Які підсумки життєвих шукань Григорія Мелехова? (По романі Шолохова «Тихий Дон) – Шолохов Михайло

М. Шолохова ми по праву можемо назвати літописцем радянської епохи, її дослідником, її співаком. Він створив целую галерею образів, які по силі своєї виразності й художньої цінності встали в один ряд із самими чудовими образами передової літератури

«Тихий Дон» – роман про долі народу в переломну епоху. Це й принципова авторська точка зору на революцію й Громадянську війну. Драматичні долі основних діючих осіб, жорстокі уроки долі Григорія Мелихова, головного героя роману, складаються в Шолохова в єдність історичної правди народу на шляху будівництва нового життя. Простеживши тернисту стежку життєвих шукань Григорія, можна зрозуміти, як самому Шолохову вдалося вирішити проблему моральних шукань свого головного героя

На початку оповідання молодий Григорій – справжній козак, блискучий наїзник, мисливець, рибалка й старанний сільський трудівник – цілком щасливий і безтурботний. Традиційна козача прихильність до військової слави виручає його в перших випробуваннях на полях кривавих боїв в 1914 році. Відрізняючись винятковою хоробрістю, Григорій швидко звикає до кровопролитних боїв. Однак від братів по зброї його відрізняє чутливість до всякого прояву жорстокості. До будь – якого насильства над слабкими й беззахисними, а в міру розвитку подій – ще й протест проти жахів і безглуздостей війни. По суті справи, вона все своє життя проводить у чужий для нього середовищу ненависті й страху, озлобляючись і з відразою виявляючи, як весь його талант, вся його істота йде в небезпечну майстерність створення смерті. Йому ніколи бути будинку, у родині, серед люблячих його людей

Вся ця жорстокість, бруд, насильство змусили Григорія по – новому глянути на життя: у госпіталі, де він перебував після поранення, під впливом революційної пропаганди з’являються сумніви у відданості паную, батьківщині й військовому боргу

У сімнадцятому році ми бачимо Григорія в безладних і болісних спробах хоч якимось образом визначитися в це «неясний час». Він шукає політичну істину у світі стрімко мінливих цінностей, керуючись частіше зовнішніми ознаками подій, чим їх суттю

Спочатку він бореться за червоних, але вбивство ними беззбройних полонених відштовхує його, і, коли більшовики приходять на його улюблений Дон, творячи грабежі й насильство, він бореться з ними з холодною люттю. І знову пошуки Григорієм істини не знаходять відповіді. Вони перетворюються в найбільшу драму людини, що зовсім потерялись у круговороті подій

Глибинні сили душі Григорія відштовхують його й від червоних, і від білих. «Всі вони однакові! – говорить він друзям, що відмінюється на сторону більшовиків, дитинства. – Всі вони ярмо на шиї козацтва!» І, коли він довідається про бунт козаків у верхів’ях Дону проти Червоної Армії, він виступає на стороні бунтівників. Тепер він може боротися за те, що йому дорого, за те, що він любив і плекав все своє життя: «Начебто й не було за плечима днів пошуків правди, випробувань, переходів і важкої внутрішньої боротьби. Про що було думати? Навіщо металася душа, – у пошуках виходу, у дозволі протиріч? Життя здавалося глузливої, мудрий – простий. Тепер йому вже здавалося, що споконвіку не було в ній такої правди, під крилом якої міг би підігрітися всякий, і, до краю озлоблений, він думав: у кожного своя правда, своя борозна. За шматок хліба, за ділянку землі, за право на життя – завжди боролися люди й будуть боротися, поки світить їм сонце, поки тепла по жилах сочиться кров. Треба битися з тим, хто хоче відняти життя, право на неї; треба битися міцно, не гойдаючись, – як у стінці, – а розжарення ненависті, твердість дасть боротьба!»

