Алегоричні образи в творі Лесі Українки «Досвітні огні»
Дев'яності роки XIX століття в Україні — пора особливо жорстокого засилля царської бюрократії. У цю глуху ніч самодержавної реакції Леся Українка замислювалася над місцем людини в суспільстві. Вона пише вірші, у яких засуджує пасивне ставлення до долі своєї вітчизни, закликає до активних дій, до боротьби за нове життя. Однією з таких поезій є «Досвітні огні».
Твір починається картиною темної ночі, яка своїми чорними крилами закрила потомлених людей. Алегоричним образом темної ночі поетеса передає задушливу атмосферу, тяжкий моральний стан людини за царату:Від мене сон милий тіка...
Навколо темнота тяжка,Навколо все спить, як в могилі.Силу, яка переможе владу темряви і засвітить зорю вільного життя, Леся Українка бачить у робочих людях. Через алегоричний образ досвітніх вогнів поетеса передає надію на визволення, віру у світле майбуття:
Досвітні огні, переможні, урочі,Прорізали темряву ночі,Ще сонячні промені сплять, —Досвітні огні вже горять,То світять їх люди робочі.Ліричного героя поезії авторка наділила рисами передової людини того часу: глибоким співчуттям до страждань народу, силою любові до нього, бажанням розбудити його від важкого сну. Тому і звертається він до всіх «...хто живий, в кого думка повстала», закликає їх:
Не бійся досвітньої мли, —Досвітній огонь запали,Коли ще зоря не заграла.Саме у цьому монолозі-заклику втілена ідея поезії «Досвітні огні». Цей вірш — зразок громадсько-політичної лірики. За своїм ідейним звучанням твір Лесі Українки перегукується з віршем І. Франка «Каменярі». Обидва твори пройняті вірою у світле майбутнє трудящих.
Борис Грінченко назву цього вірша взяв у заголовок альманаху української поезії для масового читача. А 1913 року разом з некрологом його вмістила газета «Рабочая правда». Сама ж поезія «Досвітні огні» надихнула багатьох і композиторів, і художників на створення нових оригінальних робіт.
Твір починається картиною темної ночі, яка своїми чорними крилами закрила потомлених людей. Алегоричним образом темної ночі поетеса передає задушливу атмосферу, тяжкий моральний стан людини за царату:Від мене сон милий тіка...
Навколо темнота тяжка,Навколо все спить, як в могилі.Силу, яка переможе владу темряви і засвітить зорю вільного життя, Леся Українка бачить у робочих людях. Через алегоричний образ досвітніх вогнів поетеса передає надію на визволення, віру у світле майбуття:
Досвітні огні, переможні, урочі,Прорізали темряву ночі,Ще сонячні промені сплять, —Досвітні огні вже горять,То світять їх люди робочі.Ліричного героя поезії авторка наділила рисами передової людини того часу: глибоким співчуттям до страждань народу, силою любові до нього, бажанням розбудити його від важкого сну. Тому і звертається він до всіх «...хто живий, в кого думка повстала», закликає їх:
Не бійся досвітньої мли, —Досвітній огонь запали,Коли ще зоря не заграла.Саме у цьому монолозі-заклику втілена ідея поезії «Досвітні огні». Цей вірш — зразок громадсько-політичної лірики. За своїм ідейним звучанням твір Лесі Українки перегукується з віршем І. Франка «Каменярі». Обидва твори пройняті вірою у світле майбутнє трудящих.
Борис Грінченко назву цього вірша взяв у заголовок альманаху української поезії для масового читача. А 1913 року разом з некрологом його вмістила газета «Рабочая правда». Сама ж поезія «Досвітні огні» надихнула багатьох і композиторів, і художників на створення нових оригінальних робіт.
