Трагічність долі митця (за творами О. Довженка «Автобіографія», «Щоденник»)
«Хто в мистецтві має розум, а не має почуття, той не має генія. А хто не має розуму, а має почуття, той божевільний. Тільки той, хто в мистецтві має і розум, і почуття, — держить в собі світло дня...» Ці слова Тодося Осьмачки можна повністю віднести до творчості Олександра Довженка. Тільки треба додати, що синтез розуму і почуття робить генія нещасною людиною.
Здається, Довженко мав усе, про що тільки міг мріяти митець. Видавалися великими тиражами його твори: глядачі захоплювалися його кінокартинами; влада щедро нагороджувала орденами і званнями, про нього писала закордонна преса. Але і в «Автобіографії», і в «Щоденнику»_ в кожному рядку звучать біль і туга глибоко нещасливої і втомленої людини. Його душа була налаштована на політ, але на її світлих крилах життя тягло вниз.
Нам, молодим, що живуть у XXI столітті, іноді здається дивним, як можна почувати себе нещасним від того, що хтось дав негативну оцінку визнаному усіма твору. Відчуття радості від творчого успіху після виходу кінофільму «Земля» було жорстоко подавлене фейлетоном Дем'яна Бедного. Письменник був абсолютно приголомшений цим фейлетоном, йому було соромно ходити вулицями Москви. За кілька днів він буквально посивів і постарів і хотів був умерти. Це була справжня психічна травма. Критика з боку Бедного була дурною і абсолютно примітивною, але цей фейлетон надрукували в «Известиях», і він міг мати страшні наслідки, адже наставали часи, коли за будь-яким доносом люди безслідно зникали. Цей пасквіль підхопили інші блюдолизи, і фільм після тріумфального показу заборонили.
Довженко мріяв зняти фільм «Тарас Бульба», задумав картину про героїв підкорення Арктики, але керівництво поставило перед ним вимогу написати щось таке небуденне про сучасне життя на Україні, а не в Арктиці. Мовчанка і відхід від творчості могли сприйняти як контрреволюційний акт, і він «...негайно витиснув із своєї свідомості Амундсена і за дванадцять днів написав невдалий сценарій «Іван» і розпочав зйомку». Довженка примусили працювати над цим фільмом, і тому він був просто приречений на провал, бо наскрізь фальшивий. Тоді фальшивили всі, але фальшиві витвори посередностей забувалися разом з іменами авторів, а ось Довженкова фальш була помітною і не зникла безслідно. Митець сам розумів, що фільм «Іван» — робота неправдива, кон'юнктурна і слабка, мучився від цього розуміння, тікав від оспівування будівництва Дніпрогесу, вставляв або розтягував позасюжетний матеріал. Ось на екрані проходить панорама степу, вирують води Дніпра, милує око жіноча врода хору.
Від постійного приниження Довженко став вразливий до хворобливого. Він пише в «Автобіографії»: «В мене став псуватися характер. Я зробився нервовим і надміру вразливим. Я жив замкнуто...» Письменник розуміє, що уже не зможе працювати в Україні, і щоб «...не жити в українському оточенні, не бути одіозною фігурою і не мучитись від різних випадковостей», переїздить у Москву.
У «Щоденнику» О. Довженка відтворено роздуми митця про життя, і знову звучать нотки розпачу і болю. «Часто думаю собі, як марно пропало моє життя. Яку помилку зробив я, пішовши працювати в кінематографію. Шістнадцять літ кінокаторги в цьому... Скільки погублено здоров'я, життя з людьми, з якими я не хотів би ніколи бачитися. Скільки марно витрачено духовних сил і часу!» (10/IV.1942 р.) Але і в Москві Олександрові Довженку не дають працювати. 26 грудня 1943 року він робить запис: «Сьогодні я знову в Москві. Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки. Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно». Довженкові болить душа не стільки за те, що будуть радіти дрібні чиновники і зневажатимуть його, а скільки тому, що «Україна в огні» — це правда, яка так і залишиться прикритою і замкненою на довгі роки.
Москва душила українського генія в своїх «дружніх» обіймах. Він не належав ні Сталіну, ні Хрущову, ні ЦК, але весь час повинен був оглядатися на їхнє ставлення до його творчості. 27/VII—1945 рік, «Щоденник»: «Нащо обернули ви моє життя на муку? Для чого одняли в мене радість? Розтоптали моє ім'я?»
27/ХІ —1954 рік, «Щоденник»: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай...».Талант Олександра Петровича Довженка був таким великим, що йому було тісно на тому п'єдесталі, який йому намагалися побудувати можновладці. Він не був перший, він був один, він не вміщався в рамки, він був сильним у слові і нещасним у житті. Він бачив мізерність тих людців, від яких залежала його доля, але сам так до кінця і не збагнув, що люди забудуть або проклянуть їхні імена, а постать Довженка назавжди залишиться вірним орієнтиром у житті прийдешніх поколінь.
