Повний зміст Лев Толстой Горький М.

Ця книжка склалася нз уривчастих заміток, які я писав, живучи в Олеизе, коли Лев Миколайович жив у Гаспре, спочатку – важко хворий, потім – здолавши хворобу. Я вважав ці замітки, недбало написані на різних клаптиках папери, загубленими, але недавно знайшов частину їх. Потім сюди входить незакінчений лист, що я писав під враженням «відходу» Лева Миколайовича з Ясної Галявини й смерті його. Друкую лист, не виправляючи в ньому ні слова, таким, як воно було написано тоді. І не докінчую його, цього чомусь не можна зробити. М. Горький.

ЗАМІТКИ

I

Думка, що, помітно, чаші інших точить його серце, – думка про бога. Іноді здається, що це й не думка, а напружений опір чомусь, що він почуває над собою. Він говорить про це менше, ніж хотів би, але думає – завжди, Навряд чи це ознака старості, передчуття смерті, ні, я думаю, це в нього від прекрасної людської гордості. И – трошки від образи, тому що, будучи Львом Толстим, образливо підкорити свою волю якомусь стрептококу. Якби він був натуралістом, він, звичайно, створив би геніальні гіпотези, зробив би великі відкриття.

II

У нього дивні руки – некрасиві, вузлуваті від розширених вен і все – таки виконані особою виразності й творчої сили. Імовірно, такі руки були в Леонардо да Вінчі. Такими руками можна робити все. Іноді, розмовляючи, він ворушить пальцями, поступово стискає їх у кулака, потім раптом розкриє його й одночасно вимовить гарне, повноваге слово. Він схожий на бога, не на Саваофа або олімпійця, а на отакого російського бога, що «сидить на кленовому престолі під золотою липою», і хоча не дуже величний, але, може бути, хитрей всіх інших богів.

IIIК Сулержицкому він ставиться з ніжністю жінки. Чехова любить отечески, у цій любові відчувається гордість творця, а Сулер викликає в нього саме ніжність, постійний інтерес і замилування, що, здається, ніколи не стомлює чаклуна. Мабуть, у цьому почутті є щось трошки смішне, як любов старої діви до папуги, мосьці, котові. Сулер – якась чудово вільний птах чужої, невідомої країни. Сотня таких людей, як він, могли б змінити й особу й душу якого – небудь провінційного міста. Особа його вони розіб’ють, а душу наповнять пристрастю до буйного, талановитого бешкетництва. Любити Сулера легко й весело, і коли я бачу, як недбало ставляться до нього жінки, вони дивують і злять мене. Втім, за цією недбалістю, може бути, спритно ховається обережність. Сулер – ненадійний. Що він зробить завтра? Може бути, кине бомбу, а може – піде в хор трактирних піснярів. Енергії в ньому – на три століття. Вогню життя так багато, що він, здається, і потіє іскрами, як перегріте залізо.

Але один раз він міцно розсердився на Сулера, – схильний до анархізму Леопольд часто й гаряче міркував про свободу особи, а Л. Н. завжди в цих случаях. жартував над ним.

Пам’ятаю, Сулержицкий дістав звідкись тощенькую брошюрку князя Кропоткина, запалився нею й цілий день розповідав усім про мудрість анархізму, нищівно філософствуючи.

– Ах, Левушка, перестань, набрид, – з досадою сказав Л. Н. – Повторюєш, як папуга, одне слово – воля, воля, а де, у чому його зміст? Адже якщо ти досягнеш волі у твоєму змісті, як ти уявляєш, – що буде? У філософському змісті – бездонна порожнеча, а в житті, у практиці – станеш ти ледарем, побирохой. Що тебе, вільного у твоєму – те змісті, зв’яже з життям, з людьми? От – птахи вільні, а все – таки гнізда в’ють. Ти ж і гнізда вити не станеш, задовольняючи полове почуття твоє де потрапило, як кобель. Подумай серйозно й побачиш – відчуєш, що в кінцевому змісті воля – порожнеча, безграничие.

