Повний зміст У підвалі Андрєєв Л. Н – Часть 1

Леонід Андреевв подвалеIон сильно пив, втратив роботу й знайомих і оселився в підвалі разом зі злодіями й повіями, проживаючи останні речі.У нього було хворе, безкровне тіло, зношене в роботі, поїдене стражданнями й горілкою, і смерть уже сторожила його, як хижа сірий птах, сліпий при сонячному світлі й зірка в чорні ночі. Удень вона ховалася в темних кутах, а вночі безшумно всідалася в його узголів’я й сиділа довго, до самого світанку, і була спокійна, терпляча й наполеглива. Коли при перших проблисках дня він висував з – під ковдри бліду голову з очами звіра, що труїться, у комнатке було вже порожньо, – але він не вірив цій оманній порожнечі, який вірять інші. Він підозріло оглядав кути, з хитрою раптовістю кидав оком за спину й потім, обпершись на лікті, уважно й довго дивився перед собою в тьму, що тане, що йде ночі. І тоді він бачив те, чого ніколи не бачать інші: колихання сірого величезного тіла, безформного й страшного. Воно було прозоро, охоплювало всі, і предмети в ньому були як за скляною стіною. Але тепер він не боявся його, і, залишаючи холодний слід, воно йшло – до наступної ночі.На короткий час він забувався, і сни приходили до нього страшні й незвичайні. Він бачив білу кімнату, з білою підлогою й стінами, освітлену білим яскравим світлом, і чорну змію, що виповзала з – під дверей з легким шурхотом, схожим на сміх. Пригорнувши до підлоги гостру, плоску голову й ізвиваючись, вона швидко вислизала, кудись пропадала, і знову в отворі під дверима показувався її приплющений чорний ніс, і чорною стрічкою витягалося тіло, – і знову й знову. Раз він побачив у сні щось веселе й засміявся, але звук вийшов дивний, схожий на подавлене ридання, і було страшно його слухати: десь у безвісній глибині сміється, не те плаче душу, у той час коли тіло нерухомо, як у мертвого.Поступово в його свідомість починали входити звуки дня, що народжується: глухий говір перехожих, віддалений скрип дверей, гуркіт двірницької мітли, що змітає сніг з підвіконня, – весь невизначений гул великого міста, що прокидається. І тоді наступало для нього найжахливіше: нещадно світла свідомість, що прийшов новий день і незабаром йому потрібно вставати, щоб боротися за життя без надії на перемогу.Потрібно жити.Він повертався спиною до світла, накидав на голову ковдра, щоб ні найменший промінь не міг проникнути в його очі, стискувався в маленьку грудку, підтягуючи ноги до самого підборіддя, і так лежав нерухомо, боячись поворухнутися й простягнути ноги. Цілою горою лежала на ньому одяг, которою він укривався від підвальної холоднечі, але він не почував її ваги, і тіло його було холодно. І при кожному звуці, що говорив про життя, воно здавався собі величезн і відкритим, стискувався ще більше й беззвучно стогнав – не голосом і не думкою, тому що тепер він боявся власного голосу й власних думок. Він молився комусь, щоб день не приходив і йому завжди можна було лежати під купою ганчір’я, не ворушачись і не мислячи, і напружував всю волю, щоб удержати день, що йде, і запевнити себе, що ніч ще триває, И найбільше у світі йому хотілося, щоб хто – небудь позаду приклав револьвер до потилиці, до того місця, де відчувається поглиблення, і вистрілив.А день розгортався – широкий, нестримний, що владно кличе до життя, і увесь світ починав рухатися, говорити, працювати й думати. У підвалі першої просипалася господарка, баба Матрена, що мала двадцятип’ятилітнього коханця, і починала тупотіти по кухні, стукати цебрами й возитися над чимсь у самих дверей Хижнякова. Він почував її наближення й завмирав, вирішуючись не озиватися, якщо вона його покличе. Але вона мовчала й кудись ішла, а потім години через два просипалися двоє інших мешканців: повія дівчина Дуняша й коханець баби, Абрам Петрович. Так шанобливо, незважаючи на молодість, кликали його всі, тому що він був сміливий і митецький злодій і ще щось, про що тільки підозрювали, але не зважувалися говорити. Їхнього пробудження найбільше страшився Хижняков, тому що обоє вони мали на нього право, могли ввійти, сісти на ліжко, торкати його руками й викликати його на думки й розмови. З Дуняшей він якось зійшовся, п’яний, і обіцяв на ній женитися, і хоча вона сміялася й ляскала його по плечу, але искренно вважала його закоханим у себе й захищала, а сама була дурна, брудна, що погано пахне й часто ночувала в ділянці. А з Абрамом Петровичем він тільки третього дня разом пиячив, цілувався й давав клятви у вічній дружбі.Коли пролунав свіжий і голосний голос Абрама Петровича і його швидких кроків повз двері, Хижняков застиг від страху й о