Здається, Довженко мав усе, про що тільки міг мріяти митець. Видавалися великими тиражами його твори: глядачі захоплювалися його кінокартинами; влада щедро нагороджувала орденами і званнями, про нього писала закордонна преса. Але і в «Автобіографії», і в «Щоденнику»_ в кожному рядку звучать біль і туга глибоко нещасливої і втомленої людини. Його душа була налаштована на політ, але на її світлих крилах життя тягло вниз.
Нам, молодим, що живуть у XXI столітті, іноді здається дивним, як можна почувати себе нещасним від того, що хтось дав негативну оцінку визнаному усіма твору. Відчуття радості від творчого успіху після виходу кінофільму «Земля» було жорстоко подавлене фейлетоном Дем'яна Бедного. Письменник був абсолютно приголомшений цим фейлетоном, йому було соромно ходити вулицями Москви. За кілька днів він буквально посивів і постарів і хотів був умерти. Це була справжня психічна травма. Критика з боку Бедного була дурною і абсолютно примітивною, але цей фейлетон надрукували в «Известиях», і він міг мати страшні наслідки, адже наставали часи, коли за будь-яким доносом люди безслідно зникали. Цей пасквіль підхопили інші блюдолизи, і фільм після тріумфального показу заборонили.
Довженко мріяв зняти фільм «Тарас Бульба», задумав картину про героїв підкорення Арктики, але керівництво поставило перед ним вимогу написати щось таке небуденне про сучасне життя на Україні, а не в Арктиці. Мовчанка і відхід від творчості могли сприйняти як контрреволюційний акт, і він «...негайно витиснув із своєї свідомості Амундсена і за дванадцять днів написав невдалий сценарій «Іван» і розпочав зйомку». Довженка примусили працювати над цим фільмом, і тому він був просто приречений на провал, бо наскрізь фальшивий. Тоді фальшивили всі, але фальшиві витвори посередностей забувалися разом з іменами авторів, а ось Довженкова фальш була помітною і не зникла безслідно. Митець сам розумів, що фільм «Іван» — робота неправдива, кон'юнктурна і слабка, мучився від цього розуміння, тікав від оспівування будівництва Дніпрогесу, вставляв або розтягував позасюжетний матеріал. Ось на екрані проходить панорама степу, вирують води Дніпра, милує око жіноча врода хору.
Від постійного приниження Довженко став вразливий до хворобливого. Він пише в «Автобіографії»: «В мене став псуватися характер. Я зробився нервовим і надміру вразливим. Я жив замкнуто...» Письменник розуміє, що уже не зможе працювати в Україні, і щоб «...не жити в українському оточенні, не бути одіозною фігурою і не мучитись від різних випадковостей», переїздить у Москву.
У «Щоденнику» О. Довженка відтворено роздуми митця про життя, і знову звучать нотки розпачу і болю. «Часто думаю собі, як марно пропало моє життя. Яку помилку зробив я, пішовши працювати в кінематографію. Шістнадцять літ кінокаторги в цьому... Скільки погублено здоров'я, життя з людьми, з якими я не хотів би ніколи бачитися. Скільки марно витрачено духовних сил і часу!» (10/IV.1942 р.) Але і в Москві Олександрові Довженку не дають працювати. 26 грудня 1943 року він робить запис: «Сьогодні я знову в Москві. Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки. Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно». Довженкові болить душа не стільки за те, що будуть радіти дрібні чиновники і зневажатимуть його, а скільки тому, що «Україна в огні» — це правда, яка так і залишиться прикритою і замкненою на довгі роки.
Москва душила українського генія в своїх «дружніх» обіймах. Він не належав ні Сталіну, ні Хрущову, ні ЦК, але весь час повинен був оглядатися на їхнє ставлення до його творчості. 27/VII—1945 рік, «Щоденник»: «Нащо обернули ви моє життя на муку? Для чого одняли в мене радість? Розтоптали моє ім'я?»
27/ХІ —1954 рік, «Щоденник»: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай...».Талант Олександра Петровича Довженка був таким великим, що йому було тісно на тому п'єдесталі, який йому намагалися побудувати можновладці. Він не був перший, він був один, він не вміщався в рамки, він був сильним у слові і нещасним у житті. Він бачив мізерність тих людців, від яких залежала його доля, але сам так до кінця і не збагнув, що люди забудуть або проклянуть їхні імена, а постать Довженка назавжди залишиться вірним орієнтиром у житті прийдешніх поколінь.
