Ідейно-тематичне багатство збірки П. Тичини «Сонячні кларнети»
Сум серце тисне: сонце» пісне! —В душі я ставлю — вас я славлю.П.Тичина
Народна мудрість вчить: людина народжується двічі: перший раз — коли появляється на світ, другий — коли вона стає трудівником.Павло Тичина я митець народився в 1918 році збіркою «Сонячні кларнети», яка принесла йому славу і визнання. Вона ознаменувала появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. Н літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю, щирістю і задушевністю, Любов'ю до життя і людини примушує згадати імена світочів національної літератури — Шевченка, Франка, Лесі Українки.
П. Тичині судилася доля генія. Автор «Сонячних кларнетів» — увесь у провесні української революції, в передчутті наближення все очищаючої грози.Образ «сонячних кларнетів» — це не тільки символ краси вічно юної, сповненої барв і музики природи, а й втілення прагнень до сього сонячного, радісного, життєдайного, овіяного молодістю. Образ сонця, як джерела життя на землі, сили, що дарує людям радість, виражає мрію поета про щасливе життя. А коли співець бачив людське лихо, коли сум огортав його серце, він не падав у розпач. Не вгасала його мрія в перемогу світлого, гуманістичного над темрявою.
Ліричний герой збірки — юнак, який багатий і щедрий душею, це романтик, закоханий в красу світу, в природу, в життя. Це уособлення самої молодості, що лиш ступила на життєвий поріг і чарує свіжістю та чистотою почуттів, благородними поривами.
Вірш «Ой не крийся, природо» розкриває ідею єдності людини і природи. Настрій ліричного героя перебуває в гармонії з природою: то сумний, то світлий прозорий, наче барви золотої осені. Простий, звичайний краєвид у вірші «Гаї шумлять» захоплює митця чарівністю гаю, річки, хмарки в небі. Читаєш — і в уяві постають образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, небо, край — як золото. Ліричний герой захоплений красою рідної землі, приходом весни, «запашної, квітами — перлами закосиченої». Шум гаїв — наче ніжно тонні звуки арф, тому і назва поезії — «Арфами, арфами». Весна пробуджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про грядущі бої, бої за людське щастя. У чистому повітрі — передгрозова напруга: «Буде бій вогневий!». Цим почуття охоплене серце героя, людини, закоханої в рідний край..
Там, де світ повниться музикою, переливається барвами, народжується прекрасне. А супутником його є любов. Для Тичини де любов — там краса, висока поезія. Його вірші «Не дивися так привітно», «О любо Інно», «Цвіт в моєму серці» приваблюють тихою ніжністю мовою чистого і чесного серця. Любов примушує природу цвісти, грати барвами, співати чудесні пісні:
Світ в моєму серці Мрій танок, світанок.Ти той світ, мій друже,Зоряний світанокЯ твої очиці,Зорі, зорениці —Славлю як світанок.Молодість! Це така країна, в якій людині за життя доводиться побувати тільки один раз.
Тичина одкриває її красу через величне і священне почуття любові. Тичина замислюється над філософською темою Людини і часу. Пори року природи в «Пастелях» відповідають «порам» людського життя. Осінь — пора задуми, легкого смутку. Весна уособлює молодість. Літо — зрілість, повноліття. Природа, а з нею людина, живуть за законами постійної змінюваності, плинності, руху в часі і просторі. «Філософія часу» спирається в Тичині на поетичне зіставлення людського віку з добою. У людини є також свій ранок, день, вечір і ніч. Перша постель дає чарівний малюнок ранку. В природі, який віє чарами людського ранку — дитинства. Воно оживає казкою про зайчика, довірливою безтурботністю, поезією духовної «Пробіг зайчик. Дивиться — світанок! Сидить грається, Ромашкам очі розтулює». Але на зміну цій картині приходить інша:
А на сході небо пахне.Північний чорний плащ ночіВогняними нитками сточують,Сонце.Чорний і червоно-вогнистий кольори розвивають мотив боротьби світла і темряви, добра і зла, навіюють думку про швидкоплинність людського життя.
Важливою темою збірки є проблема, національного відродження віками гнобленого и приниженого українського народу. Поема «Золотий гомін» — віра у національне і соціальне визволення рідної України «Звідси — пафос омріяної волі, повна відсутність недружелюбного ставлення до інших народів. Поема — гімн весняному сонцю, повносилою буття:
Над Києвом — золотий гімн, Іголуби, і сонце!Внизу —Дніпро торкає струни.Події весни і літа 1917 року сколихали суспільство. То був «золотий гомін» пробудження. Навіть «предки встали з могил... жертву сонцю приносять». Народ вірить у свої сили:
Зоряного ранку припадивухом до землі — ...ідуть...Ідуть люди в своє майбутнєІ всі співають, як вино:Я дужий народ,Я молодий!Біль і тривога за долю рідної землі постають в образі скорбної матері, який є традиційним у творчості багатьох поетів світу. «Проходила по полю... — такими словами починається і закінчується кожний із віршів, тетраптих «Скорбна мати». Проходила Мати Марія і пильне око її не могло не затримати — «чийсь труп в житах чорніє...» Лютує смерть в Україні: Не буть ніколи раю У цим кривавім краю, У краю, де навіть квіти звіробою Із крові тут юрбою Зросли на полі бою... «Скорбна мати» — це біль і тривога за долю Батьківщини, це українська Голгофа.
У ранній ліриці II. Тичини життєрадісність, краса природи і людини, залюб-леність у чарівний світ перемежовується з багряно-кривавими відсвітами, які символізують велику тривогу, нагадують про тяжкі випробування часу, про людські трагедії.
