Зіткнення теорії з життям (По романі Тургенєва «Батьки й діти») – Тургенєв Іван

Роман Тургенєва «Батьки й діти» являє собою якийсь підсумок і квінтесенцію філософських поглядів Тургенєва. У центрі тургеневского роману завжди герой з неординарними поглядами й високими духовними потребами. У романних колізіях піддаються перевірці їхньої ідеї, це особливо помітно в зіткненнях героїв між собою, а головне, з живим життям, природою, любов’ю, які, по Тургенєву, не залежать ні від який, навіть самої передовий, філософії. Герой роману «Батьки й діти» – людин «новий». Базарів – різночинець, людина досить утворений. Безумовний інтерес представляє його «нова» філософія, що уже на початку роману охарактеризував Павло Петрович – головний ідеологічний супротивник Базарова. «Колись були гегелисты, а тепер нігілісти».

Тургенєв знаходить хід для розкриття філософських поглядів своїх героїв – зіштовхує їх в ідеологічній суперечці, даючи їм можливість вільно висловлювати свої ідеї. Перевірка цих поглядів поки не відбувається – суперечки ставляться ще до експозиції роману, але читачі вже одержують досить чітке подання про суть філософії Базарова, що виражається їм також в афористичних висловленнях типу: «Природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник». Щоб розібрати філософію Базарова більш докладно, варто звернутися до її джерел. «Прапором» вульгарно – матеріалістичних поглядів Базарова в романі є книга Бюхнера «Матерія й сила», що Аркадій, спочатку захоплений теоріями Базарова, пропонує своєму батькові за порадою друга. Книга ця була досить популярна в той час у Росії серед передових людей. Філософія, у ній заключавшаяся, опиралася на досягнення природничих наук того часу. Базарів виражає матеріалістичну позицію естественнонаучного користі, оскільки він ще й натураліст. Його філософія не визнає ніяких вищих духовних проявів, таких, як душа й інші абстрактні поняття. Результатом цього з’явилося заперечення всього, що становить основи старої, ідеалістичної філософії, виразниками якої є Микола Петрович і Павло Петрович. Але саме Павло Петрович виявляється гідним супротивником Базарова. Розходження політичні позиції сперечальників не так вуж сильно акцентуються, як це прийнято думати. Позитивної програми із цих питань у Базарова, схоже, взагалі не існує. «Спершу треба місце розчистити, а потім будувати», – говорить Базарів. Предметом обговорення стають насамперед такі загальнолюдські цінності, як любов, мистецтво, природа, поезія. На початку роману Микола Петрович цитує рядки про весну з «Євгенія Онєгіна». Ці рядки відповідають навіяному наступаючої навесні настрою Миколи Петровича. Базарів грубо перериває Миколи Петровича й заявляє своє відношення не тільки безпосередньо до поезії, але й ставить під сумнів саму можливість впливу природи на щиросердечний стан людини. Поезія не приймається Базаровым як річ абсолютно марна. «Чималий хімік у двадцять разів корисніше всякого поета», – говорить він. Звідси і його відношення до всіх явищ життя: він все міряє й оцінює з погляду користі й корисності. Точно так само оцінюється їм і природа. «Природа не храм, а майстерня», – заявляє він. Базарів не приймає природу як створення Добродії, як щось незбагненне й нерозгадане. По Тургенєву, природа є живий організм, що живе своїм власним життям (за законами Бога), природно, людині непідвласної й незбагненної. Базарів говорить про природу як про майстерні, де хазяїн – людин і все управляється волею його розуму. Базарів не приймає положення Шеллинга про «світову душу», як і те, що природа – явище більше духовне, чим матеріальне. Ця позиція в корені далека Тургенєву, і сухі міркування Базарова автор дає в контрасті з поетичним описом природи, як би сперечаючись Сбазаровым.

Але суперечка цей уже не такої, як спори Павла Петровича й Базарова. Як докази виступають не сухі умовиводи, а сама живаючи природа. Як би починається перевірка поглядів Базарова життям, і вже саме порівняння із прекрасними пейзажами вказує на неспроможність цих поглядів. «А весна тим часом брала своє», – говорить Тургенєв на початку роману й закінчує його також описом «байдужої» і вічної природи на сільському цвинтарі. Тут Тургенєв підтримує традицію Пушкіна (згадаємо вірш « чиБроджу я уздовж вулиць гучних…»), як би відвівши природі вічний план. На його тлі міркування Базарова здаються дитячим белькотом, на який природа дивиться у всій своїй могутності, нітрохи не сперечаючись, але проте зрештою «беручи своє» шляхом «вічного примирення й… життя нескінченної».

