вона з братом знайшла іржаву шаблюку, хотіли погратися нею, але не змогли витягти з піхви, бо шаблюка поіржавіла. «Отак і ми з тобою,— зрослися мов шабля з піхвою... навіки»,— говорить Оксана чоловікові. Як розуміти ці рядки? Шабля — це символ козацької ідилії, яка почала вже відмирати. А якщо Руїну сприйняти як ланцюжок, то від нього можливе національне відродження, за яке клали свої голови запорозькі козаки?
Може, не все зрозуміла я в цьому непростому для сприйняття творові. Така в моєму шкільному житті була вже ситуація, коли на уроках літератури ми вивчали драму І. Франка «Мойсей».Отже, Леся Українка у своєму творі доводить, що приниження будь-якої нації веде до знищення її духовності, менталітету її народу. Це по-перше. А по-друге, прикро мені за своїх пращурів, які вважали, що краще холопами бути, ніж виявити свою національну гідність.
І як приклад — Степан з Оксаною. Що вони зробили для рідної землі? Нічого, окрім того, що осмислили тягар своєї долі, що задушив їх. У них (герої — типові образи) не вистачило снаги, щоб перемогти тяжкий тягар.У цьому трагедія нашого народу. Нам на шию накидають ярмо (згадаймо іс: торію України), і ми тягнемо його віками.Чому ми самі себе прирікаємо «на вічні муки»?
