«Поезія Фета – сама природа, що дзеркально дивиться через людську душу» – Фет Панас

В особистості Панаса Фета дивним образом зійшлися два абсолютно різних чоловіки: огрубілий, сильно тертий, битим життям практик і натхненний, невтомний буквально до останнього подиху, (а вмер він у віці 72 років) співак краси й любові

Син дрібного німецького чиновника, Фет був за хабар записаний сином орловського поміщика Шеншина, що відвіз матір поета від його батька. Але обман розкрився, і Фет протягом багатьох лет випробовував на собі, що значить бути незаконнонародженим, що значить втратитися статусу дворянського сина. Він намагався «вислужити» дворянство, але 13 років армійської й гвардійської лямки нічого не дали. Тоді він женився з розрахунку на старій і багатої, став жорстоким і скупим сільським хазяїном – визискувачем

Революціонерам і навіть лібералам Фет ніколи не співчував і, щоб досягти бажаного дворянства, довго й голосно демонстрував свої верноподданнические почуття. І тільки коли Фету було вже 53 року, Олександр II наклав сприятливу резолюцію на його прохання. Тридцятирічний Пушкін уважав образою дарування йому царем камер – юнкерського звання (це придворний чин, дава_ звичайно молодим людям до 20 років), а Фет виклопотав собі камер – юнкерство вже в 70 лет

И при цьому Фет писав божественні вірші

Напівзруйнований, напівмешканець могили,

Про таїнства любові навіщо ти нам співали?

Навіщо, куди тебе домчати не можуть сили,

Як зухвалий юнак, один ти нас кличеш?

Томлюся й співаю. Ти слухаєш і млієш;

У наспівах старечих твій юний дух живе

Циганка стара одна ще співається

Але яка сила почуття, міць поезії, яке жагуче, юнацьке відношення до краси, до любові! Поезія Фета недовго мала успіх у сучасників в 40 – е роки, а в 70 – 80 – х роках це був успіх досить камерний. Але масам Фет був знаком, хоча вони не завжди знали, що популярні романси, які вони розспівують (у тому числі й циганські), на слова Фета. «ПРО, довго буду я в молчанье ночі таємницею», «Яке счастие! і ніч, і ми одні», «Сіяла ніч. Місяцем був повний сад», «Давно в любові відради мало», «У димку – невидимке» і, звичайно, «Я тобі нічого не скажу» і «На зорі ти її не буди». От лише деякі вірші Фета, покладені на музику різними композиторами

Тематично лірика Фета вкрай бідна: краса природи й жіноча любов, от і вся тематика. Але якої величезної моці досягає Фет у цих вузьких межах. От вірш 1883 року:

Тільки у світі і є, що тінистий

Дрімаючих кленів намет

Тільки у світі і є, що променистий

Детски замислений погляд

Тільки у світі і є, що запашний

Милої голівки убір

Тільки у світі і є цей чистий

Уліво, що біжить проділ

Це своєрідне філософське вчення про буття Фета, хоча філософської його лірикові назвати важко. Мир поета дуже вузький, але якої ж прекрасної, повний добірності. Бруд життя, проза й зло життя не проникали в його поезію ніколи. Чи прав він у цьому? Видимо, так, якщо бачити в поезії мистецтво для мистецтва. Краса й повинна бути головним вней.

Геніальна лірика природи Фета: «Я прийшов до тебе із привітом», «Шепіт. Боязке дыханье», «Який смуток! Кінець алеї», «Цей ранок, радість ця», «Чекаю я, тривогою обійнята» і безліч інших ліричних мініатюр. Кожна виявляє собою неповторний шедевр. Але є загальне: в усіх їх Фет затверджує єдність, тотожність життя природи й життя людської душі. І поневоле замислюєшся: де джерело, звідки ця краса? Чи утвір це Батька небесного? Або джерело всього цього сам поет, його вміння бачити, його світлій, відкритій красі душу, щомиті готова восславить навколишню красу?

У своїй пейзажній ліриці Фет виступає як антинігіліст: якщо для тургеневского Базарова «природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник», те для Фета природа єдино храм, храм і тло насамперед любові, розкішна декорація для найтонших сюжетних вигинів любовного почуття, а по – друге – храм для натхнення, розчулення й молитви красі

Любов для Пушкіна була проявом вищої повноти життя, а для Фета любов є єдиний зміст людського буття, єдина віра. Цю думку він затверджує у своїх віршах з надзвичайною силою. У нього й сама природа любить не разом, а замість людини («У димку – невидимке»). У той же час цілком у християнському дусі Фет уважає людську душу часткою небесного вогню, божою іскрою, ниспосланной людині для одкровень, дерзань, натхнення («Ластівки», «Учися в них, у дуба, у берези»). Дивні пізні вірші Фета, 80 – 90 – х років. Старезний старий у житті, у поезії він перетворюється в гарячого юнака, всієї думки якого про любов, про буйство життя, про трепет молодості («Ні, я не змінив», «Мого той шаленості бажав», «Люби мене! Як тільки твій покірний», «Ще люблю, ще нуджуся»).

От «Я тобі нічого не скажу», датоване 2 вересня 1885 року. У ньому виражена часто, що зустрічається в романтиків думка, про те, що словами не можна передати життя душі, тонкість почуття. Наприклад, вірш Фета «Як мошки зарозвіваюся» (1844) кінчається мрією «ПРО, якщо б без слова сказати душею було можна!». Тому любовне побачення, як завжди в оточенні розкішної природи, відкривається мовчанням: «Я тобі нічого не скажу…».

Втім, назвати Фета романтиком важко: дуже вуж він «земний». Проте долею героя вірша залишається «мовчачи повторювати» слова любовного визнання. І цей оксюморон (сполучення контрастних за змістом слів) стає головним словесно – художнім образом вірша. Але все – таки чому він мовчить? Яке мотивування дається цьому? Другий рядок уточнює: «Я тебе не стривожу нітрохи». Так, як свідчать інші вірші, його любов може й стривожити, схвилювати незайману душу його обраниці своїми «томленьями» і навіть «содроганьями». Є й інше пояснення, воно в останньому рядку другої строфи: його «серце цвіте», подібно нічним квітам, про які повідомляється на початку строфи. От тотожність людської душі й природи, виражена, як і в багатьох інших добутках Фета, за допомогою особливого художнього прийому, називаного психологічним паралелізмом. До того ж груди, тобто вмістище емоційно – духовного початку, героя «хвора, втомлена» (перший рядок третьої, останньої строфи). «Я тремчу» – від чи нічного холодку або від якихось внутрішніх щиросердечних причин. І тому кінець вірша дзеркально повторює початок: «Я тебе не стривожу нітрохи, я тобі нічого не скажу».

Тристопний анапест вірша звучить співуче: «Я тобі нічого не скажу» неодноразово надихало багатьох композиторів. Вірш залучає тонкістю й добірністю виражених у ньому почуттів і природністю, неголосною простотою їх словесного вираження

Про ліричні вірші Фета й сьогодні можна сказати небагато старомодно, що вони прекрасні!