Таємничі події в романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» – Булгаков Михайло

Добуток М. А. Булгакова «Майстер і Маргарита» – роман складний, багатошаровий. Крім того, це життєвий роман. Булгаков, як мені здається, вклав у нього вся своя творча майстерність, зробив надбанням читачів свої переконання, все те, у що він вірив, все те, про що міркував. Це кульмінація творчості Булгакова. Роман дуже незвичайний як по своєму змісті, так і по своїй композиції. Це роман у романі: у ньому безліч ліній, що паралельно йдуть один з одним і потім переплітаються під кінець. По – перше, яскраво заявлена лінія Понтія Пілата й Иешуа Га – Ноцри. Це біблійна лінія. Її глави практично відстоять окремо й читаються як самостійний роман. У них повествуется про те, як прокуратор Понтій Пілат присудив до розп’яття Иешуа Га – Ноцри. Помітьте: не Ісус Христос, а Иешуа Га – Ноцри, тому що в романі він відрізняється від біблійного подання Бога – Людини. Тут він досить проста людина, у якого хіба що небагато інше подання про людей, про людське призначення. Він говорить, що «злих людей немає на світі». Для нього всі люди добрі. Через біблійну лінію роман іноді називають «Євангелієм від Михайла», але я вважаю, що із цим потрібно звертатися вкрай обережно, тому що М. А. Булгаков навряд чи ставив перед собою ціль написати нове євангеліє

На початку другого розділу письменник показує нам Понтія Пілата піднесеним, могутнім, навіть великим, але досить швидко відбувається зниження образа, я б навіть сказав, його «падіння», приземлення, згадаємо, як противний прокураторові запах рожевого масла. Я вважаю, що письменник робить це зауваження для того, щоб показати, що навіть самі великі люди однаково залишаються звичайними людьми зі своїми слабостями. З біблійної частини сюжету випливає одна дуже важлива думка (яку неодноразово висловлює Иешуа Га – Ноцри): найбільший гріх – це боягузтво. Від її виходять всі нещастя. У романі Понтій Пілат повинен був підтвердити вирок у відношенні іншої високопоставленої особи, і тому що він побоявся за своє положення й за себе, він підписав вирок, хоча сумнівався у винності Иешуа. Після цього негайно початків дорікати себе в малодушності й не міг заснути, уп’явшись на місяць

У романі існує ще лінія Івана Бездомного. Як показує його псевдонім, Іван Миколайович Понырев – людина, що не знайшов моральної стабільності в житті. Він поет і пише вірші для художнього журналу, головним редактором якого є Берліоз. Для Івана Бездомного подія на Патріарших ставках (зустріч і розмова з Воландом, смерть Берліоза й погоня за Воландом, Коровьевым і Бегемотом) – величезне потрясіння, через якого він попадає в психіатричну лікарню професора Стравінського. Там, у висновку й безпеці, він переосмислює своє життя, свої точки зору, не без допомоги Майстра, що до нього приходить уночі через загальний балкон. Наприкінці роману Іван «знаходить себе» і стає людиною, що знайшла моральну опору вжизни.

Лінія Майстра й Маргарити в романі – це насамперед любовна лінія. Любов Майстра й Маргарити Миколаївни незвичайно сильна. Маргарита залишає навіть свого чоловіка, що неї любить, щоб бути з Майстром. Вона погоджується стати відьмою й піти на бал до Воланду в обмін на виконання її бажання бути з Майстром. Наприкінці роману вони знову разом – летять із Воландом і його свитою. Але вони не «заслужили світла» через те, що обоє згрішили: Маргарита пішла від чоловіка й продала свою душу дияволові, а Майстер відмовився продовжити свій роман про Ісус і спалив його. Він відрікся від своєї життєвої мети, злякався. Але зате Майстер і його кохана заслужили вічний спокій

Лінія Воланда і його звиті. Тут зустрічаються самі різні пригоди, самі забавні історії. Але тут і полягають важливі думки. Під час подання, організованого Воландом і його супровідними в театрі Вар’єте, Воланд спостерігає за людьми й за їхніми реакціями й доходить висновку, що люди не змінилися. Він говорить: «Ну що ж. Вони – люди як люди. Люблять гроші, але адже це завжди було… Людство любить гроші, із чого б ті не були зроблені, із чи шкіри, із чи паперу, із бронзи або золота. Ну, легковажні… Ну що ж… І милосердя іноді стукається в їхні серця… Звичайні люди… Загалом, нагадують колишніх…»

Протягом усього роману Воланд нікого не вбиває, хоча він же диявол, Сатана! Я думаю, що цей герой і його звитий (Азазелло, Фагот, Бегемот) були придумані Михайлом Булгаковим для того, щоб показувати людські пороки й дурості. (Це видно в театрі Вар’єте, у ресторані будинку Грибоєдова, у торгсине на Смоленськом ринку й т.д.)

Епіграф говорить: «…так хто ж ти, нарешті?

– Я частина тої сили, що вічно хоче зла

И вічно робить благо» (Ґете. «Фауст»).

Ця цитата точно виражає суть цих трьох героїв – адже вони наштовхують Івана Бездомного на переосмислення свого життя, рятують любов Майстра й Маргарити й повертають рукопис Майстра…

Може, я буду не прав, але я вважаю Воланда позитивним героєм і первісним «поштовхом» для всіх подій