«Я б побажав тобі когось отак любить, як я тебе люблю...» (за поезією В. Симоненка)
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.В. СимоненкоЮність завжди бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає скронях, ніжним світом любові спалахує в серці. І те п'янке, незбагненно солодке почуття переливається в чарівну Поезію. Василь Симоненко зізнається:
Прийшла любов непрохана й неждана —Ну як мені за нею не піти?Інтимна лірика — особлива сторінка творчості митця. Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими, найзрозумілішими словами поетові вдалося виразити найсокровенніше, відкрити глибини майже не пояснюваного:
Ну скажи — хіба не фантастично,Що у цьому хаосі доріг...Я тебе зустрів і не зберіг!Лише світла любов до матері і Батьківщини своєю наповненістю і значущістю може порівнятися із почуттями до коханої жінки:
Найпрекрасніша мати щаслива,Найсолодші кохані вуста...Любов несе не лише щастя, а й страждання, та все одно поет благословляє зливу почуттів, що освятили його душу. Ставлення до жінки сповнене у Василя Симоненка такої чистоти, такого світла, що одухотвореність кохання сягає найвищих регістрів, конденсуючи неподільний згусток болю й умиротворення, тиші і грому.
Він кохав, як і жив, — сильно, безоглядно, до краю. І це повною мірою відбилося в його інтимній ліриці:Дні і ночі думать про тебе,Виглядати тебе щомить —Лиш для цього, їй-богу, треба,Тричі треба на світі жить! Почуття поета живилися джерелами його душевної ніжності. Тому кожне його зізнання звучить як поетичне одкровення, бо
Те, що кидали ви, як намисто,Міліонам красунь до ніг,Я в душі недоторканно чистимДля одної для неї зберіг.Симоненко переконаний, що любов ощасливлює людину:Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.Чистим, щирим і по-лицарськи благородним постає поет перед нами. Поведінка його ліричного героя з вірша «Моя вина» — зразок шляхетності, уміння поступитися, взяти на себе відповідальність за любов і щастя, за помилки обох. У молодих, гарячих переважає здебільшого почуття, а не логіка вчинків, що досить часто призводить до розриву. Так би трапилося й з цими героями якби юнак не мав мужності взяти на себе одного спільну вину і сказати коханій: «Пробач: моя вина».
Симоненко не приховує, що іноді пристрасть змінюється розчаруванням, кохання поступається перед байдужістю, бо, як і в житті,Є в коханні і будні і свята,Є у ньому і радість і жаль,Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.Даремно поет, перегортаючи сторінки своєї збірки інтимної лірики «Полум'я зорі», в останньому вірші «Прощай, мій зошите!» замислюється:Чи сприймуть їх колисьІ прочитають люди —
Побачимо.Навіки залишається з прихильниками таланту Василя Симоненка його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія.
Безмежну велич людської краси.В. СимоненкоЮність завжди бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає скронях, ніжним світом любові спалахує в серці. І те п'янке, незбагненно солодке почуття переливається в чарівну Поезію. Василь Симоненко зізнається:
Прийшла любов непрохана й неждана —Ну як мені за нею не піти?Інтимна лірика — особлива сторінка творчості митця. Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими, найзрозумілішими словами поетові вдалося виразити найсокровенніше, відкрити глибини майже не пояснюваного:
Ну скажи — хіба не фантастично,Що у цьому хаосі доріг...Я тебе зустрів і не зберіг!Лише світла любов до матері і Батьківщини своєю наповненістю і значущістю може порівнятися із почуттями до коханої жінки:
Найпрекрасніша мати щаслива,Найсолодші кохані вуста...Любов несе не лише щастя, а й страждання, та все одно поет благословляє зливу почуттів, що освятили його душу. Ставлення до жінки сповнене у Василя Симоненка такої чистоти, такого світла, що одухотвореність кохання сягає найвищих регістрів, конденсуючи неподільний згусток болю й умиротворення, тиші і грому.
Він кохав, як і жив, — сильно, безоглядно, до краю. І це повною мірою відбилося в його інтимній ліриці:Дні і ночі думать про тебе,Виглядати тебе щомить —Лиш для цього, їй-богу, треба,Тричі треба на світі жить! Почуття поета живилися джерелами його душевної ніжності. Тому кожне його зізнання звучить як поетичне одкровення, бо
Те, що кидали ви, як намисто,Міліонам красунь до ніг,Я в душі недоторканно чистимДля одної для неї зберіг.Симоненко переконаний, що любов ощасливлює людину:Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.Чистим, щирим і по-лицарськи благородним постає поет перед нами. Поведінка його ліричного героя з вірша «Моя вина» — зразок шляхетності, уміння поступитися, взяти на себе відповідальність за любов і щастя, за помилки обох. У молодих, гарячих переважає здебільшого почуття, а не логіка вчинків, що досить часто призводить до розриву. Так би трапилося й з цими героями якби юнак не мав мужності взяти на себе одного спільну вину і сказати коханій: «Пробач: моя вина».
Симоненко не приховує, що іноді пристрасть змінюється розчаруванням, кохання поступається перед байдужістю, бо, як і в житті,Є в коханні і будні і свята,Є у ньому і радість і жаль,Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.Даремно поет, перегортаючи сторінки своєї збірки інтимної лірики «Полум'я зорі», в останньому вірші «Прощай, мій зошите!» замислюється:Чи сприймуть їх колисьІ прочитають люди —
Побачимо.Навіки залишається з прихильниками таланту Василя Симоненка його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія.