Сердито насупився, помовчав мінуту й додав потише:

– Христос був вільний, Будда – теж, і обоє прийняли на себе гріхи миру, добровільно пішли в полон земного життя. І далі цього – ніхто не пішов, ніхто. А ти, а ми – ну, що там! Ми все шукаємо волі від обов’язків до ближнього, тоді як відчування саме цих обов’язків зробило нас людьми, і не будь цих відчувань – жили б ми, як звірі…

Посміхнувся:

– А тепер ми все – таки міркуємо, як треба жити краще. Користі від. цього не багато, але вже й не мало. Ти от сперечаєшся із мною й гніваєшся до того, що ніс у тебе синіє, а не б’єш мене, навіть не лаєш. Якщо ж ти дійсно почував би себе вільним, так укокошил би мене – тільки й усього.

И, знову помовчавши, додав:

– Воля – це коли всі й усі згодні із мною, але тоді я не існую, тому, що всі ми відчуваємо себе тільки в зіткненнях, протиріччях.

IV

Гольденвейзер грав Шопена, що викликало в Лева Миколайовича такі думки;

– Якийсь маленький німецький царьок зробив: «Там, де хочуть мати рабів, треба якнайбільше складати музики». Це – Вірна думка, вірне спостереження, – музика притупляє розум. Краще всіх це розуміють католики, – наші попи, звичайно, не помиряться з Мендельсоном у церкві. Один тульський піп запевняв мене, що навіть Христос не був євреєм, хоча він син єврейського бога й мати в нього єврейка; це він визнавав, а все – таки говорить: «Не могло цього бути». Я запитую: «Але як же тоді?» Знизав плечима й сказав: «Це для мене таємниця!»

V

«Інтелігент – це галицкий князь Владимирко, він ще в XII столітті говорив "презухвало": "У наш час чудес не буває". З тої пори пройшло шістсот років, і всі інтелігенти довбають один одному: "Немає чудес, немає чудес". А весь народ вірить у чудеса так само, як вірив в XII столітті».

VI

«Меншості має потребу в богу тому, що все інше в нього є, а більшість тому – що нічого не має».

Я б сказала інакше: більшість вірить у бога по малодушності, і тільки деякі – від повноти душі.

– Ви любите казки Андерсена? – запитав він задумливо. – Я не розумів їх, коли вони були надруковані в перекладах Марко Вовчка, а років десять по тому взяв книжку, прочитав і раптом з такою ясністю відчув, що Андерсен був дуже самотній. Дуже. Я не знаю його життя; здається, він жив безпутно, багато подорожував, але це тільки підтверджує моє почуття, – він був самотній. Саме тому він звертався до дітей, хоча це помилково, начебто діти жалують людину більше дорослих. Діти нічого не жалують, вони не вміють жалувати.

VII

Радив мені прочитати буддійський катехізис. Про буддизм і Христю він говорить завжди сентиментально; про Христю особливо погано – ні ентузіазму, ні пафосу немає в словах його й ні єдиної іскри серцевого вогню, Думаю, що він уважає Христа наївним, жалюгідним, і хоча – іноді – любується ним, але – навряд чи любить. І начебто побоюється: прийди Христос у російське село – його дівки засміють. – – – і – – – і – – – і – – – і – – – і – Щоб уникнути кривотолков повинен сказати, що релігійна творчість я розглядаю як художнє; життя Будди, Христа, Магомета – як фантастичні романи. (Прим. автора.)

VIIIсегодня там був великий князь Микола Михайлович, людина, видимо, розумний. Тримається дуже скромно, малоречив. У нього симпатичні очі й гарна фігура. Спокійні жести. Л. Н. ласкаво посміхався йому й говорив те по – французькому, те по – англійському. По – російському сказав:

– Карамзин писав для царя, Соловйов – длинно й нудно, а Ключевский для своєї розваги. Хитрий: читаєш – начебто хвалить, а вникнеш – вилаяв.

Хтось нагадав про Забєліна.

– Дуже милий. Піддячий такої. Лахмітник – Аматор, збирає все, що потрібно й не потрібно. Їду описує так, точно сам ніколи не їв досита. Але – дуже, дуже забавний.

