Самітність любові (повість Куприна “Гранатовий браслет”) – Куприн Олександр

“Гранатовий браслет” – повість про любов. Праця над повістю вплинув на щиросердечний стан Олександра Івановича Куприна. Головний герой “Гранатового браслета” – незначний чиновник із прізвищем Жовтків, безнадійно й сумирно закоханий у княгиню Віру, дружину проводиря дворянства. Жовтків підписує свої листи до неї тільки ініціалами “Г. С.Ж.”. Драма трапляється, коли в день її ангела він дарує Вірі в знак своєї любові стародавню сімейну реліквію – гранатовий браслет. Жовтків оповідає в листі про унікальні властивості одного із гранатів: “Посередине, між більшими каменями, Ви побачите один зелений. Це досить рідкий сорт граната – зелений гранат. По стародавньому переказі, що зберігся в нашій родині, він має властивість повідомляти дарунок передбачення його жінкам, що носять, і відганяє від них важкі думки, чоловіків же охороняє від насильницької смерті… Ви можете зараз же викинути цю смішну іграшку, але – я буду щасливий і тим, що до неї доторкалися Ваші руки”.

У княгині Віри “колишня жагуча любов до чоловіка давно вже перейшла в почуття міцної, вірної, щирої дружби”, не харчує вона яких – небудь сильних почуттів і до свого загадкового шанувальника. Однак така увага їй певною мірою лестить. Віра думає, що листа Желткова – усього лише безневинний жарт. Вона не надає їм того значення, що надає її брат Микола Миколайович Мірза – Булат – Тугановский, товариш прокурора. Він, як і інші стовпи місцевого світського суспільства, розцінює надсилання браслета як порушення всіх і всіляких пристойностей. Микола Миколайович установлює особистість бедного закоханого й разом із чоловіком Віри, князем Василем Львовичем, приходить на квартиру до Желткову. Вони роблять йому принизлива догана: “…Останнім вашим учинком, саме надсиланням цього от самого гранатового браслета, ви переступили ті границі, де кінчається наше терпіння. Розумієте? – кінчається. Я від вас не сховаю, що першою нашою думкою була звернутися до допомоги влади, але ми не зробили цього, і я дуже радий, що не зробили, тому що… я відразу вгадав у вас шляхетної людини”. Однак гру в шляхетність товариш прокурора продовжувала недовго, і Микола Миколайович зловісно проговорюється: ” чиБачите, милий мій, ця міра від вас ніколи не піде… Уриватися в чуже сімейство…” Люди типу Тугановского не вірять у чисту, платонічну любов Желткова, підозрюючи його в пошлейшем адюльтері. Він же говорить Вериному чоловікові: “Я знаю, що не має сил розлюбити її ніколи…” Жовтків не зміг навіть побачитися востаннє зі своєї улюбленої, та лише заявила в телефонній розмові, що їй ця історія вже набридла. І Жовтків написав Вірі прощальний лист: “Я не винуватий, Віра Миколаївна, що Богові було завгодно послати мені, як величезне щастя, любов до Вас. Трапилося так, що мене не цікавить у житті ніщо: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей – для мене все життя полягає тільки у Вас. Я тепер почуваю, що якимось незручним клином урізався у Ваше життя. Якщо можете, простите мене за це. Сьогодні я їду й ніколи не повернуся, і ніщо Вам про мене не нагадає

Я нескінченно вдячний Вам тільки за те, що Ви існуєте. Я перевіряв себе – це не хвороба, не маніакальна ідея – це любов, которою Богові було завгодно за щось мене винагородитися

Нехай я був смішний у Ваших очах і в очах Вашого брата… Ідучи, я в захваті говорю: “Так святиться ім’я твоє”.

Вісім років тому я побачив Вас у цирку, у ложі, і тоді ж у першу секунду я сказав собі: я її люблю тому, що на світі немає нічого схожого на неї, немає нічого краще, немає ні звіра, ні рослини, ні зірки, ні людини прекрасніше Вас і ніжніше. У Вас начебто б втілилася вся краса землі…”

Любов для героя – це в тому числі й ліки від самітності. Адже нічого в житті, крім любові до Віри, для нього фактично не існує – ні друзів, ні інших жінок, ні родини, ні науки, ні філософії, ні службової кар’єри. До того ж, щоб зробити нову оправу для браслета, Жовтків розтратив казенні гроші, і йому загрожував суд. Однак не розтрата стала причиною самогубства героя купринской повести. Покінчити із собою його змусило свідомість, що неможливість більше бачити ту єдину, котру любив, залишить його тепер уже в повній, абсолютній самітності

Віра Миколаївна почуває трагічний кінець Желткова. Ще до одержання кінцевого листа вона попереджає чоловіка: “…Я знаю, що ця людина вб’є себе”. Вона, уже після самогубства Желткова, їде на квартиру, де він жив, і довідається, що покійний просив господарку передати: “Якщо трапиться, що я вмру й прийде подивитися на мене яка – небудь дама, то скажіть їй, що в Бетховена найкращий добуток – “Аппассионата” (назва цієї сонати й стало епіграфом до “Гранатового браслета”).

Княгиня розуміє свою провину перед померлої – не відіпхни вона його грубо, можливо, не відбулося б непоправного. Чоловіка й брата, які більшою мірою сприяли що происшли, Віра Миколаївна після повернення від желтковской господарки не могла бачити. Вона усвідомлює, що майже настільки ж самотно, як і людина, віддано й самозабутньо любила її. І тільки лише, коли почує бетховенську “Аппассионату” у виконанні відомої піаністки, почуває, немов з нею пояснюється гранатовий браслет, що подарував: “Ти, ти й люди; які оточували тебе, всі ви не знаєте, як ти була прекрасна. Б’ють годинники. Час. І, умираючи, я в скорботну годину розставання з життям все – таки співаю – слава тобі”. І крізь ридання княгині музика нібито посилала їй заспокоєння: “Заспокойся, дорога, заспокойся, заспокойся. Ти про мене пам’ятаєш? Пам’ятаєш? Ти адже моя єдина й остання любов. Заспокойся, я з тобою. Подумай про мене, і я буду з тобою, тому що ми з тобою любили один одного тільки одна мить, але навіки. Ти про мене пам’ятаєш? Пам’ятаєш? Пам’ятаєш? От я почуваю твої сльози. Заспокойся. Мені спати так солодко, солодко, солодко”. І розумом і душею вона осягає, що прощено їм, починає усвідомлювати, начебто й насправді харчувала ніжні почуття до Желткову, однак у свій час у тім зізнатися не могла