Продовження життєвих доль героїв твору О. Гончара «Собор»
Іноді буває таке, що, прочитавши книжку, перегорнувши останню сторінку, не хочеться розлучатися з героями, хочеться прослідкувати їхню долю далі. І тоді з'являються продовження відомих книг, які пишуть інші автори. І знову б'ються мушкетери, і Скарлетт знову живе повним життям.
Після першого видання «Собору» пройшло 25 років. Герої твору у кінці 60-х років були ще зовсім молодими, зараз їм не більше п'ятдесяти. Ще не старі, повні енергії і життєвого досвіду люди. Як вони жили ці 25 років, як живуть зараз?
Ще в кінці 60-х років Володьці не минулися його «подвиги». Про них таки дізналися в області. Його перевели в інший район на керівну посаду, бо мав він надійні тили і опору. Його діяльна натура допомагала і тут будувати кар'єру, але він став обачнішим у своїх проектах і завжди узгоджував свої плани з думкою вищих начальників, проявляв ініціативу помірковано і виважено. Обмеженість розуму і невміння бачити перспективу не дозволили Лободі зайняти високі посади, та все ж йому вдалося «пролізти» в обласні чиновники. Хтось за нього приймав рішення, хтось їх виконував, а він тільки натискав кнопки, слідкував за виконанням. З часом підправив свою анкету: помирився з дружиною, і уже разом вони переїхали в нову велику квартиру; забрав батька з будинку ветеранів і поселив його в старій зачіплянській квартирі; перервав усякі стосунки зі старими друзями-«юшкоїдами».
З часом купив собі машину, щоб не товктися у переповнених автобусах. Все, здавалося, йшло добре. Та кінець 80-х приніс великі зміни. «Перестройка» вимагала від людей виявляти свої здібності. Володька одним із перших зрозумів, що треба діяти, і докорінно змінив своє життя. Покинувши роботу клерка, яка не давала ні великих грошей, ні великого впливу, він став підприємцем, вдало використовував давні знайомства, зв'язки для того, щоб розгорнути свою діяльність. Починав з малого: вивозив побутову техніку у Польщу. Потім організовував різні цехи, де шили взуття, одяг, випускали горілку з розведеного спирту. Один час вивозив у Туреччину дівчат на заробітки. Іноді приходилося йому і непереливки, доводилося мати справу і з міліцією, і з прокуратурою, і з податківцями. Та вміння натискати кнопки виручало завжди: знаходилися потрібні люди, які прикривали його чи великими зірками на погонах, чи телефонними дзвінками. Через деякий час Лобода зумів вийти на інший рівень: справи його стали значно масштабнішими.
Почалася приватизація, і Володька вирішив вкласти свої капітали у велике підприємство. З роками він став сентиментальним, йому хотілося повернутися у рідні місця, у Зачіплянку. Металургійний завод на околиці селища ледь животів, добре хоч мартени не загасили. Директор Микола Баглай на всіх рівнях доводив, що згаснуть печі — і комбінат уже не відродити. Колись у 80-х директорів підприємств обирали самі працівники. Люди довірили тоді ще молодому інженеру Миколі Баглаю долю заводу і свою. Вони цінували його за розум, сміливість, безкомпромісність, адже це саме він домігся того, що на заводські труби таки поставили фільтри, і зачіплянці дихнули вільніше. Новому директору вдалося модернізувати деякі цехи, поміняти конвеєри. Завод процвітав, робітники отримували великі зарплатні, і раптом все змінилося: розвалився Радянський Союз, розірвалися тісні зв'язки між підприємствами, знецінилася продукція. Люди ходили на завод скоріше за звичкою, адже зарплату платити заводу було нічим, а директор вибивався з сил, намагаючись віднайти хоч якісь гроші на закупівлю руди, щоб не погасли мартени. Здавалося, що все має загинути, аж ось ледь не в останню мить з'являється підприємець, який готовий сплатити всі заводські борги і стати головним акціонером роздержавленого підприємства.
Володимир Ізотович Лобода ще здалеку побачив високі труби свого заводу, які височіли серед широкого степу. Шофер вправно вів розкішну машину, і швидкість заколисувала нового хазяїна. Лобода згадував, як здивувалися зачіплянці, коли дізналися, кому належить завод. Старий знайомий Микола Баглай зразу відмовлявся від своєї посади, довелося навіть просити його залишитися, адже він знає завод, виробництво, людей. Де швидко знайти такого спеціаліста? Але зараз його треба звільняти, бо він знову торочить про фільтри, очисні споруди, підвищення зарплати робітникам. Він хоч знає, скільки все це коштує? Он реставрація козацького собору влетіла в копійку. Зате зараз від цього витвору мистецтва очей не відвести. Люди ходять туди молитися, добрим словом згадують його, Володимира Ізотовича Лободу, який врятував завод, відбудував собор, дав їм роботу. Такі новітні Савви Морозови можуть усе. Вони зроблять людей щасливими, піднімуть Україну з колін, перетворять її на куточок раю.