«Сонячні кларнети» — книга поетичних шедеврів П. Тичини, яка чарує, облагороджує кожного, хто припаде до неї спраглими устами.
Народна мудрість вчить: людина народжується двічі: перший раз — коли появляється на світ, другий — коли вона стає трудівником.Павло Тичина я митець народився в 1918 році збіркою «Сонячні кларнети», яка принесла йому славу і визнання. Вона ознаменувала появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. Н літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю, щирістю і задушевністю, Любов'ю до життя і людини примушує згадати імена світочів національної літератури — Шевченка, Франка, Лесі Українки.
П. Тичині судилася доля генія. Автор «Сонячних кларнетів» — увесь у провесні української революції, в передчутті наближення все очищаючої грози.Образ «сонячних кларнетів» — це не тільки символ краси вічно юної, сповненої барв і музики природи, а й втілення прагнень до сього сонячного, радісного, життєдайного, овіяного молодістю. Образ сонця, як джерела життя на землі, сили, що дарує людям радість, виражає мрію поета про щасливе життя. А коли співець бачив людське лихо, коли сум огортав його серце, він не падав у розпач. Не вгасала його мрія в перемогу світлого, гуманістичного над темрявою.
Ліричний герой збірки — юнак, який багатий і щедрий душею, це романтик, закоханий в красу світу, в природу, в життя. Це уособлення самої молодості, що лиш ступила на життєвий поріг і чарує свіжістю та чистотою почуттів, благородними поривами.
Вірш «Ой не крийся, природо» розкриває ідею єдності людини і природи. Настрій ліричного героя перебуває в гармонії з природою: то сумний, то світлий прозорий, наче барви золотої осені. Простий, звичайний краєвид у вірші «Гаї шумлять» захоплює митця чарівністю гаю, річки, хмарки в небі. Читаєш — і в уяві постають образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, небо, край — як золото. Ліричний герой захоплений красою рідної землі, приходом весни, «запашної, квітами — перлами закосиченої». Шум гаїв — наче ніжно тонні звуки арф, тому і назва поезії — «Арфами, арфами». Весна пробуджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про грядущі бої, бої за людське щастя. У чистому повітрі — передгрозова напруга: «Буде бій вогневий!». Цим почуття охоплене серце героя, людини, закоханої в рідний край..
Там, де світ повниться музикою, переливається барвами, народжується прекрасне. А супутником його є любов. Для Тичини де любов — там краса, висока поезія. Його вірші «Не дивися так привітно», «О любо Інно», «Цвіт в моєму серці» приваблюють тихою ніжністю мовою чистого і чесного серця. Любов примушує природу цвісти, грати барвами, співати чудесні пісні:
Світ в моєму серці Мрій танок, світанок.Ти той світ, мій друже,Зоряний світанокЯ твої очиці,Зорі, зорениці —Славлю як світанок.Молодість! Це така країна, в якій людині за життя доводиться побувати тільки один раз.
Тичина одкриває її красу через величне і священне почуття любові. Тичина замислюється над філософською темою Людини і часу. Пори року природи в «Пастелях» відповідають «порам» людського життя. Осінь — пора задуми, легкого смутку. Весна уособлює молодість. Літо — зрілість, повноліття. Природа, а з нею людина, живуть за законами постійної змінюваності, плинності, руху в часі і просторі. «Філософія часу» спирається в Тичині на поетичне зіставлення людського віку з добою. У людини є також свій ранок, день, вечір і ніч. Перша постель дає чарівний малюнок ранку. В природі, який віє чарами людського ранку — дитинства. Воно оживає казкою про зайчика, довірливою безтурботністю, поезією духовної «Пробіг зайчик. Дивиться — світанок! Сидить грається, Ромашкам очі розтулює». Але на зміну цій картині приходить інша:
А на сході небо пахне.Північний чорний плащ ночіВогняними нитками сточують,Сонце.Чорний і червоно-вогнистий кольори розвивають мотив боротьби світла і темряви, добра і зла, навіюють думку про швидкоплинність людського життя.
Важливою темою збірки є проблема, національного відродження віками гнобленого и приниженого українського народу. Поема «Золотий гомін» — віра у національне і соціальне визволення рідної України «Звідси — пафос омріяної волі, повна відсутність недружелюбного ставлення до інших народів. Поема — гімн весняному сонцю, повносилою буття:
Над Києвом — золотий гімн, Іголуби, і сонце!Внизу —Дніпро торкає струни.Події весни і літа 1917 року сколихали суспільство. То був «золотий гомін» пробудження. Навіть «предки встали з могил... жертву сонцю приносять». Народ вірить у свої сили:
Зоряного ранку припадивухом до землі — ...ідуть...Ідуть люди в своє майбутнєІ всі співають, як вино:Я дужий народ,Я молодий!Біль і тривога за долю рідної землі постають в образі скорбної матері, який є традиційним у творчості багатьох поетів світу. «Проходила по полю... — такими словами починається і закінчується кожний із віршів, тетраптих «Скорбна мати». Проходила Мати Марія і пильне око її не могло не затримати — «чийсь труп в житах чорніє...» Лютує смерть в Україні: Не буть ніколи раю У цим кривавім краю, У краю, де навіть квіти звіробою Із крові тут юрбою Зросли на полі бою... «Скорбна мати» — це біль і тривога за долю Батьківщини, це українська Голгофа.
У ранній ліриці II. Тичини життєрадісність, краса природи і людини, залюб-леність у чарівний світ перемежовується з багряно-кривавими відсвітами, які символізують велику тривогу, нагадують про тяжкі випробування часу, про людські трагедії.
«Сонячні кларнети» — книга поетичних шедеврів П. Тичини, яка чарує, облагороджує кожного, хто припаде до неї спраглими устами.
