Смiливi завжди мають щастя (за романом Iвана Багряного "Тигролови")
Щоб навчитися цiнувати людську мудрiсть, виховати у собi вiру в незнищеннiсть духовних почуттiв нашого народу, варто звернутися до неординарної постатi в нашiй лiтературi - Iвана Багряного та його творчостi, зокрема до роману "Тигролови". Трапляється, що часом епоха не цiнує генiїв за життя. Якась жорстока закономiрнiсть: час нищить генiя невблаганними вироками, а коли збагне, що сам вiн i його доробок - безсмертнi, схиляється у пошанi й каяттi.
Iван Багряний... Вiн повернувся до нас, до нашої України. Серце не спопелилось, хоч згорiв не вiн один. Скiльки українцiв вiддали життя заради того, щоб не зректися своєї любовi, своєї журби! Україна пам'ятає своїх синiв, береже згiрклу пам'ять про них у своєму серцi, з присмаком туги i ганьби. Сьогоднi до нашого народу повертаються iмена тих, хто пройшов довгий шлях вiд забуття до безсмертя. Тих, хто вiтром негод вiднесений був далеко за межi України, а в думках, у вiршах висловлювали незгасне бажання повернутись на рiдну землю:
I нинi молимось, щоб знявся буревiй,
Щоб хоч дiтей привiв
до рiдних зiр i мрiй,
Щоб хоч дiтей привiв
до рiдного порога.
Так, I. Багряний усе життя бiг над прiрвою з вiрою в людину. Вiн поспiшав, боровся завзято, знесилювався, запалювався гнiвом, вiрив у трiумф людської гiдностi, адже з юнацьких лiт заповiв собi бути тiльки Людиною. Повернувся до нас IванБагряний збiрником "Тигролови" 1991 року. I як не дивно, але однойменний роман став настiльною книгою нiмецьких дiтей, бо вчить пiдноситися над муками, жити за будь-яких умов, виживати в екстремальних ситуацiях. Правнук гетьмана Дем'яна Многогрiшного, український юнак Григорiй дорогою на Колиму наважився на вiдчайдушну втечу, вiдстоюючи своє право бути вiльним. Вiн не може залишатися у "ешелонi смертi", вiн не змирився з приреченiстю на забуття в жахливiй легендi про зникнення душ у пеклi концтаборiв, збунтувався, вирвався з пащi дракона, а це вже перемога людей, а це вже свiдчення нездоланностi духу. Тiльки уява великого художника слова могла витворити символiчну картину паралельних свiтiв, бо слiдом за велетенським двооким циклопом цiєю ж транссибiрською магiстраллю летiв радiсний i святковий, переповнений свiтлом, смiхом, дзвоном, квiтами, пiснями iнший експрес. Цi експреси - iснуючi в однiй державi два свiти - свiт пiтьми, пекла та свiт уявного раю, iлюзорного вiльного життя. Могутня воля до життя, гiдного людини, виносить Григорiя iз експресу смертi, але ж вiн потрапляє у незвiданi, незнайомi мiсця, у тайгу. Та незбориме бажання жити додає сили Григорiю, вiн дотримується закону: заблудився - вмiй знайти дорогу. I коли все ж вiн потрапляє на поселення українцiв у Сибiру, то його, як i всiх їх, охоплює безмежна любов до рiдної землi, стискає у свої обiйми кохання до красунi Наталки. Це особистiсть, яка знає, чого хоче. Вона вiдчуває слова Григорiя: "Пам'ятай про смерть". Наталка проста українська дiвчина, у неї є Батькiвщина. Кохання робить її ще кращою, привабливiшою, жвавiшою: "Горда, як королева, буйна, як вiтер, радiсна, як сонце, мерехтiла очима i смiялась, закинувши голову... Ось вона справжня, свавiльна, i горда, i прекрасна, як богиня..."
Скiльки широти i глибини у вiдтвореннi життя українцiв вдалинi вiд рiдної землi. Не втратили вони зв'язку з рiдною Україною: i пучечок василькiв, i розповiдi легенд, дотримання обрядiв i звичаїв, пересипають вони мову свою прислiв'ями та приказками, то сумна, то тужлива, то весела, звучить-ллється українська пiсня.
Особливо вражає, викликає обурення майор НКВС Медвина - новiтнiй тигролов. Вiн полює на гордого, неприрученого тоталiтарною системою молодого "тигра", iз України. Григорiй перемагає, бо у цьому шаленому полюваннi твердо вирiшив для себе, що вiн не нуль в iсторiї, що вiн не озвiрiв, не перейнявся ненавистю до людей, зберiг у собi людянiсть, здатнiсть спiвчувати, спiвпереживати i вiрити, що людина може кинути виклик цiлiй системi та вистояти.
Iз уст I. Багряного злiтають слова: "Завжди треба бути справжнiми людьми. Поклич, Україно, прийду, лелекою прилину. Я напишу твоє iм'я єдине любов'ю й болем у серцях людських".