IX

Він нагадує тих мандрівників з паличками, які все життя міряють землю, проходячи тисячі верст від монастиря до монастиря, від мощів до мощів, до жаху безпритульні й чужі всім і всьому. Мир – не для них, бог – теж. Вони моляться йому по звичці, а в таємниці щиросердечної ненавидять його: навіщо ганяє по землі від краю до краю, навіщо? Люди – пеньки, коріння, камені по дорозі, – про їх спотикаєшся й порию від них почуваєш біль. Можна обійтися й без них, але іноді приємно вразити людини своею несхожістю на нього, показати своя незгода з ним.

X

«Фрідріх Прусский дуже добре сказав: "Кожний повинен рятуватися

a sа fаcоn". Він же говорив: "Міркуйте, як хочете, тільки слухайтеся". Але, умираючи, зізнався: "Я утомився керувати рабами". Так звані великі люди завжди страшно суперечливі. Це їм прощається разом із усякою іншою дурістю. Хоча протиріччя – не дурість: дурень – упертий, але суперечити не вміє. Так – Фрідріх дивний була людина: заслужив славу кращого государя в німців, а терпіти не міг їх, навіть Ґете й Виланда не любив…» – – – і – – – і – – – і – – – і – – – і – по – своєму (франц.).

XI

– Романтизм – це від страху глянути правді в очі, – сказав він учора ввечері із приводу віршів Бальмонта, Сулер не погодився з ним і, шепелявлячи від порушення, дуже патетично прочитав ще вірші.

– Це, Левушка, не вірші, а шарлатанство, а «нісенітниця», як говорили в середині століття, – безглузде плетиво слів. Поезія – безыскусственна; коли Фет писав:

…не знаю сам, що буду

Співати, але тільки пісня зріє, – цим він виразив сьогодення, народне почуття поезії. Мужик теж не знає, що він співає – ох, да – ойт так – агов – а виходить теперішня пісня, прямо з душі, як у птаха. Ці ваші нові всі видумують. Є такі дурості французькі «артикль де Парі», отож це вони самі у твоїх віршомазів. Некрасов теж суцільно видумував свої стишонки.

– А Беранже? – запитав Сулер.

– Беранже – це інше! Що ж загального між нами й французами? Вони – чувственники; життя духу для них не так важлива, як плоть. Для француза насамперед – жінка. Вони – зношений, пошарпаний народ. Доктори говорять, що всі сухотні – чувственники.

Сулер почав сперечатися із прямотою, властивої йому, нерозбірливо викидаючи безліч слів. Л. Н. подивився на нього й сказав, посміхаючись широко:

– Ти сьогодні вередуєш, як панянка, який пора заміж, а нареченого немає…

ХIIболезнь ще підсушила його, випалила в ньому щось, він і внутрішньо став як би легше, прозрачней, жизнеприемлемее. Ока – ще острей, погляд – пронизуючий. Слухає уважно й немов згадує забуте або впевнено чекає нового, невідомого ще. У Ясній він здавався мені людиною, якій все известно й більше Нема чого знати, – людиною вирішених питань.

XIII

Якби він був рибою, то плавав би, звичайно, тільки в океані, ніколи не запливаючи у внутрішні моря, а особливо – у прісні води рік. Тут довкола нього тулиться, чмихає якась плотва; те, що він говорить, не цікаво, не потрібно їй, і мовчання його не лякає її, не торкає. А мовчить він переконливо й уміло, як теперішній пустельник миру цього. Хоча й багато він говорить на свої обов’язкові теми, але чуется, що мовчить ще більше. Іншого – нікому не можна сказати. У нього, напевно, є думки, яких він боїться.

XIVкто – Те надіслав йому чудовий варіант казки про Христового хрещеника. Він з насолодою читав казку Сулеру, Чехову, – читав изумительно! Особливо бавився тим, як чорти мучать поміщиків, і в цьому щось не сподобалося мені. Він не може бути нещирим, але якщо це искренно, тоді – ще гірше.

Потім він сказав:

– От як добре складають мужики. Все просто, слів мало, а багато. Теперішня мудрість небагатослівна, як – господи помилуй.

А казочк – люта.

XV

Його інтерес до мене – етнографічний інтерес. Я, у його очах, особина плем’я, мало знайомого йому, і – тільки.

XVI

Читав йому своє оповідання «Бик»; він дуже сміявся й хвалив за те, що знаю «фокуси мови».

