«Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, є тисячі ланів, але один лиш мій». Роздуми щодо творчості В. Симоненка
Творчість В. Симоненка була самобутнім явищем в українській літературі. Його поезії відрізнялися злободенною тематикою, непримиренністю до кривди, справжньою народністю і глибоким патріотизмом. Усі їх об'єднує любов до своєї Батьківщини і народу, прагнення бачити свою Вітчизну вільною, незалежною, бо бачив, як у тенетах бюрократизму, фальші, лжепатріотизму партійних діячів гине Україна, знищується найперша і найголовніша її скарбниця — духовність. Поет не міг дивитися на це спокійно. Будучи виключно чесною, глибоко порядною людиною, для якої правда — найвища, він у своїх творах гнівно викривав ницих і убогих духом підлабузників, недорікуватих демагогів, брехунів і бездарних господарників, що забули про честь і совість, «пробиваючись у крісла й чини».
Їх би за грати! Їх би до суду!Їх би до карцеру за розбій!Доказів мало? Докази будуть!Лантухи вкрадених вір і надій.Василеві Симоненку довелося жити в роки розквіту бюрократичної системи, за часів тоталітарного режиму, коли за правдиве слово карали. І карали жорстоко. Але поет сміливо кидає виклик цим «бандам кривляк» та їх нікчемній продажній челяді», які «вважають себе «повелителями світу». Вони вже не можуть існувати без похвальби, без возвеличення і вознесіння в ранг мало не святих. Уже давно не було на світі «батька усіх народів» Сталіна, але за часів тоталітарного режиму дух його уперто жив. В одному із найкращих своїх віршів «Монархи» В. Симоненко викриває авторитарну свідомість цих «сильних світого цього».
Диктатори, королі, імператори,Мліючи в димі хвальби,Роззявили пащі, мов кратери,І гукали:— Ми символ доби.Поет протиставляє їм, «обслиненим» і «обцілованим», звичайних простих людей — трудівників, справжніх велетнів духу.
А поруч вставали некоронованіКорифеї і справжні вожді.Вставали коперники і джорджоне,Шевченко підводив могутнє чоло,І біля вічного їхнього тронуЛакузи жодного не було.Вся творчість В. Симоненка була пройнята палкою синівською любов'ю до своєї матері — Вітчизни, до народу, якому довелося так багато перестраждати. Поет-шістдесятник, чесний і безкомпромісний, В. Симоненко спрямовує гнівні свої обвинувачення проти катів, які були винуватцями страждань народу на цій багатостраждальній українській землі, де «Уже немає місця для могил», «Мільярди вір зариті в чорнозем», «Мільярди щасть розвіяні у прах». У вірші-памфлеті «Пророцтво 17-го року», спрямованому проти цих жорстоких катів, поет гнівно кидає обвинувачення цим діячам:
Коли б усі одурені прозріли,Коли б усі убиті ожили,То небо, від прокльонів посіріле,Напевно б, репнуло від сорому й хули. Але В. Симоненко твердо вірить, що український народ пробудиться, встане з колін, згадає і відродить свою велич і славу, усвідомить свою національну гідність, яку протягом багатьох століть вибивали з нього. Батьківщина, народ, людина — ось улюблені теми віршів В.Симоненка. І його звертання: «Генії! Безсмертні! На коліна станьте перед смертними людьми» стверджує про велику любов, шану до українського народу, віру в його краще майбутнє.
Нелегкий шлях поета-правдолюбця обрав В. Симоненко, але жодного разу, протягом свого недовгого життя, не схибив, не звернув із нього. В одному із своїх віршів «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок», який поет написав усього за два місяці до своєї смерті, він розкриває свій пройдений творчий шлях. Як і ліричному герою, В. Симоненку видалося «малий зажинок почать на ниві нерясній...». Проте була можливість вибратися з такої халепи: піти у найми до сусідів або взути «холуйські постоли». Але це б означало зрадити свою ниву, відцуратися від рідного народу, «забуть убоге рідне поле». Батьківська нива у вірші уособлює рідну країну. Але цього аж ніяк не міг припуститися поет — вірний син своєї землі. І ніякі погрози, ніякі випробування не могли змінити його намірів, його життєвих переконань.
