Короткий зміст Герой нашого часу Лермонтов М. Ю.

“Ця книга випробувала на собі ще недавно нещасну довірливість деяких читачів і навіть журналів… Інші жахливо образилися… що їм ставлять за приклад такої аморальної людини, як Герой Нашого Часу; інші ж дуже тонко зауважували, що автор намалював свій портрет і портрети своїх знайомих…”

Автор пояснює, що “Герой Нашого Часу… це портрет, складений з пороків усього нашого покоління… Йому <авторові> просто було весело малювати сучасної людини, яким він його розуміє й… занадто часто зустрічав. Буде й того, що хвороба зазначена…”.

ЧАСТИНА ПЕРША

1

БЭЛА

Шлях по гірській дорозі зводить разом автора оповідання й штабс – капітана в літах, що вражають свого супутника вмілим обігом з горцями й знанням місцевих умов. За порадою офіцера караван зупиняється яа ніч у пришляховій димній саклі. Зав’язується розмова, і штабс – капітан Максим Максимыч пригадує одну смутну й огидну історію, у центрі якої – молодий офіцер Григорій Олександрович Печорин. За ним водилися деякі чудності: так, у дощ він цілий день міг пропадати на полюванні, іншим разом усе скаржиться на протяг, здригається й блідне при несподіваному стукоті, а тим часом один ходив на кабана. Часом був здатний розсмішити до крайності целую компанію… Максим Максимыч зі здриганням згадує рік, що вони прожили по сусідству.

Місцевий князь запрошує їх на весілля своєї старшої дочки, і там Печорин бачить Бэлу, дівчину років шістнадцяти, молодшу дочку. Він не відриває від її око – але не тільки він, але й відомий в окрузі розпачливий Молодець Казбич. Вийшовши подихати свіжим повітрям, Максим Максимыч випадково підслухує розмову Казбича з Азаматом, сином хазяїна: останній просить його продати або виміняти на що – небудь, нехай навіть на Красуню сестру Бэлу, його улюбленого коня Карагеза. Той не погоджується.

Максим Максимыч простити собі не може, що переказав цю розмову Печорину, людині, геть – чисто позбавленому совісті. Печорин розохочує Азамата, і той, замість Карагеза, віддає йому Бэлу. Князь, на нещастя, виявився в отлучке. Казбич ранком, як звичайно, пригнав десяток баранів на Продаж і раптом – перемінився в особі: удалині на його лихому Карагезе ска – кал Азамат. Він вистрілив, промахнувся й, зрозумівши це, заридав, як дитина, И впав на землю… На інший ранок він прийшов у міцність – довідатися, хто повів його коня. Йому сказали. Але батька Азамата все не було.

Максим Максимыч, одягшись у всій формі, іде до Печорину. Той напівлежить із погаслою трубкою в руці й робить вигляд, що його не зауважує. Максим Максимыч не дозволяє йому звертатися до нього більше по ім’ю: онштабс – капітан. Своєю повною безсоромністю Печорин ставить старого офіцера в тупик, він просто не знає, як довести цьому парубкові, що він зробив підлість. “…Недобре… що ти відвіз Бэлу…” – “Так коли вона мені подобається!..” А якщо батько довідається, що вона тут? “А як він довідається?” – відповідає Печорин, роблячи старого служаку своїм співучасником.

Дівчину він тримає в закритій кімнаті й приставив до неї татарку, який слід безперервно неї вмовляти, що вона належить Печорину. Сам він щодня робить їй подарунки, від яких вона перший час гордо відмовляється. Помалу Бэла починає розуміти по – російському, тим часом як Печорин учить татарська мова. Поступово він зломив волю дівчини, більше того – рна полюбила його, навіть прив’язалася до нього. “Так невже… батько не догадався, що вона у вас у міцності?” – зачудувався супутник. Максим Максимыч розповідає, що він, напевно, щось підозрював. Через кілька днів довідалися ми, що старий убитий. Йому помстився Казбич, що уявив, начебто Азамат за згодою батька украв у нього кінь.