Після першого видання «Собору» пройшло 25 років. Герої твору у кінці 60-х років були ще зовсім молодими, зараз їм не більше п'ятдесяти. Ще не старі, повні енергії і життєвого досвіду люди. Як вони жили ці 25 років, як живуть зараз?
Ще в кінці 60-х років Володьці не минулися його «подвиги». Про них таки дізналися в області. Його перевели в інший район на керівну посаду, бо мав він надійні тили і опору. Його діяльна натура допомагала і тут будувати кар'єру, але він став обачнішим у своїх проектах і завжди узгоджував свої плани з думкою вищих начальників, проявляв ініціативу помірковано і виважено. Обмеженість розуму і невміння бачити перспективу не дозволили Лободі зайняти високі посади, та все ж йому вдалося «пролізти» в обласні чиновники. Хтось за нього приймав рішення, хтось їх виконував, а він тільки натискав кнопки, слідкував за виконанням. З часом підправив свою анкету: помирився з дружиною, і уже разом вони переїхали в нову велику квартиру; забрав батька з будинку ветеранів і поселив його в старій зачіплянській квартирі; перервав усякі стосунки зі старими друзями-«юшкоїдами».
З часом купив собі машину, щоб не товктися у переповнених автобусах. Все, здавалося, йшло добре. Та кінець 80-х приніс великі зміни. «Перестройка» вимагала від людей виявляти свої здібності. Володька одним із перших зрозумів, що треба діяти, і докорінно змінив своє життя. Покинувши роботу клерка, яка не давала ні великих грошей, ні великого впливу, він став підприємцем, вдало використовував давні знайомства, зв'язки для того, щоб розгорнути свою діяльність. Починав з малого: вивозив побутову техніку у Польщу. Потім організовував різні цехи, де шили взуття, одяг, випускали горілку з розведеного спирту. Один час вивозив у Туреччину дівчат на заробітки. Іноді приходилося йому і непереливки, доводилося мати справу і з міліцією, і з прокуратурою, і з податківцями. Та вміння натискати кнопки виручало завжди: знаходилися потрібні люди, які прикривали його чи великими зірками на погонах, чи телефонними дзвінками. Через деякий час Лобода зумів вийти на інший рівень: справи його стали значно масштабнішими.
Почалася приватизація, і Володька вирішив вкласти свої капітали у велике підприємство. З роками він став сентиментальним, йому хотілося повернутися у рідні місця, у Зачіплянку. Металургійний завод на околиці селища ледь животів, добре хоч мартени не загасили. Директор Микола Баглай на всіх рівнях доводив, що згаснуть печі — і комбінат уже не відродити. Колись у 80-х директорів підприємств обирали самі працівники. Люди довірили тоді ще молодому інженеру Миколі Баглаю долю заводу і свою. Вони цінували його за розум, сміливість, безкомпромісність, адже це саме він домігся того, що на заводські труби таки поставили фільтри, і зачіплянці дихнули вільніше. Новому директору вдалося модернізувати деякі цехи, поміняти конвеєри. Завод процвітав, робітники отримували великі зарплатні, і раптом все змінилося: розвалився Радянський Союз, розірвалися тісні зв'язки між підприємствами, знецінилася продукція. Люди ходили на завод скоріше за звичкою, адже зарплату платити заводу було нічим, а директор вибивався з сил, намагаючись віднайти хоч якісь гроші на закупівлю руди, щоб не погасли мартени. Здавалося, що все має загинути, аж ось ледь не в останню мить з'являється підприємець, який готовий сплатити всі заводські борги і стати головним акціонером роздержавленого підприємства.
Володимир Ізотович Лобода ще здалеку побачив високі труби свого заводу, які височіли серед широкого степу. Шофер вправно вів розкішну машину, і швидкість заколисувала нового хазяїна. Лобода згадував, як здивувалися зачіплянці, коли дізналися, кому належить завод. Старий знайомий Микола Баглай зразу відмовлявся від своєї посади, довелося навіть просити його залишитися, адже він знає завод, виробництво, людей. Де швидко знайти такого спеціаліста? Але зараз його треба звільняти, бо він знову торочить про фільтри, очисні споруди, підвищення зарплати робітникам. Він хоч знає, скільки все це коштує? Он реставрація козацького собору влетіла в копійку. Зате зараз від цього витвору мистецтва очей не відвести. Люди ходять туди молитися, добрим словом згадують його, Володимира Ізотовича Лободу, який врятував завод, відбудував собор, дав їм роботу. Такі новітні Савви Морозови можуть усе. Вони зроблять людей щасливими, піднімуть Україну з колін, перетворять її на куточок раю.