чікування, простонал, не стримавшись, уголос і ще більше злякався. В одній яскравій картині перед ним пронеслося його пияцтво, як вони сиділи в якімсь темному трактирі, освітленому однією лампою, серед темних, що шепотяться чомусь людей, і теж шепотілися. Абрам Петрович, блід і збуджений, скаржився на важке життя злодія, навіщо – те оголював руку й давав мацати неправильно зрослі кості, а Хижняков цілував його й говорив: – Я люблю злодіїв. Вони сміливі, – і пропонував йому випити на брудершафт, хоча вони давно говорили на ти. – А я люблю тебе, що ти утворений і розумієш нашого брата, – відповідав Абрам Петрович. – Дивися – Ка, рук – те: вона от!І знову перед його очами простягалася біла рука, казавшаяся жалюгідної від своєї білизни, і в раптовому розумінні чогось, чого він тепер не пам’ятав і не розумів, він цілував цю руку, а Абрам Петрович гордовито кричав: – Вірно, брат! Помремо, а не здамося!А потім щось брудне, що кружляється, виття, свист і стрибучі вогні. І тоді це було весело, а тепер, коли в кутах ховалася смерть і отовсюду насувався день із необхідністю жити, і діяти, і за щось боротися, про щось просити, – було болісно й непередавано жахливо. – Пан, спиш? – глумливо запитав за дверима Абрам Петрович і, не одержавши відповіді, додав: – Ну спи, чорт із тобою.До Абрама Петровичу приходить багато знайомих, і протягом цілого дня верещать двері й лунають басовиті голоси. І Хижнякову при кожному стукоті здається, що це прийшли до нього й за ним, і він ховається усе глибше й довго прислухається, поки зрозуміє, кому належить голос. Він чекає, чекає болісно, зі здриганням усього тіла, хоча немає в усьому світі нікого, хто прийшов би до нього й за ним.У нього була дружина колись, давно, і вмерла. Ще далі в минулому в нього були брати й сестри, а ще далі – щось неясне й гарне, що він називав матір’ю. І всі вони вмерли, а може бути, хто – небудь і живий, але так загублений у нескінченному світі, начебто б умер. І він незабаром умре, – він це знає. Коли він устане сьогодні зі свого ложа, у нього будуть підламуватися й трястися ноги, а руки будуть робити невірні, дивні рухи, – і це смерть. Але, поки вона прийде, потрібно жити, і це таке грізне завдання для людини, у якого немає грошей, здоров’я й волі, що Хижнякова охоплює розпач. Він скидає із себе ковдра, заламує руки й кидає в простір такі довгі стогони, начебто крізь тисячі страждаючих грудей пройшли вони й тому стали такими повними, до країв налитими нестерпним борошном. – Відімкни, чорт! – кричить за дверима Дуняша й б’є у двері кулаком. – А то двері зламаю!Трясучись і гойдаючись, Хижняков підійшов до дверей, відкрив її й швидко, майже падаючи, знову влігся в постіль. Дуняша, уже завита й напудрена, села поруч із ним, притисши його до стіни, поклала ногу на ногу й важливо сказала: – А я тобі новина принесла. Котячи вчора Богові душу віддала. – Яка Катя? – запитав Хижняков. І мова в нього ворочався важко й невірно, як чужий. – Ну от, забув, – засміялася Дуняша. – Така Катя, що у нас жила. Як же ти забув, коли вона всього тиждень пішла. – Умерла? – Ну так, умерла, як усі помирають.Дуняша послюнявила короткий палець і обтерла пудру з рідких вій. – Від чого? – Від того, від чого всі помирають. Хто ж її знає, від чого. Мені вчора в кавовій сказали. Умерла, говорять, Катя. – А ти неї любила? – Звичайно, любила. Про що запитує!Дурні очі Дуняши дивилися на Хижнякова з тупою байдужістю, і товста нога погойдувалася. Вона не знала, про що їй більше говорити, і намагалася дивитися на лежачого так, щоб показати йому свою любов, і для цього злегка прищулила одне око й опустила кути товстих губ.День почався.II