Оповідач і Максим Максимыч продовжують свій шлях серед дикої й величної природи Кавказу. Вони хотіли обігнути Хрестову гору, але хмари спустилися, повалили град, сніг; вітер, уриваючись в ущелини, ревів, свистав, як Соловей – Розбійник, і незабаром кам’яний хрест зник у тумані… Переказ говорить, що хрест цей поставив сам імператор Петро I, проїжджаючи через Кавказ… До Коби, куди вони направлялися, добратися було неможливо. Ліворуч на косогорі щось чернелось – трохи сакль. Вони згорнули туди. Оповідач довідався пізніше, що уряд їм платить і годує їх з умовою, щоб вони приймали мандрівників, захоплених бурою.

Після вечері розмова знову зайшла про Бэле. Максиму Максимычу гірко неї згадувати. Він любив її, як дочка, і вона любила його. Печорин тим часом почав уже нудьгувати. І от уперше він залишив Бэлу й відправився на полювання. Максим Максимыч веде її гуляти по міцності. Вони сідають на розі бастіону. З лісу з’являється вершник. Бэла довідається Казбича на коні її батька.

Увечері Максим Максимыч починає дорікати Печорина за те, що перемінився до Бэле, звертається з нею холодно, пестить рідко, по полудня проводить на полюванні… Більші очі Бэлы потьмяніли.

Печорин у відповідь говорить, що йому всі дуже швидко набридає, і із цим він нічого зробити не може, хоча й самому йому неприємно. От так і з Бэлой. Вона більше не потрібна йому.

Печорин умовив Максима Максимыча їхати разом з ним на кабана. Той довго не погоджувався, але все – таки поїхав. Полювання не вдалося. І раптом почувся постріл. “…Я довідався Казбича, тільки не міг розібрати, що таке він тримав перед собою… Печорин на скаку приклався з рушниці… куля перебила задню ногу коня… Казбич зіскочив, і тоді ми побачили, що він тримав на руках своїх жінку, обкутану чадрою… Це була Бэла… бідна Бэла! Він щось нам закричав по – своєму й заніс над нею кинджал…” Бэла прожила ще два дні. Печорин був трохи нездоровий, про Бэле говорити більше не хотів. Місяця через три по новому призначенню він виїхав у Грузію.

МАКСИМ МАКСИМЫЧ

Проходить якийсь час, і подорожани – оповідач і Максим Максі – зустрічаються знову на кавказьких дорогах. Справа була в готелі самого недоглянутого виду, де не можна було навіть як варто поїсти. Стояло чекати “оказії” ще три дні. Що таке “оказія”? Це – прикриття, що складається з полроты піхоти й гармати, з яким ходять обози через Ка – Бардові із Владикавказа в Екатериноград.

На інший день рано ранком у дворі з’явився візок. З Максимом Максимычем вони зустрілися як старі приятелі. До того ж він виявився непоганим кухарем. Після трапези говорити було не про що. І раптом у двір готелю в’їхало кілька візків з вірменами й за ними порожня дорожня коляска франтівського виду. Шедший за нею хлопець був явно розпещений слуга ледачого пана.

Коляска належала Печорину. Максим Максимыч засяяв від радості. Просить лакея повідомити пана, що Максим Максимыч тут. А сам присів у воріт. Він думав, бідолаха, що Печорин зараз до нього прибіжить. Не той^ – те – отут – те. Рано ранком він знову вже сидів на крамничці. Нарешті вирішує сходити до коменданта, а подорожанина свого просить, щоб неодмінно надіслали за ним, якщо Печорин з’явиться. Побачивши Печорина з полковником, що, простясь із ним у готелю, повернув назад у міцність, оповідач скоренько послав за Максимом Максимычем.

Печорин був середнього росту парубок років двадцяти трьох, хоча часом можна було йому дати й всі тридцять. Він був міцного додавання, недбалий у ході, сідаючи ж, горбився і якось весь розслаблювався. У його посмішці було щось дитяче. На блідому чолі під кучерявими білявими волоссями лише із працею можна було помітити сліди зморшок. Вуси й брови його були чорні. Що ж до очей, то вони не сміялися, коли він сміявся! Це ознака, на думку оповідача, або злої вдачі, або глибокого постійного смутку. Печорин явно збирається в дорогу. Оповідач просить його почекати, зараз підійде його старий приятель. Через площу біг, засапавшись, Максим Максимыч. Він хотів кинутися було на шию Печорина, але той досить холодно, хоча й із привітною посмішкою, простягнув йому руку. Печорин говорить із непроникною міною, розпитує старого офіцера, куди він так як він, і проч. Максиму Максимычу хочеться відвести душу зі своїм приятелем, яким він його простодушно вважає. Але Печорин поспішає. В останній момент Максим Максимыч згадує про папери, що залишилися в нього якихось, Печорина. “Що мені з ними робити?” – “Що хочете”. Печорин їде в Персію.

