Образ Івана Флягина в повісті Лєскова “Зачарований мандрівник” – Лєсков Микола

Лєсков у своїй чудовій повісті “Зачарований мандрівник” формує абсолютно неповторний, непорівнянний з жодним з героїв російської літератури образ людини, що настільки органічно слились із мінливою стихією життя, що йому не боязно в ній заплутатися

Іван Северьяныч Флягин – “зачарований мандрівник”; він “зачарований” казкою життя, її магією, потомуто для нього в ній не є меж. Цей мир, що герой сприймає як чудо, нескінченний, як нескінченно і його мандрівка в ньому. У нього немає ніякої конкретної мети подорожі, тому що життя – невичерпні. Кожне нове пристановище Флягина – це чергове відкриття життя, а не просто зміна того або іншого заняття

Повість Лєскова “Зачарований мандрівник” була написана в другій половині XIX століття. У центрі цього добутку – життя звичайного російського мужика Івана Север’яновича Флягина. Цей образ увібрав у себе всі риси народного характеру російської людини

Лєсков відзначає зовнішню подібність Івана Север’яновича з легендарним героєм билин Іллею Муромцем. “Це була людина величезного росту, зі смаглявою відкритою особою й густими хвилястими волоссями свинцевого кольору: так дивно відливала його проседь. Він був одягнений у послушничьем підряснику із широким монастирським ремінним поясом і у високому чорному сукняному ковпачку… Цьому новому нашому супутнику… по виду можна було дати з невеликим років за п’ятдесят; але він був у повному розумінні слова богатир, і притім типовий, простодушний, добрий російський богатир, що нагадує дідуся Іллю Муромця…”, – пише Лєсков

Але, незважаючи на таку уживчивую натуру, він ніде не затримується надовго. Може здатися, що Іван легковажний, непостійний, невірний собі й іншим, тому він скитается по мирі й не може знайти собі пристановища. Але це не так. Свою відданість і вірність він доводив не раз – і тоді, коли врятував від неминучої загибелі родину графа К., і у відносинах із князем і Грушею, – а настільки часта зміна місць перебування й постійний мотив втечі Флягина пояснюються зовсім не невдоволенням життям, а, навпроти, спрагою випити її до останньої краплі. Він настільки відкритий життя, що вона несе його, а він з мудрою покірністю треба по еї плину

Але це – не наслідок щиросердечної слабості й пасивності, а повне прийняття своєї долі. Часто Флягин не віддає собі звіту у вчинках, інтуїтивно покладаючись на мудрість життя, довіряючи їй у всім

И вища сила, перед якою він відкритий і чесний, винагороджує його за це й зберігає. Іван невразливий для смерті, до якої він завжди готовий. Чудом він рятується від загибелі, утримуючи коней на краю прірви; циган виймає його з петлі; він бере гору у двобої з татарином; біжить із полону; рятується від куль під час війни. Флягин говорить про себе, що він “все життя гинув, але не міг загинути”, і пояснює це тим, що він – “великий грішник”, якого “ні земля, ні вода приймати не хоче”. На його совісті – смерть ченця, татарина й циганки Груші, він без зазору совісті кидає своїх дітей від татарських дружин, його “спокушають біси”. Але жоден з його “гріховних” учинків не породжений ненавистю, неправдою, спрагою особистої вигоди. Смерть ченця – результат нещасного випадку, Савакирея Іван засік до смерті в чесному бої, а в історії із Грушею він надійшов, дотримуючись веління своєї совісті, повністю усвідомлюючи, що він робить убивство… Розуміючи неминучість смерті циганки, він бере гріх на себе, сподіваючись у майбутньому вимолити в Бога прощення. “Ти поживеш, ти Богові душу отмолишь і за мою душу, і за свою, не погуби ж мене, щоб я на себе руку підняла”, – благає його нещасна Груша

В Івана власна релігія, своя мораль, але в житті він завжди чесний із собою й з іншими. Оповідаючи про своє життя, Флягин нічого не приховує, тому що душа його відкрита як для Бога, так і для випадкових попутників. Флягин наївний і простий як дитина, але, коли він бореться з несправедливістю й зі злом, він може бути рішучим і навіть жорстоким. За катування пташки він карає панську кішку й відрізає їй хвіст, за що сам терпить суворе покарання. Йому “за народ дуже померти хочеться”, і він відправляється на війну замість юнака, з яким не в силах розстатися батьки

Причиною багатьох учинків Флягина була величезна природна сила, що “так живчиком і переливається” по його жилах. І ця невгамовна енергія штовхає його на самі безрозсудні вчинки. Ченця, що заснув на возі із сіном, він погубив випадково, в азарті швидкої їзди. І хоча в молодості Івана не занадто обтяжує цей гріх, з роками він починає почувати, що коли – небудь йому доведеться його надолужити

Але ми бачимо, що богатирська міць, спритність і швидкість героя – це не завжди руйнуюча сила. Коли ще зовсім хлопчиком Іван їде із графом і графинею у Воронеж, їхній візок ледве не зривається в прірву. Він зупиняє коней, рятує своїх хазяїв, хоча сам ледве не гине, падаючи з обриву. “Не знаю, чи шкода мені панів або себе стало, але тільки я, бачачи неминучу загибель, з підсідельної кинувся прямо на дишель і на кінці завис… Отут тільки я отямився й прийшов у страх, і руки в мене відірвалися, і я полетів і нічого вже не пам’ятаю…”

Іван демонструє своє молодецтво, коли вступає у двобій з татарином. Знову ж через безрозсудне молодецтво попадає він у полон до татар. У полоні він тужить за батьківщиною: “… додому хочеться… туга робилася. Особливо по вечорах, або навіть коли серед дня коштує погода гарна, спека, устану тихо, вся татарва від спеці попадає по наметах і спить, а я підніму у свого намету поличку й дивлюся на степу… Зриш сам не знаєш куди, і раптом перед тобою отколь не візьметься позначається монастир або храм, і згадаєш хрещену землю й заплачеш”.

Флягин – незвичайно наділений і духовною й фізичною силою людин, для якого нічого нездійсненного немає. Секрет його сили, невразливості й разючого дарування – увесь час випробовувати радість – полягає в тому, що він у будь – якій ситуації надходить так, як цього вимагає обстановка. Флягин перебуває в гармонії із суспільством, коли оточення злагоджене, він готовий поборотися з лихому, що встає на нього дорозі

На образі “зачарованого богатиря” Івана Флягина Лєсков розкриває перед нами якості російського національного характеру. Даний персонаж далеко не бездоганний, йому характерна суперечливість: він буває й добросердий, і нещадний; і примітивний, і хитромудрий; досконалий і несерйозний; поетичний і зухвалий. Іноді здійснює божевільні дії, але й доставляє людям добро. В образі Флягина досить непогано зображена широта російської натури, її, якщо можна так сказати, безмірність