Бо нива ця — моя! Тут я почну зажинок,Бо кращий урожай не жде мене ніде,Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинокМене на ниву батьківську веде.Ішла стежина та й обірвалася. Обірвалося на самому злеті, на найвищій ноті слово прекрасного поета, але творчість його — коштовна перлина у духовній скарбниці нашого народу — живе й буде жити вічно.
Їх би за грати! Їх би до суду!Їх би до карцеру за розбій!Доказів мало? Докази будуть!Лантухи вкрадених вір і надій.Василеві Симоненку довелося жити в роки розквіту бюрократичної системи, за часів тоталітарного режиму, коли за правдиве слово карали. І карали жорстоко. Але поет сміливо кидає виклик цим «бандам кривляк» та їх нікчемній продажній челяді», які «вважають себе «повелителями світу». Вони вже не можуть існувати без похвальби, без возвеличення і вознесіння в ранг мало не святих. Уже давно не було на світі «батька усіх народів» Сталіна, але за часів тоталітарного режиму дух його уперто жив. В одному із найкращих своїх віршів «Монархи» В. Симоненко викриває авторитарну свідомість цих «сильних світого цього».
Диктатори, королі, імператори,Мліючи в димі хвальби,Роззявили пащі, мов кратери,І гукали:— Ми символ доби.Поет протиставляє їм, «обслиненим» і «обцілованим», звичайних простих людей — трудівників, справжніх велетнів духу.
А поруч вставали некоронованіКорифеї і справжні вожді.Вставали коперники і джорджоне,Шевченко підводив могутнє чоло,І біля вічного їхнього тронуЛакузи жодного не було.Вся творчість В. Симоненка була пройнята палкою синівською любов'ю до своєї матері — Вітчизни, до народу, якому довелося так багато перестраждати. Поет-шістдесятник, чесний і безкомпромісний, В. Симоненко спрямовує гнівні свої обвинувачення проти катів, які були винуватцями страждань народу на цій багатостраждальній українській землі, де «Уже немає місця для могил», «Мільярди вір зариті в чорнозем», «Мільярди щасть розвіяні у прах». У вірші-памфлеті «Пророцтво 17-го року», спрямованому проти цих жорстоких катів, поет гнівно кидає обвинувачення цим діячам:
Коли б усі одурені прозріли,Коли б усі убиті ожили,То небо, від прокльонів посіріле,Напевно б, репнуло від сорому й хули. Але В. Симоненко твердо вірить, що український народ пробудиться, встане з колін, згадає і відродить свою велич і славу, усвідомить свою національну гідність, яку протягом багатьох століть вибивали з нього. Батьківщина, народ, людина — ось улюблені теми віршів В.Симоненка. І його звертання: «Генії! Безсмертні! На коліна станьте перед смертними людьми» стверджує про велику любов, шану до українського народу, віру в його краще майбутнє.
Нелегкий шлях поета-правдолюбця обрав В. Симоненко, але жодного разу, протягом свого недовгого життя, не схибив, не звернув із нього. В одному із своїх віршів «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок», який поет написав усього за два місяці до своєї смерті, він розкриває свій пройдений творчий шлях. Як і ліричному герою, В. Симоненку видалося «малий зажинок почать на ниві нерясній...». Проте була можливість вибратися з такої халепи: піти у найми до сусідів або взути «холуйські постоли». Але це б означало зрадити свою ниву, відцуратися від рідного народу, «забуть убоге рідне поле». Батьківська нива у вірші уособлює рідну країну. Але цього аж ніяк не міг припуститися поет — вірний син своєї землі. І ніякі погрози, ніякі випробування не могли змінити його намірів, його життєвих переконань.
Бо нива ця — моя! Тут я почну зажинок,Бо кращий урожай не жде мене ніде,Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинокМене на ниву батьківську веде.Ішла стежина та й обірвалася. Обірвалося на самому злеті, на найвищій ноті слово прекрасного поета, але творчість його — коштовна перлина у духовній скарбниці нашого народу — живе й буде жити вічно.