– Але розпоряджаєтеся ви словами невміло, – вага мужики говорять у вас дуже розумно. У житті вони говорять нерозумно, нісенітно, – не відразу зрозумієш, що він хоче сказати. Це робиться навмисно, – під дурістю слів у них завжди заховане бажання дати виговоритися іншому. Гарний мужик ніколи відразу не покаже свого розуму, це йому невигідно. Він знає, що до людини дурному підходять просто, щиро, а йому того й треба! Ви перед ним коштуєте відкрито, він негайно й бачить всі ваші слабкі місця. Він недовірливий, він і дружині боїться сказати заповітну думку. А у вас – всі нараспашку, і в кожному оповіданні якийсь всесвітній собор розумників. І все афоризмами говорять, це теж невірно, – афоризм російській мові не споріднений.

– А прислів’я, приказки?

– Це – інше. Це не сьогодні зроблено.

– Однак ви самі часто говорите афоризмами.

– Ніколи! Потім ви прикрашиваете все: і людей і природу, особливо – людей! Так робив Лєсков, письменник вигадливий, нісенітний, його вже давно не читають. Не піддавайтеся нікому, нікого не бійтеся, – тоді буде добре…

XVII

У зошиті щоденника, що він дав мені читати, мене вразив дивний афоризм: «Бог є моє бажання».

Сьогодні, повернувши зошит, я запитав його – що це?

– Незакінчена думка, – сказав він, дивлячись на сторінку прищуленими очами. – Мабуть, я хотів сказати: бог є моє бажання пізнати його… Ні, не те… – Засміявся й, згорнувши зошит трубкою, сунув її в широку кишеню своєї кофти. З богом у нього дуже невизначені відносини, але іноді вони нагадують мені відносини «двох ведмедів в одному барлогу», 94.

XVIII

Про науку.« Наука – Злиток золота, приготовлений шарлатаном – алхіміком. Ви хочете спростити її, зробити зрозумілої всьому народу, – значить: начеканить безліч фальшивої монети. Коли народу стане зрозуміла щира цінність цієї монети – не подякує він нас».

XIXгуляли в Юсуповском паренню. Він чудово розповідав про вдачі московської аристократії. Більша російська баба працювала на клумбах, зігнувшись під прямим кутом, оголивши слоновые ноги, потряхивая десятифунтовыми грудьми. Він уважно подивився на неї.

– От такими каріатидами й підтримувалося все це пишнота й навіженство. Не тільки роботою мужиків і бабів, не тільки оброком, а в чистому змісті кров’ю народу. Якби дворянство час від часу не спаровувалося з такими от конями, воно вже давно б вимерло. Так витрачати сили, як витрачала їхню молодь мого часу, не можна безкарно. Але, перебесившись, багато хто женилися на двірських дівках н давали гарний приплід. Так що й отут рятувала мужицька сила. Вона скрізь на місці. І потрібно, щоб завжди половина роду витрачала свою силу на себе, а інша половина розчинялася в густій сільській крові і її теж небагато розчиняла. Це корисно.

XX

Про жінок він говорить охоче й багато, як французький романіст, але завжди з тою брутальністю російського мужика, що – раніше – неприємно придушувала мене. Сьогодні в Мигдальному гаї він запитав Чехова:

– Ви сильно распутничали замолоду?

А. П. смятенно посміхнувся й, посмикуючи борідку, сказав щось невиразне, а Л. Н., дивлячись у море, зізнався:

– Я був невтомний…Він вимовив це сокрушенно, уживши наприкінці фрази солоне мужицьке слово. Отут я вперше помітив, що він вимовив це слово так просто, начебто не знає гідного, щоб замінити його. І всі подібні слова, виходячи з його волохатих вуст, звучать просто, звичайно, втрачаючи десь свою солдатську брутальність і бруд. Пригадується моя перша зустріч із ним, його бесіда про «Вареньке Олесовой», «Двадцять шість і одна». Зі звичайної точки зору мовлення його була ланцюгом «непристойних» слів. Я був збентежений цим і навіть скривджений; мені здалося, що він не вважає мене здатним зрозуміти іншу мову. Тепер розумію, що ображатися було нерозумно.