Простодушна натура Максима Максимыча в розладі й розгубленості. Як можна забувати старих друзів! Максим Максимыч ходить у візка, приховуючи сльози. Супутник просить його віддати йому паперу Печорина, і той із гнівом викидає їх, одну за іншою, з валізи. Максим Максимыч не встиг через очікування зустрічі з Печориным оформити справи з полковником, так що йому доведеться чекати тут наступної “оказії”.

ЖУРНАЛ ПЕЧОРИНА Передмова

Виявляється, недавно Печорин, вертаючись із Персії, умер. Випадковий власник щоденників дуже радий цій обставині, тому що може тепер надрукувати ці записки, і навіть під своїм ім’ям.

Записки ці досить щирі, мало того – вони з нещадністю виставляють назовні власні слабості й пороки писавшего їх. Але ж історія душі людської, хоча б самої дрібної душі, чи не цікавіше й не корисніше історії цілого народу, особливо коли вона – слід

ствие спостережень зрілого розуму над самим собою й коли вона писана без марнолюбного бажання збудити участь або подив. У книзі поміщено тільки те, що ставилося до перебування Печорина на Кавказі.

Може, хтось захоче довідатися думку автора про характер Печорина? Його відповідь – заголовок цієї книги. “Так це зла іронія!” – скажуть вони. “Не знаю”, – говорить автор.

Тамань

“Тамань – самий кепський містечко із всіх приморських міст Росії. Я там мало – мало не вмер з голоду, так ще вдобавок мене хотіли утопити”. Я їхав по казенній потребі в діючий загін, мені потрібна казенна квартира. Десятник повів мене по місту, але навкруги було зайнято. Після трьох днів шляху дуже хотілося спати, було холодно. Зупинилися в невеликої хати під очеретяним дахом, на самому березі моря. Стрімчастий берег падав у море.

Він велів денщикові викласти валізу й відпустити візника, але з хати ніхто не озивався. За словами сліпого, выползшего нарешті із сіней, господарка пішла в слобідку, коли буде, невідомо. Хата усередині була вбога й порожня: дві крамниці, стіл і величезна скриня. Ні однієї ікони – дурний знак! Печорин розстелив бурку на крамницю й заснув, але відразу прокинувся: у мороці рухався сліпий з білими очами. За вікном мигнула тінь. Він сховався в забору. Сліпий пройшов мимо з якимось вузлом під пахвою й став спускатися до моря по крутій стежці. Печорин обережно пішов слідом.

Сліпий зупинився й поклав поруч із собою вузол. Через кілька хвилин із протилежної сторони підійшла й сіла біля сліпого біла фігура. Вони переговорили про якімсь Янко, що не боїться бури. Помовчали. Жінка підхопилася й неспокійно подивилася вдалину. Але до берега наближалася серед хвиль човен. Всі троє сталі витягати з її щось дуже громіздке. Взявши на плечі по вузлі, вони пустилися уздовж по березі, і незабаром Печорин втратив їх з виду.

Козак, упевнений у тім, що хазяїн його спить, дуже зачудувався, зустрівши його одягненим. Печорин нічого не став йому розповідати. Від коменданта Печорину треба було довідатися годину від’їзду в Геленджик. Але в міцності Фанаго – Рии ніхто нічого не знав. Після повернення він наткнувся на свого денщика з переляканою особою. Урядник сказав йому, що “тут, брат, нечисто, люди недобрі!..” Печорин запитав, чи не показувалася, принаймні, господарка? Той повідомив, що приходила баба й з нею дочка. Але в неї ж немає дочки! Потрібно запитати в баби – геть сидить у хаті. Та на всі його питання відповідала, що глухо, не чує. Сліпий сидів перед пекуче натопленою піччю. Печорин приступився до нього з питанням, куди це він уночі тягався з вузлом? Баба цього разу виявилася не глуха й забурчала. Він вийшов, твердо зважившись домогтися розгадки цієї таємниці.

