Суперечки про людину в п’єсі М. Горького «На дні»

П’єса М. Горького «На дні» створена більше вісімдесяти років тому. І всі ці роки вона не переставала викликати спори. Це можна пояснити безліччю проблем, поставлених автором, проблем, які на різних етапах історичного розвитку здобувають нову актуальність. Це пояснюється і складністю, суперечливістю авторської позиції. Вплинуло на долю добутку, на його сприйняття те, що складні, філософськи неоднозначні ідеї письменника були штучно спрощені, перетворені в гасла, узяті на озброєння офіційною пропагандою недавніх років. Слова: «Людина… це звучить гордо!» ставали нерідко плакатними написами, майже також розповсюдженими, як «Слава КПРС!», а сам монолог Сатина заучувався напам’ять. П’єса М. Горького – новаторський літературний твір. У центрі її – не стільки людські долі, скільки зіткнення ідей, суперечка про людину, про сенс життя.

Ядром цієї суперечки є проблема правди і неправди, сприйняття життя таким, яким воно є насправді, з усією його безвихідністю і правдою для персонажів – людей «дна», або життя з ілюзіями, у яких би різноманітних і вигадливих формах вони не з’являлися. Ця суперечка починається задовго до появи у нічліжці Луки і триває після його відходу. Вже на самому початку п’єси Настя втішає себе мріями про велике почуття, запозичаючи його із книги «Фатальна любов». І із самого початку у цей світ ілюзій уривається фатальна правда. Із самого початку п’єси, багато чого звучить як суперечка М. Горького із самим собою, зі своєю колишньою ідеалізацією босяків. У костилєвській нічліжці воля виявляється примарною – опустившись на «дно», люди не пішли від життя, воно наздоганяє їх. І колишнє горьківськє бажання – розглянути у босяках, люмпенах, людей, відторгнутих від нормального людського життя, насамперед гарне – також відступає на другий план. Ці люди жорстокі один до одного, життя зробило їх такими. І ця жорстокість проявляється насамперед у тім, з якою наполегливістю вони руйнують ілюзії інших людей, наприклад, Насті, що вмирає Ганни, Кліща з його надією вибратися з нічліжки, почати нове життя, Барона, все надбання якого становлять спогади про колишню велич роду і котрому Настя кидає у жорстокості репліку: «Брешеш, не було цього!». У середовищі цих запеклих життям людей з’являється мандрівник Лука. І з його появою суперечка, що почалася вже, про людину, про правду і неправду в житті, загострюється. Вдивимося уважніше в образ Луки.

Насамперед відзначимо, що саме цей персонаж п’єси викликає найбільш запеклі суперечки, становить її драматургічний нерв. Лука утішає людей. Чим можна утішити цих викинутих з життя, що опустилися на дно її колишніх баронів, акторів, робочу людину, що втратила роботу, що вмирає жінку, який нема чого і згадати гарного про прожите життя, потомственого злодія? І Лука прибігає до неправди, як до словесного наркотику, як до знеболюючого засобу. У мешканців нічліжки він вселяє ілюзії, причому життєвий досвід його такий, що він тонко почуває людей, знає, що кожному з них. важливіше всього. І безпомилково натискає на головний важіль людської особистості, обіцяючи Ганні спокій і відпочинок на тому світі, Акторові – безкоштовні лікарні для алкоголіків, а Ваську Попелу – вільне життя в Сибіру. Навіщо бреше Лука? Це питання не раз задавали собі читачі і критики, міркуючи над горьківською п’єсою. Довгий час у трактуваннях образа Луки переважали негативні оцінки, його обвинувачували у байдужості до людей, у користі (саме ім’я його по співзвуччю зв’язано зі словом «лукавий», а одне зі значень цього слова близько до нечистого, до спокусника). Луку обвинувачували й у тім, що він спокушає людей своєю неправдою, а як головне обвинувачення називали смерть Актора. Однак якщо вдивитися в те, що робить Лука, вслухатися в його мовлення, розумієш, що механізм його розмов, які були втіхою для оточуючих, складніше. Він просто не зачерствів душею, не можна не погодитися з оцінками, які дає Луці Сатин: «Він брехав… Але це тільки з жалості до вас». Лука не просто обманює, протягом п’єси він творить реальне, діяльне добро: утішає перед смертю Ганну, намагається присоромити Василісу. Саме цей мандрівник запобігає вбивству Васьком Попелом Костилєва (до речі, Сатин прямо штовхає Васька на вбивство: «…і чого ти не пришибеш його, Василь?!» – і далі:

«Потім одружуйся на Василісі… хазяїном нашим будеш…». І в Сибір він радить Попелу піти скоріше, тому що передбачає, добром ця справа не скінчиться, і передбачення його виявляється правильним. Лука не просто бреше Акторові, він умовляє його: «Ти тільки от чого: ти поки готуйся! Утримайся… візьми себе в руки й терпи…».