XXIон сидів на кам’яній лаві під кипарисами, сухонький, маленький, сірий і все – таки схожий на Саваофа, що трохи утомився й розважається, намагаючись підсвистувати зябликові. Птах співав у густоті темної зелені, він дивився туди, прищуливши гострі вічка, і, по – детски – трубою – склавши губи, насвистував невміло.

– Як яриться пташина! Наяривает. Це – Яка? Я розповів про зяблика й про почуття ревнощів, характерному для цього птаха.

– На все життя одна пісня, а – ревнивий. У людини сотні пісень у душі, але його засуджують за ревнощі – чи справедливо це? – задумливо і як би сам себе запитав він. – Є такі мінути, коли чоловік говорить жінці більш того, що їй варто знати про нього. Він сказав – і забув, а вона пам’ятає. Може бути, ревнощі – від страху принизити душу, від остраху бути приниженим і смішним? Не та баба небезпечна, котра тримає за…, а яка – за душу.

Коли я сказав, що в цьому відчувається протиріччя з «Крейцеровой сонатою», він розпустив по всій своїй бороді сяйво посмішки й відповів:

– Я не зяблик.

Увечері, гуляючи, він зненацька вимовив:

– Людина переживає землетрусу, епідемії, жахи хвороб і всякі мучення душі, але на все часи для нього самою болісною трагедією була, є й буде – трагедія спальні.

Говорячи це, він посміхався врочисто, – у нього є іноді така широка, спокійна посмішка людини, що переборов щось украй важке або якого давно гриз гострий біль, і раптом – немає неї. Кожна думка впивається в душу його, точно кліщ; він або відразу відриває неї, або ж дає їй напитися крові вдосталь, і, назрівши, вона непомітно відпадає сама.

Захоплююче розповідаючи про стоїцизм, він раптом насупився, почмокав губами й строго сказав:

– Стьобане, а не стежаное; їсти дієслова стібати й здобувати, а дієслова стежать немає…

Ця фраза явно не мала ніякого відношення до філософії стоїків. Помітивши, що я дивуюся, він квапливо вимовив, кивнувши головою на двері сусідньої кімнати:

– Вони там говорять: стежаное ковдру!

И продовжував:

– А слащавый базіка Ренан…

Нерідко він говорив мені:

– Ви добре розповідаєте – своїми словами, міцно, не книжно,

Але майже завжди зауважував недбалості мовлення й говорив напівголосно, як би для себе:

– Подібно, а поруч – абсолютно, коли можна сказати – зовсім!

Іноді ж докоряв:

– Хлибкий суб’єкт – хіба можна ставити поруч такі несхожі за духом слова? Недобре…

го чуйність до форм мовлення здавалася мені – порию – болісно гострої; один раз він сказав:

У якогось письменника я зустрів в одній фразі кішку й кишку – огидно! Мене ледь не стошнило. іноді він міркував:

Почекаємо й під дощем – який зв’язок?

один раз, придя з парку, сказав:

– Зараз садівник говорить: насилу столковался. Не чи правда – дивно? Куються якорі, а не столи. Як же зв’язані ці дієслова – кувати й тлумачити? Не люблю філологів – вони схоласти, але перед ними важлива робота з мови. Ми говоримо словами, яких не розуміємо. От, наприклад, як утворилися дієслова просити й кинути?

Найчастіше він говорив про мову Достоєвського:

– Він писав бридко й навіть навмисно некрасиво, – я впевнений, що навмисно, з кокетства. Він хизувався; в «Ідіоті» у нього написане: «У нахабному приставанні й афишевании знайомства». Я думаю, він навмисно спотворив слово афішувати, тому що воно чуже, західне. Але в нього можна знайти й непрощенні промахи; ідіот говорить: «Осів – добра й корисна людина», але ніхто не сміється, хоча ці слова неминуче повинні викликати сміх або яке – небудь зауваження. Він говорить це при трьох сестрах, а вони любили висміювати його. Особливо Аглая. Цю книгу вважають поганий, але головне, що в ній погано, це те, що князь Мишкін – епілептик. Будь він здоровий – його серцева наївність, його чистота дуже торкали б нас. Але для того, щоб написати його здоровим, у Достоєвського не вистачило хоробрості. Та й не любив він здорових людей. Він був упевнений, що якщо сам він хворий – увесь світ хворий…

Читав Сулеру й мені варіант сцени падіння «Батька Сергия» – безжалісна сцена. Сулер закопилив губи й схвильовано заерзал.