Сидячи, загорнувшись у бурку, на камені в забору, я дивився на море й згадував північну столицю. Раптом звідкись почувся спів – те протяжливий і сумний мотив, те швидкий і живий. На даху хати стояла дівчина з розпущеними косами. Вона співала, і Печорин запам’ятав цю пісню від початку до кінця. Йому почудилось, що вночі він уже чув цей голос, але коли він знову глянув на дах, там нікого не було. Дівчина пробігла повз нього, щось наспівуючи, вбігла до баби, і про щось вони заспорили. Баба гнівалася, дівчина реготала. Дівчина, пробігаючи знову мимо Печорина, зупинилася й пильно подивилася йому в очі, потім недбало обернулася й пішла до пристані. Цілий день вона вертілася біля його квартири. Вона начебто чогось чекала, але як тільки Печорин починав говорити, тікала з підступною посмішкою. Нічого подібного він ще не бачив. Вона була чарівна, хоча в її непрямих поглядах він читав щось дике й підозріле. Надвечір Печорин заговорив з нею, але відповіді її були дивні й ухильні. Пізніше вона сама з’явилася до нього в хату. Вона явно спокушала його. “Нині вночі, коли всі заснуть, виходи на берег”, – шепнула вона й вискочила з кімнати.

“Години через два… я розбудив свого козака. "Якщо я вистрілю з пістолета, – сказав я йому, – те біжи на берег". Я заткнув за пояс пістолет і вийшов. Вона чекала мене на краю спуска”. Вони стали спускатися по дуже крутій стежці. У берега темнів причалений човен. Дівчина запросила в човен. Печорин не боязкий, але відступати було нікуди. Він не помітив, як човен уже плив. “Що це значить?” – сказав він сердито. “Це значить, – відповідала вона, – що я тебе люблю…” Вона пригорнулася до Печорину. Але раптом щось галасливо впало у воду: те був його пістолет. Печорина охопило жахливу підозру. До берега біля п’яти саджений, а він не вміє плавати! Вони почали запекло боротися; сказ надавало Печорину сили, але дівчина перевершувала його в спритності. “Чого ти хочеш?” – закричав він, міцно стисши її маленькі руки. “Ти бачив, – відповідала вона, – ти донесеш!” Надприродним зусиллям вона повалила Печорина на борт човна, вони обоє по пояс звісилися за борт. Мінута була рішуча. Схопивши дівчину за волосся й горло, Печорин скинув неї у хвилі. На дні човна він знайшов половину старого весла й абияк причалив до берега. Пробираючись до хати, Печорин обережно оглядався. Йому здалося, що хтось у білому сидів на березі; Печорин підкрався й приліг у траві. Він не дуже зачудувався, довідавшись свою русалку. Незабаром удалині здався човен, з її вийшла висока людина в татарській шапці, з більшим ножем за поясом. “Янко, – сказала вона, – усе пропало!” Вони тихо про щось стали розмовляти. З’явився сліпий з мішком на спині. Янко говорить сліпому, що їде шукати роботи в іншому місці й що треба було платити більше, тоді б і не пішов. Дівчина їде з Янко, а бабі нехай сліпої скаже, що зажилася, треба й честь знати. Сліпий ним не потрібний. Янко й дівчина сіли в човен, підняли вітрило й швидко понеслися. Сліпий довго плакав… “Мені стало смутно. І навіщо було долі кинути мене в мирне коло чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий у гладке джерело, я стривожив їхній спокій і, як камінь, тільки – но сам не пішов до дна!”

У хаті Печорин догадався, що ж таке тяг проклятий сліпий, – всі самі його коштовні речі. Довелося промовчати про крадіжку, інакше це було б смішно.

Кінець першої частини

ЧАСТИНА ДРУГА

(ЗАКІНЧЕННЯ ЖУРНАЛУ ПЕЧОРИНА)

II

Князівна Мері

11 – го травня

“Учора я приїхав у Пятигорск, найняв квартиру на краю міста… у підошви Машука: під час грози хмари будуть спускатися до моєї покрівлі”. Вид чудесний. Унизу перед ним майорить чистеньке, новеньке містечко, шумлять цілющі ключі, шумить різномовна юрба, – а там, амфітеатром нагромаджуються гори… Весело жити в такій землі! У прекрасному, добром настрої Печорин іде до джерела, де, як говорять, ранком збирається все водяне суспільство.