Після зустрічі з Одинцовій Базарів поступово починає усвідомлювати свою безпорадність перед вічністю й могутністю природи. «…И частина часу, що мені вдасться прожити, так незначна перед вічністю, де мене не було й не буде…» – викликує він. Проте поглядів своїх він не міняє (як не поміняє їх він до кінця роману), але виникає в нього відчуття смутку й розгубленості

Відношення до любові Базарів досить чітко висловлює вже на початку роману, зовсім не приймаючи містико – духовну сторону цього явища. «І що за таємничі відносини між чоловіком і жінкою? Ми, фізіологи, знаємо, які це відносини». Якщо Микола Петрович виглядає в очах Базарова лише «безмовним» сентиментальним споглядальником, то Павло Петрович, що пережив любов, «просто не відбулася як людина». В очах Базарова він «не чоловік, не самець». Базарів заперечує те, що століттями культивувалося й обожнювалося в ідеалістичній філософії. Любов сприймалася як щось високодуховне, об’єктивно трагічні. Базарову далекий і незрозумілий трагізм: що за фатальна жінка й трагічна любов? «Подобається тобі жінка, намагайся домогтися користі; а не можна – ну, не треба, відвернися – земля не клином зійшлася». Так намагається він «домогтися користі» з Фенечкой, що у романі персоніфікує деякий природний початок. Вона не занадто розумна, але прекрасна у своєму материнстві, і тому й сприймається Базаровым як самка. Потім Тургенєв зіштовхує Базарова з Одинцовій, і Базарів з подивом зауважує в собі зміну: «От тобі раз! – баби злякався!» Його щиросердечне сум’яття підсилюється з кожним днем. Зауважує в собі зміну. «Який я смирненький став», – ремствує він на себе з якоїсь іронією

Тургенєв говорить, що «він з обуренням усвідомлював романтика в самому собі». І, нарешті, Базарів усвідомлює, що його боротьба програна, він закоханий, але закоханий «нерозумно, безумно». Він подавлений, розбитий, але не зломлений. Той факт, що щось вступило в протиріччя з його теорією, причому в ньому ж самому, захопило його душу, а головне – саме коштовне – його розум, народжує в ньому злість… «У ньому билася, сильна й важка, пристрасть, схожа на злість і, бути може, те саме що їй», – пише Тургенєв про почуття, що охопило Базарова. Колись запропонувавши Аркадію, що розповів про загадковий погляд княгині Р., «простудіювати анатомію ока», він сам зіштовхується з «таємничою посмішкою» Одинцової і її дивним, льодовим душу спокоєм, вона як прекрасна статуя, холодна й недоступна. Одинцова – втілення ідеалу, у ній утримується та ж класична гармонія, як у добутках художників і скульпторів. Тепер Базарів уражений цією гармонією, і починає коливатися ще один постулат його філософії – нігілістичне відношення до мистецтва. «Рафаель гроша мідного не коштує», – заявляє він. Тургенєву, як людині эстетическому, це чужо. У той час сильно був розвинений культ художника, творця. Відоме висловлення Тургенєва про те, що «Венера Милосская несомненнее принципів 1789 року». Базарів же толком не може протиставити мистецтву ні політикові, ні науку в силу своїх нігілістичних позицій. «Я вже доповів вам, що ні в що не вірю; і що таке наука – наука взагалі? Є науки, як є ремесла, знання; а наука взагалі не існує зовсім», – говорить Базарів. Після невдалого роману з Одинцовій він і в науці разочаровывается. «Лихоманка роботи з його зіскочила й замінилася тоскливою нудьгою й глухим занепокоєнням», – пише автор. Базарів уже як би передчуває свою смерть, замислюється про релігію. Він говорить батькові: «Ви обоє з матір’ю повинні тепер скористатися тим, що у вас релігія сильна; от вам випадок поставити її на пробу». Сам він, втративши сили, не може до неї звернутися, занадто довго він був далекий від Бога. Підсвідомо, однак, він упокорюється, і навіть мова його міняється: «Дуньте на вмираючу лампаду, і нехай вона згасне», – викликує він настільки поэтично, що здається, що це не він на початку роману говорив Аркадію: «Зроби милість, не говори красиво!»

Отже, Базарів, сам того не бажаючи, міняється, його філософська теорія лопається, потрапляючи у випробування любовними колізіями. Навіть композиційно це підкреслюється: два рази він побував в Одинцової, у Марьине й у своїх батьків, і в другий приїзд повівся зовсім по – іншому. Кульмінаційний момент дуелі, після якої він сходиться з Павлом Петровичем, доводить, що основним протиріччям у романі є не політичні розбіжності й не конфлікт батьків і дітей (як деякі можуть зрозуміти назву роману), а конфлікт теорії й живого життя. «Суха теорія, мій друг, а древо життя пишно зеленіє», – сказав Ґете, і Тургенєв своїм романом підтвердив це.