– Ти що? Не подобається? – запитав Л. Н.

– Уж дуже жорстоко, точно в Достоєвського. Ця гнила дівиця, і груди в неї, як млинці, і все. Чому він не згрішив з жінкою гарної, здорової?

– Це бмл би гріх без виправдання, а так – можна виправдатися жалістю до дівиці – хто неї захоче, таку?

– Не розумію я цього…

– Ти багато чого не розумієш, Левушка, ти не хитрий…

Прийшла дружина Андрія Львовича, розмова обірвався, а коли вона й Сулер пішли у флігель, Л. Н. сказала мені:

– Леопольд – сама чиста людина, якого я знаю. Він теж так: якщо зробить дурне, те – з жалості до кого – небудь.

XXIIбольше всього він говорить про бога, про мужика й про жінку. Про літературу – рідко й скудно, начебто література чуже йому справа. До жінки він, на мій погляд, ставиться непримиренно вороже й любить карати її, – якщо вона не Кити й не Наташа Ростова, тобто істота недостатньо обмежене. Це – ворожнеча чоловіка, що не встиг вичерпати стільки щастя, скільки міг, або ворожнеча духу проти «принизливих поривів плоті»? Але це – ворожнеча, і – холодна, як в «Ганні Карениной». Про «принизливі пориви плоті» він добре говорив у неділю, розмовляючи із Чеховим і Елпатьевским із приводу «Сповіді» Руссо. Сулер записав його слова, а потім, готуючи кава, спалив записку на спиртівці. А минулий раз він спалил судження Л. Н. про Ибсене й втратив записку про символізм весільних обрядів, а Л. Н. говорив про їх дуже язичеські речі, збігаючись яке в чому з В. В. Розановым.

XXIII

Ранком були штундисти з Теодозії, і сьогодні цілий день він із захватом говорить про мужиків. За сніданком:

– Прийшли вони, – обоє такі міцні, щільні; один говорить: «От, прийшли некликані», а іншої – «Бог дасть – підемо не драны». – И залився дитячим сміхом, так і тріпотить весь.

Після сніданку, на терасі:

– Незабаром ми зовсім перестанемо розуміти мову народу; ми от говоримо: «теорія прогресу», «роль особистості в історії», «еволюція науки», «дизентерія», а мужик скаже: «Шила в мішку не приховаєш», і всі теорії, історії, еволюції стають жалюгідними, смішними, тому що не зрозуміло й не потрібні народу. Але мужик сильніше нас, він живуче, і з нами може трапитися, мабуть, те ж, що трапилося із плем’ям атцуров, про яке якомусь ученому сказали: «Всі атцуры перемерли, але отут є папуга, що знає кілька слів їхньої мови».

XXIV

«Тілом жінка искреннее чоловіка, а думки в неї – брехливі. Але коли вона бреше – вона не вірить собі, а Руссо брехав – і вірив».

XXV«Достоєвський написав про одному зі своїх божевільних персонажів, що він живе, мстячи собі й іншим за те, що послужив тому, у що не вірив. Це він сам про себе написав, тобто це ж він міг би сказати про самого себе».

XXVI

– Деякі церковні слова дивно темні – який, наприклад, зміст у словах: «господня земля й виконання її». Це – не від священного писання, а якийсь популярно – науковий матеріалізм.

– У вас десь витлумачені ці слова, – сказав Сулер.

– Мало що в мене витлумачене… « Користь – Від є, так не втолкан весь».

И посміхнувся хитренько.

XXVII

Він любить ставити важкі й підступні питання:

– Що ви думаєте про себе?

– Ви любите вашу дружину?

– Як, по – вашому, син мій Лев – талановитий?

– Вам подобається Софія Андріївна? Брехати перед ним – не можна, Один раз він запитав:

– Ви любите мене, А. М.?Це – бешкетництво богатиря: такі ігри грав замолоду своєї Васько Буслаєв, новгородський бешкетник. «Испытует», він все пробує щось, точно битися збирається. Це цікаво, однак – не дуже по душі мені. Він – чорт, а я ще дитина, і не торкати б йому мене.