По дорозі Печорин устигає дати короткі описи, притім не з утішних, місцевому суспільству. Він уїдливий. У колодязя сидять кілька поранених офіцерів. Гуляють дами. Печорин стоїть на краї гори, розглядаючи околиці, коли його окликає знайомий голос. Це Грушницкий, з яким він разом воював. Грушницкий – юнкер, усього рік на службі, але носить товсту солдатську шинель і героїчний солдатський хрестик. Це для дам. Його амплуа – незвичайні почуття, піднесені страсті й виняткові страждання. Сам він так часто запевняє інших, що він – істота, приречена якимсь таємним стражданням, що майже сам у цьому впевнився. Печорин його розгадав, а тому він його не любить, що взаємно. Трагічна мантія Грушницкого не обдурила проникливого Печорина, що, природно, не подобається тому, стискує його. Мимо проходять дві зі смаком одягнені дами. Грушницкий повідомляє, що це княгиня Литовська і її дочка Мері. Гордий Грушницкий, звичайно ж, не випробовує ні найменшого бажання з ними знайомитися. Заодно Грушницкий зачіпає й встретились у шляху Раевича з Москви, що, на його думку, гравці. При наближенні давешних дам Грушницкий устигає вимовити по – французькому саму що ні на є нігілістичну фразу. Молодша обернулася й подивилася із цікавістю. Відскіпавшись від Грушницкого, Печорин поспішає додому. Проходячи повз джерело, спостерігає цікаву сцену. Грушницкий упустив склянку й, бедный, намагається його підняти, так от лихо – заважає хвора нога й милиця. Мері швидко підскочила до нього й подала склянку. Однак через мінуту, проходячи мимо з матір’ю й московським франтом, начебто й не помітила його жагучого погляду. Далі Печорин пише, що йому подобається виводити людей із себе, він терпіти не може ентузіазму.

13 – го травня

Поутру прийшов місцевий доктор Вернер. Він цікавий уже тим, що скептик, матеріаліст і разом з тим поет, хоча й не пише віршів, зате його зла мова позбавила спокою багатьох. Він глузливий із хворими, але плаче над умираючим солдатом. Він мріє про мільйони, але нічого абсолютно для цього не робить. Він цікавий і своя зовнішність – з тих, що спочатку дуже не подобаються, зате подобаються потім, коли людина навчиться читати в неправильних рисах відбиток душі випробуваної й високої. Були випадки, коли жінки закохувалися до божевілля в ця малоросла, худа й слабкого, як дитина, людини, у якого одна нога була коротше інший. Він любив одягатися в чорне – так ще при чорних його очах, – за що молодь прозвала його Мефистофелем. Що ж до дружби Печорина з Вернером, те Печорин зізнається, що до дружби нездатний: адже один із друзів завжди раб іншого, а він, природно, у такому положенні бути не може. Так що все обмежилося приятельськими відносинами.

Вони люблять міркувати на всілякі теми, доводячи їх до абсурду, що приводить обох у самий веселий настрій. З тим звичайно й розходяться. Обоє вони вважають себе дуже розумними людьми й думають, що без дурнів було б нудно. Вернер повідомляє новину: княгиня Лиговская зацікавилася їм, Печориным, а Мері, як відразу вгадав Печорин, – страждальцем Грушниц – Кім. Князівна впевнена, що цих парубків у солдатській шинелі розжалуваний у солдати за дуель. Княгиня розповіла дещо про пригоди Печорина в Петербурзі, дочка слухала із цікавістю. Вернер докладно описує княгиню Литовську і її дочка. Князівна нелюб’язна з молодими людьми. На питання Печорина, кого він видал сьогодні в Литовських, Вернер повідомляє про одну даму з новоприїжджих, дуже гарненької, але, здається, дуже хворий… Вона була й у колодязя… Вона середнього росту, із правильними рисами, колір особи сухотний, а на правій щоці чорна родимка… Вернер відразу догадується, що це – любов Печорина, хоча той не зізнається.

Печорину дуже смутно. Чи випадкова їхня зустріч?

Після обіду годин у шість він пішов на бульвар. Там було все місцеве суспільство й не суспільство. У центрі одного із кружків сиділи княгиня із княжною. Печорин сіл на іншій крамниці віддалік, зупинив двох знайомих офіцерів і почав розповідати щось, що їм здавалося смішно, так що незабаром усі реготали й деякі із суспільства князівни перейшли до нього. Печорин смітив без утоми анекдотами й історіями – і так звеселяв публіку до заходу сонця. Княгиня з дочкою були явно заінтриговані. Князівна була роздратована. Печорину чомусь схотілося розбудувати її ще більше. Навіщо? Підвищуються шанси Грушницкого на те, що він буде – таки представлений княгині. Адже їй нудно.

