Проблема історичної пам'яті народу (за поемою М. Вороного «Евшан-зілля»)
Кожна людина в світі є представником своєї нації, свого народу, а тому проблема історичної пам'яті народу, Яку порушив М. Вороний у поемі «Євшан-зілля», актуальна і на початку XX століття, і сьогодні, на початку XXI століття. А я так думаю, що й надалі її патріотичний пафос буде актуально звучати, бо без минулого не буде теперішнього, а без теперішнього не буде майбутнього.
Поема письменника має літописну основу — і в цьому теж зв'язок поколінь і пам'яті народу про своє коріння. За літописною легендою, київський князь Володимир Мономах взяв у полон малого сина половецького хана. Вирісши серед русичів, хлопчик забув свій народ, його традиції, мову. Оточений любов'ю людей, які були поруч з ним, хлопець жив, не сумуючи за своєю батьківщиною. Але батько не може забути, що десь у далекому краї живе його син, не знаючи, якого він роду-племені. Хан послав посланця з метою знайти сина і повернути на батьківщину.
Така літописна легенда, однак поема М. Вороного має глибокий сучасний філософський і соціальний зміст.Так сталося, що нас, українців, розкидала доля по всій землі. Дехто з нас живе в інших країнах, шануючи їх закони і традиції, забуваючи власні. Тому піднята поетом проблема вірності людини рідному краєві, своєму народові і в кінці XX — на початку XXI століть є актуальною.
Звертаючись до сучасників, поет застерігає їх не занедбувати свій край, не бути безбатченками, пам'ятати, чиїми діти:Певну віру в ідеалиТим, котрі вже край свій ріднийЗацурали, занедбали.
Сам поет теж жив в еміграції, але жити без свого народу не зміг. Знаючи життя емігрантів, поет звертається до тих українців, які відцуралися рідної мови, а в традиціях свого народу бачать щось принизливе:Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,Щоб на певний шлях натрапить, —Шлях у край свій повороту?!Далекоглядність поета в тому, що він прагне знайти шляхи, які б повернули синів до Матері-Вітчизни:Ні, про інше щось говорить
Те старе оповідання.Між рядками слів таїтьсяВ нім якесь пророкування.І дійсно, до нас в кінці XX століття повернулась і спадщина В. Винниченка, і О. Олеся, і М. Вороного, і У. Самчука, і Т. Осьмачки. Ці вірні Україні люди ніколи не забували її мови, свого краю, були вірними її синами. Доля іноді буває безжалісною, але це не дає людині права забувати своє коріння, свою Батьківщину, свою мову.
Поема письменника має літописну основу — і в цьому теж зв'язок поколінь і пам'яті народу про своє коріння. За літописною легендою, київський князь Володимир Мономах взяв у полон малого сина половецького хана. Вирісши серед русичів, хлопчик забув свій народ, його традиції, мову. Оточений любов'ю людей, які були поруч з ним, хлопець жив, не сумуючи за своєю батьківщиною. Але батько не може забути, що десь у далекому краї живе його син, не знаючи, якого він роду-племені. Хан послав посланця з метою знайти сина і повернути на батьківщину.
Така літописна легенда, однак поема М. Вороного має глибокий сучасний філософський і соціальний зміст.Так сталося, що нас, українців, розкидала доля по всій землі. Дехто з нас живе в інших країнах, шануючи їх закони і традиції, забуваючи власні. Тому піднята поетом проблема вірності людини рідному краєві, своєму народові і в кінці XX — на початку XXI століть є актуальною.
Звертаючись до сучасників, поет застерігає їх не занедбувати свій край, не бути безбатченками, пам'ятати, чиїми діти:Певну віру в ідеалиТим, котрі вже край свій ріднийЗацурали, занедбали.
Сам поет теж жив в еміграції, але жити без свого народу не зміг. Знаючи життя емігрантів, поет звертається до тих українців, які відцуралися рідної мови, а в традиціях свого народу бачать щось принизливе:Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,Щоб на певний шлях натрапить, —Шлях у край свій повороту?!Далекоглядність поета в тому, що він прагне знайти шляхи, які б повернули синів до Матері-Вітчизни:Ні, про інше щось говорить
Те старе оповідання.Між рядками слів таїтьсяВ нім якесь пророкування.І дійсно, до нас в кінці XX століття повернулась і спадщина В. Винниченка, і О. Олеся, і М. Вороного, і У. Самчука, і Т. Осьмачки. Ці вірні Україні люди ніколи не забували її мови, свого краю, були вірними її синами. Доля іноді буває безжалісною, але це не дає людині права забувати своє коріння, свою Батьківщину, свою мову.