У цей день, у суботу, мороз був такий сильний, що гімназисти не ходили вчитися й кінські перегони були перенесені на інший день, тому що представлялася небезпека застудити коней. Коли Наталя Володимирівна вийшла з родильного притулку, вона в першу мінуту була рада, що вже вечір, що на набережній нікого немає й ніхто не зустріне її, дівчину, із шестиденною дитиною на руках. Їй здавалося, що, як тільки переступить вона поріг, неї зустріне гамором і свистом ціла юрба, у якій буде й батько її, слинявий, паралічний і начебто зовсім безокий, і знайомі студенти, офіцера й панянки. І всі вони будуть показувати на неї пальцями й кричати: от дівчина, що закінчила шість класів гімназії, мала знайомих студентів, розумн і шляхетних, червоніла від ніяково сказаного слова і яка шість днів тому назад народила дитини в родильному притулку, поруч із іншими занепалими жінками.Але набережна була пустельна. По ній вільно носився крижаний вітер, піднімав сіру хмару снігу, стовченого морозом у їдкий пил, і огортав нею все жив і мертве, що зустрічалося йому на шляху. З легким свистом він обвивався навколо металевих стовпчиків ґрат, і вони блищали, як відполіровані, і здавалися такими холодними й самотніми, що на них боляче було дивитися. І такий же холодної, відірваної від людей і життя відчула себе дівчина. На ній була коротенька кофточка, та сама, у якій вона звичайно ковзалася і яку поспіхом надягла, ідучи з будинку й уже починаючи страждати передродовими болями. І коли вітер охопив неї, оповив навколо ніг тонке плаття й застудив голову, їй стало моторошно, що вона змерзне, і страх юрби зник, і мир розгорнувся безмежною крижаною пустелею, у якій немає ні людей, ні світла, ні тепла. Дві гарячі сльозинки навернулися на очах і захолодали. Нахиливши голову, вона обтерла їхнім безформним згортком, яким були зайняті її руки, і пішла швидше. Тепер вона не любила ні себе, ні дитини, і життя обох здавалася їй непотрібної, але її наполегливо штовхали вперед слова, які були начебто не в мозку в неї, а йшли спереду й кликали:"Немчиновская вулиця, другий будинок від кута. Немчиновская вулиця, другий будинок від кута".Ці слова вона повторювала шість днів, лежачи в постелі й годуючи дитини. Вони значили, що потрібно йти на Немчиновскую вулицю, де живе її молочна сестра, повія, тому що тільки в неї однієї, і більше ні в кого, може знайти вона притулок для себе й дитини. Рік тому назад, коли усе ще було гарно й вона постійно сміялася й співала, вона була в Кати, що занедужала, і допомогла їй грошима, і тепер це залишалася єдина людина, який їй не було соромно."Немчиновская вулиця, другий будинок від кута. Немчиновская вулиця, другий будинок від кута".Вона йшла, і вітер злобливо вився навколо її й, коли вона зійшла на міст, хижо кинувся до неї на груди й залізні пазурі впився в холодну особу. Переможений, він із шумом падав з мосту, кружлявся по сніжній гладі ріки й знову злітав нагору, закриваючи дорогу тріпотливими холодними крильми. Наталя Володимирівна зупинилася й безсило облокотилась на поруччя. Глибоко знизу на неї глянуло чорне матове око – клаптик некрижаної води, – і був його погляд загадковий і страшний. А спереду звучали й наполегливо кликали слова:"Немчиновская вулиця, другий будинок від кута. Немчиновская вулиця, другий будинок від кута".Хижняков, уже одягнений, знову лежав у постелі й до самих очей кутався теплим пальто, останньої річчю, що залишилася в нього. У комнатке було холодно, і в кутах намерзнув лід, але він дихав у смушковий комір, і від цього йому було тепло й затишно. Весь день він обманював себе, що завтра піде шукати роботи й про щось просити людей, а поки він щасливо не думав і тільки здригався при підвищеному звуці голосу за стіною або стукоті мерзлякувато закритих дверей. Так довго й спокійно лежав він, коли у вхідні двері почувся нерівний стукіт, боязк, квапливий і гострий, начебто стукали задньою стороною руки. Кімната його була найближчої до дверей, і, повернувши голову, насторожившись, він ясно розрізняв, що біля її відбувалося. Підійшла Матрена, двері відкрилася й закрилася за кимсь що вошли, і наступило вичікувальне мовчання. – Вам кого? – хрипнуло пролунало недружелюбне питання Матрены. І незнайомий голос, тихий і ламкий, розгублено відповів: – Мені Катю Нечаєву. Котячи Нечаєва тут живе? – Жила. А вам вона на що? – Мені дуже потрібно. Її немає будинку? – У голосі пролунав страх. – Умерла Катя. Умерла, я говорю. У лікарні.Знову довге мовчання, таке довге, що Хижняков відчув біль у шиї, який він не смів повернути, поки люди мовчали. І