16 – го травня

Печорин робить всі, щоб отруїти времяпрепровождение князівни. Він усіляко намагається відволікти від її увага її колишніх залицяльників. У нього щодня будинок повний гостей. Зустрівши Лиговских у магазині, де князівна просила матір купити їй килим, Печорин відразу, переплативши, купив килим собі й велів навмисно провести повз вікна князівни свій черкеський коня, покритий цим килимом.

У Грушницкого справи налагоджуються. Печорин запевняє його, що князівна 1у нього закохана. Грушницкий повідомляє, що князівна довідувалася про нього, (хоча й без усякої доброзичливості. Користуючись недалекістю й марнославством Грушницкого, Печорин усе більше прив’язує його до Мері.

Наступного дня Печорин гуляв по виноградній алеї, згадуючи молоду жінку з родимкою на щоці… І раптом побачив неї на лаві. Вона його любила, змучилася цією любов’ю. Зараз замужем.

Печорин усяку його жінку, що любила, підкоряв своїй волі, а це щастя не дає, веде до розставання. Після зустрічі з Вірою Печорин сіл верхи й поскакав у степ. Немає жіночого погляду, якого б він не забув побачивши кучерявих гір, осяяних південним сонцем, побачивши блакитного неба або слухаючи шуму потоку, що падає зі стрімчака на стрімчак. Печорин хвастається своїм мистецтвом у верхівковій їзді на кавказький лад. Взагалі, ставить він себе досить високо.

Спустившись в один з ярів, щоб напоїти коня, Печорин побачив на дорозі гучну, блискучу кавалькаду; спереду їхав Грушницкий із княжною Мері. Той витийствовал. У цей час здався Печорин.

Тим же ввечері, зустрівши Грушницкого, що возвращались від княгині Лиговской, Печорин недбало кидає, що якщо захоче, то завтра ж увечері буде в княгині й навіть стане волочитися за князівною…

21 – го травня

Пройшов майже тиждень, а Печорин усе ще не познайомився з Литовськими. Грушницкий треба тінню за Мерь. Коли ж їй набридне? Уперше в колодязя з’явилася Віра. Вона може бачитися з Печориным тільки в Лиговских. Завтра бал по підписці в залі ресторації, і Печорин буде танцювати із князівною мазурку.

22 – го травня

Залу ресторації перетворили в залу Шляхетних зборів. О дев’ятій годині все з’їхалися. Княгиня із князівною з’явилися серед останніх. Під вікном стояв у юрбі Грушницкий, пригорнувши особу до скла й не спускаючи око зі своєї богині. Вона, помітивши його, кивнула йому головою; він просяяв.

Толста дама, за яким Печорин стояв, возмущенно скаржилася своєму кавалерові, драгунському капітанові, на те, що князівна її штовхнула й не вибачилася: “Уж її треба б провчити…” “За цим справа не стане!” – відповідав послужливий капітан.

Печорин відразу запросив князівну Мері на вальс. На особі її мигнуло на мить торжествуюче вираження. Печорин заводить світська розмова, натякаючи на те, що князівна чомусь не випробовує до нього добрих почуттів. Вона відповідає з іронією. У цей час підійшов явно п’яний пан і, уставивши на князівну мутно – сірі очі, запросив на мазурку. Князівна розгубилася, не знаючи, що їй робити. Тим часом пан не відставав. Вона готова була зомліти від страху й обурення. Печорин підійшов до п’яного пана, взяв його досить міцно за руку й, подивившись йому пильно в очі, попросив вийти, – тому, пояснив Печорин, що князівна давно вже обіцялася танцювати мазурку з ним. Князівна подивилася на Печорина глибоким, чудесним поглядом. Вона розповіла всі матері, у результаті будинок Лиговских для нього відкритий. Печорин і князівна продовжували розмовляти, і він дав їй зрозуміти, що вона йому подобається. Він відкрив, як би між іншим, таємницю Грушницкого, чим миттєво упустив його в очах князівни. За вечерею він повідомив про зміну обставин Вернерові.