Немає з нами I. Багряного, але твори його повернулися в Україну, щоб вiчно бути з нами:
О, Ми є. Були. I будем ми!
Й Вiтчизна наша з нами.
(I. Багряний)
Iван Багряний... Вiн повернувся до нас, до нашої України. Серце не спопелилось, хоч згорiв не вiн один. Скiльки українцiв вiддали життя заради того, щоб не зректися своєї любовi, своєї журби! Україна пам'ятає своїх синiв, береже згiрклу пам'ять про них у своєму серцi, з присмаком туги i ганьби. Сьогоднi до нашого народу повертаються iмена тих, хто пройшов довгий шлях вiд забуття до безсмертя. Тих, хто вiтром негод вiднесений був далеко за межi України, а в думках, у вiршах висловлювали незгасне бажання повернутись на рiдну землю:
I нинi молимось, щоб знявся буревiй,
Щоб хоч дiтей привiв
до рiдних зiр i мрiй,
Щоб хоч дiтей привiв
до рiдного порога.
Так, I. Багряний усе життя бiг над прiрвою з вiрою в людину. Вiн поспiшав, боровся завзято, знесилювався, запалювався гнiвом, вiрив у трiумф людської гiдностi, адже з юнацьких лiт заповiв собi бути тiльки Людиною. Повернувся до нас IванБагряний збiрником "Тигролови" 1991 року. I як не дивно, але однойменний роман став настiльною книгою нiмецьких дiтей, бо вчить пiдноситися над муками, жити за будь-яких умов, виживати в екстремальних ситуацiях. Правнук гетьмана Дем'яна Многогрiшного, український юнак Григорiй дорогою на Колиму наважився на вiдчайдушну втечу, вiдстоюючи своє право бути вiльним. Вiн не може залишатися у "ешелонi смертi", вiн не змирився з приреченiстю на забуття в жахливiй легендi про зникнення душ у пеклi концтаборiв, збунтувався, вирвався з пащi дракона, а це вже перемога людей, а це вже свiдчення нездоланностi духу. Тiльки уява великого художника слова могла витворити символiчну картину паралельних свiтiв, бо слiдом за велетенським двооким циклопом цiєю ж транссибiрською магiстраллю летiв радiсний i святковий, переповнений свiтлом, смiхом, дзвоном, квiтами, пiснями iнший експрес. Цi експреси - iснуючi в однiй державi два свiти - свiт пiтьми, пекла та свiт уявного раю, iлюзорного вiльного життя. Могутня воля до життя, гiдного людини, виносить Григорiя iз експресу смертi, але ж вiн потрапляє у незвiданi, незнайомi мiсця, у тайгу. Та незбориме бажання жити додає сили Григорiю, вiн дотримується закону: заблудився - вмiй знайти дорогу. I коли все ж вiн потрапляє на поселення українцiв у Сибiру, то його, як i всiх їх, охоплює безмежна любов до рiдної землi, стискає у свої обiйми кохання до красунi Наталки. Це особистiсть, яка знає, чого хоче. Вона вiдчуває слова Григорiя: "Пам'ятай про смерть". Наталка проста українська дiвчина, у неї є Батькiвщина. Кохання робить її ще кращою, привабливiшою, жвавiшою: "Горда, як королева, буйна, як вiтер, радiсна, як сонце, мерехтiла очима i смiялась, закинувши голову... Ось вона справжня, свавiльна, i горда, i прекрасна, як богиня..."
Скiльки широти i глибини у вiдтвореннi життя українцiв вдалинi вiд рiдної землi. Не втратили вони зв'язку з рiдною Україною: i пучечок василькiв, i розповiдi легенд, дотримання обрядiв i звичаїв, пересипають вони мову свою прислiв'ями та приказками, то сумна, то тужлива, то весела, звучить-ллється українська пiсня.
Особливо вражає, викликає обурення майор НКВС Медвина - новiтнiй тигролов. Вiн полює на гордого, неприрученого тоталiтарною системою молодого "тигра", iз України. Григорiй перемагає, бо у цьому шаленому полюваннi твердо вирiшив для себе, що вiн не нуль в iсторiї, що вiн не озвiрiв, не перейнявся ненавистю до людей, зберiг у собi людянiсть, здатнiсть спiвчувати, спiвпереживати i вiрити, що людина може кинути виклик цiлiй системi та вистояти.
Iз уст I. Багряного злiтають слова: "Завжди треба бути справжнiми людьми. Поклич, Україно, прийду, лелекою прилину. Я напишу твоє iм'я єдине любов'ю й болем у серцях людських".
Немає з нами I. Багряного, але твори його повернулися в Україну, щоб вiчно бути з нами:
О, Ми є. Були. I будем ми!
Й Вiтчизна наша з нами.
(I. Багряний)