потім незнайомий голос вимовив тихо, без вираження: – Прощайте.Але, видимо, вона не йшла, тому що через мінуту Матрена запитала: – Що це у вас? Каті, чи що, принесли?Щось упало на підлогу, стукнувши коліньми, і незнайомий голос вимовив швидко, надриваючись від стримуваних ридань: – Візьміть! Візьміть, Бога заради. Візьміть! А я… я вже піду. – Так що це?Потім знову довге мовчання й тихий плач, переривчастий і безнадійний. Була в ньому смертельна утома й чорний, безпросвітний розпач. Немов чиясь стомлена рука безсило водила по туго натягнутій струні, і струна ця була останньої на дорогому інструменті, і коли вона розірветься – назавжди згасне ніжний і сумний звук. – Так адже ви його ледве не задушили! – грубо й сердито скрикнула Матрена. – Теж адже родити беруться. Хіба так можна. Хто ж так хлопців загортає! Пойдемте за мною. Ну, ну, добре, підемо, я говорю. Хіба так можна.Біля дверей настала тиша. Хижняков послухав ще небагато й ліг, обрадуваний, що прийшли не до нього й не за ним, і не намагаючись розгадати, що було в случившемся для нього незрозумілого. Він уже починав почувати наближення ночі, і йому хотілося, щоб хто – небудь посильнее пустив лампу. Спокій проходив, і, стискуючи зуби, він намагався удержати думку; у минулому був бруд, падіння й жах – і той же жах був у майбутньому. Він вуж поступово починав стискуватися, подпрятывать ноги й руки, коли ввійшла Дуняша, уже одягнена для виходу в червону блузу й злегка п’яна. Вона розмашисто села на ліжко й сплеснула короткими руками: – Ах ти, господи! – і вона повела головою й засміялася. – Дитинчати принесли. Такий маленький, а репетує, як приставши. Їй – Богу, як приставши!Вона блаженно вилаялася й кокетливо клацнула Хижнякова по носі. – Підемо дивитися. Їй – Богу, а те що ж? Подивимося, так всі отут. Матрена його купати хоче, самовар поставила. Абрам Петрович чоботом роздмухує – потіха! А дитинча кричить: уау, уау…Дуняша зробила особу таким, як, по її припущенню, у дитини, і ще раз пропищала: – Уау! Уау! Чисто приставши. Їй – Богу! Підемо. Не хочеш – ну й чорт із тобою! Издыхай отут, яблуко морозиво.І, пританцьовуючи, вона вийшла. А через півгодини, гойдаючись на слабких ногах і дотримуючись пальцями за косяки, Хижняков нерішуче відкрив двері в кухню. – Зачиняй, настудиш! – крикнув Абрам Петрович.Хижняков швидко захлопнув за собою двері й винувато оглянулися, але ніхто не обертав на нього уваги, і він заспокоївся. У кухні було пекуче від грубки, самовара й людей, і пара густими клубами піднімався й плазував по холодних стінах. Матрена, сердита й стругаючи, купала в кориті дитини й корявою рукою хлюпала на нього воду, присуджуючи: – Агунюшки! Агунюшки! Чистенькі будемо, біленькі будемо.Чи тому, що в кухні було світле й весело, або вода була тепла й пестила, але дитина мовчала й морщила червоне личко, точно збираючись пчихнути. Дуняша через плече Матрены заглядала в корито й, улучив мінуту, швидко, трьома пальцями хлюпнула на дитину. – Піди! – грізно крикнула баба. – Куди лізеш? Без тебе знають, що робити, свої діти були. – Не заважай. Це точно, – підтвердив Абрам Петрович. – Дитина справа тонке, це хто як уміє звертатися.Він сидів на столі й зі снисхождительным задоволенням дивився на маленьке рожеве тільце. Дитина поворухнула пальчиками, і Дуняша в дикому захваті замотала головою й зареготала. – Чисто приставши, їй – богу! – А ти пристава в кориті бачила? – запитав Абрам Петрович.Усе засміялися, і Хижняков посміхнувся, але негайно злякано зірвав з особи посмішку й оглянувся на матір. Вона утомилося сиділа на крамниці, відкинувши голову назад, і чорні очі її, що зробилися величезними від хвороби й страждань, світилися спокійним блиском, а на блідих губах блукала гордовита посмішка матері. І, побачивши це, Хижняков засміявся самотнім, запізнілим сміхом: – Хи – Хи – Хи!І так само гордо оглянувся по сторонах. Матрена вийняла дитини з корита й обернула простирадлом. Він залився дзвінким плачем, але незабаром змовк, і Матрена, відвертаючи простирадло, конфузливо посміхнулася й сказала: – Тільце – Те яке, чисто оксамит. – Дай спробувати, – попросила Дуняша. – Ще що?Дуняша раптово затряслася всім тілом і, тупотячи ногами, задихаючись від жадібності, божевільна від її бажання, що охопило, закричала високим голосом, якого в неї не чув ніхто: – Дай!.. Дай!.. Дай!.. – Дайте ж їй! – злякано попросила Наталя Володимирівна. Так само раптово заспокоївшись і перейшовши на посмішку, Дуняша обережно двома пальцями доторкнулася до плічка дитини, а за нею, поблажливо жмурячись, потягнувся до цього плічка, що червоніло, і Абрам Петрови