23 – го травня

На бульварі Грушницкий підійшов до Печорину й з якимось смішним захватом став його дякувати за вчорашній порятунок князівни. Якщо б він тільки знав про іншому, то не дивувався б тому, що погляд князівни сьогодні тьмяний і холодний.

У дев’ятій годині вони разом пішли до княгині. Незабаром увійшла Віра. Печорин намагався сподобатися княгині. Княгиня посадила дочку за фортепьяно, а він, користуючись метушнею, відійшов до вікна з Вірою. Мері незадоволена – її не слухали, компліменти сумнівні. Мері вирішила покарати Печорина^ самою дурною зброєю – кокетуванням з іншим. Вона підсіла до Груш – Ницкому, чим доставила йому, дурному, несказанне щастя. Печорин провів час у розмові з Вірою.

29 – го травня

Печорин без зазору совісті затягає князівну Мері, користуючись її^ наївністю й довірливістю. Навіщо? У нього, чи бачите, система. Він смеетсяг [ над усім на світі, особливо над почуттями. Печорин демонстративно стара – , ется залишити князівну Мері наодинці із Грушницким. Вона була цьому рада або робила вигляд, у другий раз вона розсердилася на Печорина, у третій – на ‘ Грушницкого. На питання Мері, навіщо Печорин це робить, він відповідав, що жертвує щастю приятеля своїм задоволенням… “І моїм”, – додала вона. Грушницкий їй набрид – це було очевидно.

3 – го червня

Печорин міркує, навіщо він намагається домогтися любові Мері, що звабити він не хоче й на якій ніколи не жениться. Із заздрості до Груш – Ницкому? Нітрохи! Радість і страждання інших для Печорина нічого не значать. Сам він страстей позбавлений. Міркування дуже довгі, але читач може зробити з них один висновок – марнославство: от що рухає Печориным.

Прийшов щасливий Грушницкий – він зроблений в офіцери. На думку Вернера, знявши солдатську шинель, Грушницкий втратиться оригінальності в очах дам.

Наступна розмова, що заслуговує нашої уваги, Печорина з Мері відбувся на вузькій стежці, ведшей нагору на гору серед чагарників і скель. Печорин прийнявся висміювати, спочатку жартуючи, а потім і зі злістю, різних знайомих. Мері помітила у відповідь, що з його мовою він гірше вбивці. Печорин починає гру. Він описує своє нещасне дитинство, коли все чомусь читали на його особі ознаки дурних властивостей. Довелося таким стать. Бедного Печорина ніхто не пестив, а тільки всі ображали. І так далі, і так далі… Класичний набір, застосовуваний молодими людьми, що намагаються завоювати симпатії дівчини, якого б зла не накоїли вони в житті. Князівна Мері повелася саме так, як повели б себе багато чистих дівчин: у її очах Печорин бачить сльози. Печорин вертається додому задоволеним: Мері обвинувачує себе в холодності, але завтра захоче винагородити його! Він все це знає напам’ять – от що нудно! 4 – го червня

Віра замучила Печорина своїми ревнощами. Здається, князівна здумала перевіряти їй свої серцеві таємниці. Віра вимагає сказати, що Печорин не любить Мері. Якщо він її не любить, так навіщо переслідувати, тривожити, хвилювати її уяву? Віра післязавтра їде в Кисловодськ. Печорин повинен теж відправитися туди за нею. Княгиня залишається тут довше. У той же день Печорин доручив найняти квартиру в Кисловодську.

Увечері з’явився Грушницкий. Завтра, саме до балу, буде готів його мундир! Він збирається танцювати із князівною Мері весь вечір. Грушницкий не захотів іти на бульвар. Печорин, відправившись один і зустрівши князівну Мері, відразу запросив її на мазурку. 5 – го червня

За півгодини до балу з’явився сяючий, самовдоволений і при цьому трохи невпевнений Грушницкий. “Ти, говорять, ці дні жахливо волочився за моєю князівною?” – сказав він досить недбало й не дивлячись на Печорина. “Де нам, дурням, чай пити!” – отшутился того. Грушницкий боїться – йому доведеться починати із князівною мазурку. Звідки йому, дурному, знати, що Печорин уже все влаштував! Через півгодини після Грушницкого відправився на бал і Печорин. Він, як завжди, грає сам із собою: ах, навіщо мені єдине призначення на землі – руйнувати чужі надії?