XXVIII

– Може бути, мужик для нього просто – дурний захід, він завжди почуває його й поневоле повинен говорити про нього.

Учора ввечері я розповів йому про мою битву з генеральшею Корнэ, він реготав до сліз, до болю в груди, охав і все покрикував тоненько:

– Лопатою! По… Лопатою, а? По самої, по… И – широка лопата?

Потім, відпочивши, сказав серйозно:

– Ви ще великодушно вдарили, інший би – по голові стукнув за це. Дуже великодушно. Ви розуміли, що вона хотіла вас?

– Не пам’ятаю; не думаю, щоб розумів…

– Ну, як же! Це ясно. Звичайно, так.

– Не тим жив тоді…

– Чим не живи – однаково! Ви не дуже бабій, як видно. Іншої б зробив на цьому кар’єру, став домовласником і спився з кола разом з нею.

Помовчавши:

– Смішний ви. Не ображайтеся, – дуже смішний! І дуже дивно, що ви все – таки добрий, маючи право бути злим. Так, ви могли б бути злим. Ви міцний, це добре…

И, ще помовчавши, додав задумливо:

– Розуму вашого я не розумію – дуже заплутаний розум, а от серце у вас розумне… так, серце розумне!Примітка. Живучи в Казані, я надійшов двірником і садівником до генеральші Корнэ. Це була француженка, удова генерала, молода жінка, товста, на малюсіньких ніжках дівчинки – підлітка; у неї були дивно гарні очі, неспокійні, завжди жадібно відкриті. Я думаю, що до заміжжя вона була торговкою або куховаркою, бути може, навіть «дівчинкою для радості». З ранку вона напивалася й виходила на двір або в сад в одній сорочці, у жовтогарячому халаті поверх її, у червоних татарських туфлях із сап’яну, а на голові грива густих волось. Недбало причесані, вони падали їй на рум’яні щоки й плечі. Молода відьма. Вона ходила по саду, наспівуючи французькі пісеньки, дивилася, як я працюю, і час від часу, підходячи до віконцю кухні, просила:

– Полин, давайте мені що – небудь…

«Що – небудь» завжди було тим самим – склянкою вина з льодом.У нижньому поверсі її вдома жили сиротами три панянки, князівни Д. – Г., їхній батько, інтендант – генерал, кудись виїхав, мати вмерла. Генеральша Корнэ не злюбила панянок і намагалася зжити їх із квартири, роблячи їм різні капості. По – російському вона говорила погано, але лаялася відмінно, як гарний ломовий візник. Мені дуже не подобалося її відношення до необразливих панянок, – вони були такі смутні, перелякані чимсь, беззахисні. Один раз біля полудня дві з них гуляли в саду, раптом прийшла генеральша, п’яна, як завжди, і початку кричати на них, виганяючи із саду. Вони мовчачи пішли, але генеральша встала у хвіртці, заткнувши її собою, як пробкою, і початку говорити їм ті серйозні російські слова, від яких навіть коня здригаються. Я попросив її перестати лаятися й пропустити панянок, вона закричала:

– Я снай тибе! Ти – їм лязит вікно, коли ніч…

Я розсердився, взяв її за плечі й відвів від хвіртки, але вона вирвалася, повернулася до мене особою й, швидко розгорнувши халат, піднявши сорочку, закричала:

– Я луччи ці крис!

Тоді я остаточно розсердився, повернув її потилицею до себе й ударив лопатою нижче спини, так що вона вискочила у хвіртку й побігла по дворі, сказавши тричі, з великим здивуванням:

– ПРО! ПРО! ПРО!Після цього, взявши паспорт у її повірниці Полины, баби теж п’яної, але досить лукавої, – взяв під мишку вузол майна мого й пішов знадвору, а генеральша, коштуючи у вікна із червоною хусткою в руці, кричала мені:

– Я не кликати поліс – нитщего – слюший! Іди ще назади… Не треба боячись…

XXIX

Я запитав його:

– Ви згодні з Познышевым, коли він говорить, що доктори губили й гублять тисячі й сотні тисяч людей?

