«Нехтувати суд людей не важко, нехтувати суд власний неможливо…» (По п’єсі Островського «Гроза» і роману Достоєвського «Злочин і покарання») – По декількох добутках

Людський суд. Осуд, нерозуміння, відчуження… Як все це витримати? Так, нелегко, але людина може багато чого пережити, через багато чого переступити. Через багато чого… але є в людина нескориме почуття. Ім’я йому – совість

Кант називав це почуття «моральним імперативом». І Ницше не заперечував його, але вважав, що воно йде від християнства, і дав йому своє визначення – «інквізиція совісті». І що може бути болісніше, ніж суд власної совісті, що не дозволяє тобі спокійно жити, що терзає твою душу?

Не може жити спокійно героїня п’єси А. Н. Островського «Гроза» Катерина. Її молодій жіночій душі, що виросла в атмосфері любові й турботи, розуміння й згоди, задушливо й похмуро в сімействі Кабановых. Гірка доля, що вона терпить у будинку від свекрухи, незначність чоловіка, що хоча й любить неї, але не здатний змусити неї полюбити себе, примушують Катерину оглянутися навколо, вийти з поетичного миру дитинства. Поступово в душі героїні народжується нове відношення до миру, нове почуття, неясне ще їй самої. «Щось у мені таке незвичайне. Точно я знову жити починаю…»

Це неясне почуття – любов, що прокинулася в ній, що сприймається Катериной як страшний, незмивний гріх, тому що любов до чужої людини для неї, замужньої жінки, є порушення морального боргу. Вона всією душею хоче бути чиста й бездоганної, її моральна вимогливість до себе безмежна й безкомпромісна. Уже усвідомивши свою любов до Бориса, вона щосили прагне протистояти цьому почуттю, але не знаходить опори в цій боротьбі. «А що, Варячи, бути гріху якому – небудь!.. Точно я коштую над прірвою й мене хтось туди штовхає, а удержатися мені немає за що».

Катерина почуває страх перед собою, перед вирослим у ній прагненням до волі, що нероздільно слились із любов’ю в її свідомості. Це прагнення сприймається як щось згубним, суперечним всім її поданням про належний. У моральній цінності своїх моральних подань Катерина не сумнівається, вона тільки бачить, що нікому в навколишньому світі й справи немає до їхньої справжньої суті. І Варварі, і Тихонові, і Кудряшу далекий моральний максималізм героїні, і саме на тлі їх несвідомої й компромісної позиції великої й значної, морально високої виглядає страждаюча Катерина.

«Гроза» не трагедія любові. З відомою часткою умовності її можна скоріше називати «трагедією совісті». Коли «падіння» Катерины відбулося, підхоплена вихром звільненої пристрасті, що зливається для неї з поняттям волі, вона стає смілива до зухвалості, зважившись – не відступає, не жалує себе, нічого не хоче приховувати. «Коли я для тебе гріха не побоялася, чи побоюся я людського суду!» – говорить вона Борисові. Так, їй не страшний людський суд, і здається їй, що й через себе вона переступила. Але це не так.

Свідомість гріха зберігається й у захваті щастям і з величезною силою опановує нею, як тільки воно скінчилося. Це саме й передвіщає подальший розвиток трагедії, загибель Катерины. І навіть кається героїня без надії, у розпачі, не в силах довше приховувати свою невірність. Вона не бачить іншого результату, крім смерті. І не відмова Бориса взяти її із собою, що позбавив її останньої надії на щастя, убиває Катерину, а її безнадійний розпач примирити свою совість із любов’ю до Бориса й фізична відраза до неволі. Що ж, «нехтувати суд людей не важко, нехтувати суд власний – неможливо».

Підтвердженням цих слів може служити й історія героя роману Ф. М. Достоєвського Родіона Раскольникова. І не випадково в Російській літературі часто порівнюють сцени всенародного покаяння двох персонажів: Катерины й Родіона Раскольникова.

Життя ставить героїв роману Достоєвського в такі тупики, коли, з погляду Раскольникова, аморальним стає сама неухильна вимога моральності. Якщо поступки перед совістю – звичайний і універсальний стан життя людства, те, виходить, це не підлість, а внутрішня неминучість, предустановленная природою людського гуртожитку. Тоді потрібно вважати дурницею всі моральні принципи, відкинути їх через непотрібність, як ветхий мотлох, і глянути на життя з іншого погляду, що вже виключає «застаріле» розподіл людських учинків на добрі й злі. У світлі цих думок і вбивство баби, нікому не потрібної й навіть шкідливої, на думку Раскольникова, не є злочином. І злочин зроблений, але нічого не змінилося в цьому світі…

А що з Родіоном? Страшна самітність навалюється на нього. Він не хоче нікого бачити й перебуває на грані божевілля. Виявляється, на питання: чи можна «дозволити своїй совісті переступити себе?» – відповідь проста. Не можна. Всі страждання Раскольникова після здійснення злочину з болісною гостротою переконують його вэтом.

Так, страждання – неминучий супутник людини. Для чого воно дається? Для того, щоб пережити борошна за відступ від морального закону, за недолік добра й любові в людині, за дисгармонію з миром. Страждання душі, каяття совісті – найстрашніше покарання. Його повною мірою випробував на собі Родіон Розкольників. «Інквізиція совісті» діє нещадно.