Як повернення до панування офіцерства у випадку перемоги білих, так і влада червоних на Доні для Григорія неприйнятні. В останньому томі роману розжалування як наслідок непокори білогвардійському генералові, смерть дружини й остаточна поразка білої армії доводять Григорія до краю розпачу. Зрештою він вступає в кінноти Будьонного й героїчно воює з поляками, бажаючи очиститися цим від своєї провини перед більшовиками. Але для Григорія немає порятунку в радянській дійсності, де навіть нейтралітет уважається злочином. З гірким глузуванням говорить він колишньому вістовому, що він заздрить Кошовому й білогвардійцеві Листницкому: «Їм із самого початку було ясно, а мені й досі все неясне. У них, в обох свої, прямі дороги, свої кінці, а я з 17 року ходжу по вилюжкам, як п’яний гойдаюся…»

Один раз уночі під погрозою арешту, а отже, і неминучого розстрілу, Григорій біжить із рідного хутора. Після довгих скитаний, тужачи за дітьми й Ксенією, він таємно вертається. Ксенія обіймає його, притискається особою до його мокрої шинелі й мовчить, ридаючи: «Краще вбий, але не кидай знову!» Упросивши сестру взяти дітей, він і Ксенія біжать уночі в надії пробратися на Кубань і почати нове життя. Захоплена радість наповнює душу цієї жінки при думці, що вона знову поруч із Григорієм. Але щастя її недовго: у дорозі їх застигає кінна застава, і вони мчаться в ночі, переслідувані кулями, що летять їм навздогін. Коли вони знаходять укриття в яру, Григорій ховає свою Ксенію: «Долонями старанно прим’яв він на могильному горбку вологу жовту глину й довго стояв на колінах біля могили, схиливши голову, тихо погойдуючись

Тепер нема чого йому було квапитися. Усе було кінчено…»

Ховаючись тижнями в лісовій хащі, Григорій випробовує усе більше сильне бажання «походити б… по рідних місцях, покрасоваться на детишек, тоді можна було б і помирати…». Він вертається в рідний хутір

Зворушливо описавши зустріч Григорія із сином, Шолохов закінчує свій роман словами: «Що ж, от і збулося те деяке, про що безсонними ночами мріяв Григорій. Він стояв у воріт рідного будинку, тримав на руках сина… Це було все, що залишилося в нього в житті, що поки ще ріднило його із землею й з усім цим величезним, сяючим під холодним сонцем миром».

Григорію недовго залишалося насолоджуватися цією радістю. Очевидно, що він повернувся, щоб загинути. Загинути від комуністичної необхідності в особі Михайла Кошового. У романі, повному жорстокості, страт і вбивств, Шолохов мудро опускає завіса над цим останнім епізодом. А тим часом перед нами промайнула, яскраво спалахнувши й повільно вгасаючи, ціле людське життя. Життєпис Григорія в Шолохова досить об’ємно. Григорій жив, у повному змісті цього слова, коли його життєва ідилія нічим не порушувалася

Він любив і був любимо, він жив незвичайним мирським життям на рідному хуторі й був задоволений. Він завжди намагався надходити правильно, а якщо немає – що ж, кожна людина має право на помилку. Багато моментів життя Григорія в романі – це своєрідні «відходи» від подій, які непосильні його розуму. Пристрасність шукань Григорія переміняється найчастіше поверненням до себе, до природного життя, до своєї домівки. Але в той же час не можна сказати, що життєві шукання Григорія зайшли в тупик, немає. У нього була справжня любов, і доля не обділила його можливістю бути щасливим батьком. Але Григорій був змушений постійно шукати вихід з важких положень, що створилися. Говорячи про моральний вибір Григорія в житті, не можна однозначно сказати, чи завжди його вибір був дійсно єдино вірним і правильним. Але він майже завжди керується своїми власними принципами й переконаннями, намагається знайти кращу частку в житті, і це його прагнення не було простим бажанням «жити краще всіх». Воно було щирим і зачіпало інтереси не тільки його самого, але й багатьох близьких йому людей, зокрема, улюбленої жінки. Незважаючи на марні устремління в житті, Григорій був щасливий, хоча й дуже недовго. Але й цих недовгих мінут так необхідного щастя було досить. Вони не пропали зрячи, як не зрячи прожив своє життя Григорій Мелехов