У залі він потихеньку підійшов так, щоб чути розмова Грушницкого із князівною Мері. Той просить її не мучити його. Вона так жахливо перемінилася з тих пор, як він її не бачив… Князівна переходить до іронії: “Хто бачив вас один раз, той навіки віднесе із собою ваш божественний образ”. У цей час до них підходить Печорин і приєднується до глузувань над

Грушницким.

Весь вечір Грушницкий переслідував князівну, танцював або з нею, або рогача, він пожирав її очами, зітхав і набридав їй благаннями й докорами.

Стали роз’їжджатися. Саджаючи князівну в карету, Печорин, по своєму попередньому рішенню, і не інакше, швидко пригорнув маленьку ручку Мері до своїх губ. Вернувся він у зал дуже задоволеним собою. Коли Печорин увійшов, усі замовчали. Зважаючи на все, Грушницкий організує проти нього зграю. Що ж, Печорин це любить.

6 – го червня

Ранком Віра виїхала із чоловіком у Кисловодськ. Не хотіла зустрічатися з Печориным наодинці – нехай тепер страждає ревнощами… Із цією думкою Печорин продефилировал до княгині Лиговской. Втім, князівна Мері не здалася. У Грушницкого теж розпачливий вид, але навіть і смуток Груш – Ницкого смішна Печорину.

Возвратясь додому, Печорин піймав себе на думці, що йому чогось бракує. Він не бачив Мерь! Вона хвора. Уже чи не закохався він у неї справді? Яка дурниця!

7 – го травня

Об одинадцятій годині ранку, коли княгиня Литовська приймає лікувальні ванни, Печорин відправився до Мері. Вона була бліда й смутна. Печорин знову приступився до гри: “Простите мене, князівна! Я надійшов як безумець… цього іншим разом не трапиться… Навіщо вам знати те, що відбувалося дотепер у душі моєї? Прощайте”. Вслід начебто б почувся плач.

Увечері до Печорину зайшов Вернер, що приніс слух про те, що Печорин нібито збирається женитися на князівні Мері. Печорин уважає, що це витівки Грушницкого. Він йому помститься.

10 – го червня

От уже три дні, як Печорин у Кисловодську. Щодня бачить Віру в колодязя й на гулянку. Начебто ненавмисно, вони зустрічаються в саду наодинці.

Грушницкий приїхав учора.

11 – го червня

Нарешті приїхали Лиговские. У Печорина здригнулося серце, коли він почув стукіт їхньої карети.

За обідом князівна дивилася на Печорина ніжно, зате Віра ревнує до князівни, чого Печорин і домагався! Він найнижчої думки про жінок, уважає себе багато розумніше їх і при цьому нічого на світі не любить, крім них.

12 – го червня

Сьогоднішній день був повний подіями. Неподалік від Кисловодська, в ущелину “є скеля, називана Кільцем; це – ворота, утворені природою; вони піднімаються на високому пагорбі, і призахідне сонце крізь них кидає на мир свій останній полум’яний погляд”. Подивитися на це відправилася численна кавалькада, хоча багато хто переслідували зовсім інші мети. Печорин їхав біля князівни. Вертаючись додому, треба було переїжджати річку вбрід. Гірські ріки, навіть самі дрібні, небезпечні – дно їх часто міняється, і там, де вчора був камінь, сьогодні може бути яма. Печорин взяв на вуздечку кінь князівни й звів її у воду, що була не вище колін; вони тихенько стали просуватися навскіс проти плину. Переїжджаючи швидкі ріки, краще не дивитися у воду, інакше може закружитися голова. Печорин забув сказати про це князівні Мері. Коли вони вже були на самій середині, у самій бистрині, Мері раптом похитнулася в сідлі. “Мені погано!” – проговорила вона слабким голосом. Печорин – Нахилився до Мері й обхопив її за талію. “Дивитеся наверх! – шепнув він їй. – Це нічого, тільки не бійтеся; я з вами”. Мері стало краще, і вона спробувала звільнитися з обіймів Печорина, але той пригорнув її ще міцніше. Нарешті вони вибралися на берег. Мері була в зніяковілості й розпачі. Печорина це нітрохи не торкало. Йому хотілося бачити, як Мері выпутается із цього скрутного стану. “"Або ви мене нехтуєте, або дуже любите! – сказала вона нарешті голосом, у якому були сльози. –