І причина смерті Актора не в ілюзіях, а в їхній катастрофі, у прозрінні, у свідомості неможливості втриматися і взяти себе в руки. Лука не просто утішник, він філософськи обґрунтовує свою позицію. Одним з ідейних центрів п’єси стає оповідання мандрівника про те, як він врятував двох каторжників. Головна думка горьківського персонажа тут у тім, що врятувати людину і навчити добру може не насильство, не в’язниця, а тільки добро: «Людина може добру навчити… Поки вірила людина – жива, а втратила віру і повісилася». Отже, у п’єсі, як можна переконатися, головний носій добра – Лука, він жалує людей, співчуває їм і намагається допомогти словом і справою. Авторська позиція в драмі М. Горького виражена, зокрема, сюжетно. Остання подія п’єси – смерть Актора – підтверджує слова Луки: повірила людина, потім втратила віру і повісилася. Прийнято вважати, що головним опонентом Луки у суперечці про правду є Сатин. Це начебто б і так, адже саме він вимовляє афоризм: «Неправда – релігія рабів і хазяїв… Правда – бог вільної людини!». Однак саме Сатин не тільки заступається за старого, забороняючи погано говорити про нього, але і вимовляє свій знаменитий монолог про людину, втілюючи в життя ідеї Луки. Справді, що таке міркування, як не словесний наркотик, покликаний втішити усіх навколо, в усіх вселити ілюзію власної цінності, поза залежністю від реальних людських справ.

Недарма саме після монологу Сатину в нічліжці починається п’яний розгул, і навіть глашатай нещадної і злої правди Бубнов заявляє: «Чи багато людині треба? От я – випив і радий!». І тільки звістка про самогубство Актора раптово перериває цю картину. Тому так багатозначно звучать останні слова п’єси, вкладені у вуста Сатина: «Ех… зіпсував пісню… дурень!». По-справжньому сперечається з Лукою не Сатин, а сам автор п’єси. Саме Горький показує, що рятівна неправда нікого не врятувала, що вічно жити у полоні ілюзій не можна, а вихід з них і прозріння завжди трагічні, а головне – що людина, яка живе у світі втішливої мрії, що заколисує обман, примиряється зі своїм убогим, безпросвітним реальним життям. Це приводить її до того, що вона погоджується терпіти – мотив цей звучить у п’єсі не раз, наприклад, у словах Ганни: «Коли там страждання не буде… тут можна потерпіти… можна!» або у притчі про праведну землю – жила людина погано, але терпіла у надії знайти колись інше життя. От цього примирення з життям не приймає М. Горький. Суперечка письменника з Лукою – це багато в чому суперечка із самим собою. Недарма сучасники згадували, що по своїх людських якостях М. Горький був багато в чому близький до цього мандрівника-втішника. Недарма він вже у період післяреволюційний написав кіносценарій «По шляху на дно», де під впливом ідеологічних догм викрив Луку, показав його як кулака, злочинну і аморальну людину.

Але сценарій цей виявився творчою невдачею М. Горького, а п’єса «На дні» продовжує жити і сьогодні, викликаючи численні суперечки і знаходячи нову актуальність. Образ Луки довгий час оцінювався у літературознавстві однозначно негативно. Луку обвинувачували в тім, що він бреше з корисливих спонукань, що він байдужий до людей, яких обманює, нарешті, що в момент злочину він зник з нічліжки. Але головне обвинувачення, що пред’являлося Луці, стосувалося його позиції, його відносини до людини.

Він проповідує жалість, милосердя, які у колишні роки вважалися чимсь зайвим, навіть підозрілим, отаким проявом примиренства, відступом від позиції боротьби із класовим ворогом (а ворогів бачили навколо себе нескінченно багато), милосердя оголошувалося «інтелігентською м’якотілістю», що неприпустима в умовах сутички двох світів. Не приймалося в позиції Луки й інше – те, що він не кличе людей до боротьби, до революційних дій, радикальних змін життя. Все це у давні роки вважалося шкідливим і далеким людині нового суспільства, «борцеві за світле суспільство». Сьогодні образ Луки прочитується багато в чому інакше, а приводом до цього може послужити просто уважне, неупереджене знайомство з горьківською п’єсою.