– А вам дуже цікаво знати це?

– Дуже,

– Так я не скажу!

И посміхнувся, граючи більшими пальцями своїх рук.

Пам’ятається, – в одному з його оповідань є таке порівняння сільського коновала з доктором медицини:

«Слова "гильчак", "почечуй", "спущать кров" хіба не ті ж нерви, ревматизмы, організми й так далі?»

Це сказано після Дженнера, Беринга, Пастера. От бешкетник!

XXX

Як дивно, що він любить грати в карти. Грає серйозно, гарячачись. І руки в нього стають такі нервові, коли він бере карти, точно він живих птахів тримає в пальцях, а не мертві шматки картону

XXXI

– Диккенс дуже розумно сказав: «Нам дане життя з неодмінною умовою хоробро захищати неї до останньої мінути». Взагалі ж це був письменник сентиментальний, балакучий і не дуже розумний. Втім, ой умів побудувати роман, як ніхто, і вуж, звичайно, краще Бальзака. Хтось слазал: «Багато хто одержимі пристрастю писати книги, але рідкі соромляться їх потім». Бальзак не соромився, і Диккенс теж, а обоє написали не мало поганого. А все – таки Бальзак – геній, тобто те саме, що не можна назвати інакше, – геній…

Хтось приніс книжку Лева Тихомирова «Чому я перестав бути революціонером», – Лев Миколайович взяв її зі стола й сказав, помахуючи книжкою в повітрі:

– Отут всі добре сказано про політичні вбивства, про те, що ця система боротьби не має в собі ясної ідеї. Такою ідеєю, говорить образумевшнй убивця, може бути тільки анархічне всевладдя особистості й презирство до суспільства, людству. Це – правильна думка, але анархічне всевладдя – описка, треба було сказати – монархічне. Гарна, правильна ідея, на ній спіткнуться всі терористи, я говорю про чесні. Хто по натурі своєї любить убивати – він не спіткнеться. Йому – не на чому спіткнутися. Але він просто вбивця, а в терористи потрапив випадково…

XXXII

Іноді він буває самовдоволений і нетерпимий, як заволзький сектант – начотчик, і це жахливо в ньому, настільки звучному дзвоні миру цього. Учора він сказав мені:

– Я більше вас мужик і краще почуваю по – мужицки.

Про господи! Не треба йому хвастати цим, не треба!

XXXIII

Прочитав йому сцени з п’єси «На дні»; він вислухав уважно, потім запитав:

– Навіщо ви пишете це? Я пояснив як умів.

– Скрізь у вас помітний півнячий наскок на все – И ще – ви все хочете зафарбувати всі пази й тріщини своєю фарбою. Помнете, в Андерсена сказано: « Позолоть – Те зітреться, свиняча шкіра залишиться», а в нас мужики говорять: «Усе минеться, одна правда залишиться». Краще не замазувати, а те після вам же зле буде. Потім – мова дуже жвавий, з фокусами, це не годиться. Треба писати простіше, народ говорить просто, навіть начебто – незв’язно, а – добре. Мужик не запитає: «Чому третина більше чверті, якщо завжди чотири більше трьох», як запитувала одна вчена панянка. Фокусів – не треба.

Він говорив невдоволено, видимо, йому дуже не сподобалося прочитане мною. Помовчавши, дивлячись повз мене, хмуро сказав:

– Старий у вас – несимпатичний, у доброту його – не віриш. Актор – нічого, гарний. Ви «Плоди освіти» знаєте? У мене там кухар схожий на вашого актора. П’єси писати важко. Повія теж удалася, такі повинні бути. Ви бачили таких?

– Бачив.

– Так, це помітно. Правда дасться взнаки скрізь. Ви дуже багато говорите від себе, тому – у вас немає характерів, і всі люди – на одна особа. Жінок ви, мабуть, не розумієте, вони у вас не вдаються, жодна. Не пам’ятаєш їх…

Прийшла дружина А. Л. і запросила до чаю; він устав і пішов так швидко, начебто зрадів скінчити бесіду.

XXXIV

– Який найстрашніший сон бачили ви?

Я рідко бачу й погано пам’ятаю сни, але два сновидіння залишилися в пам’яті, імовірно, на все життя.

Один раз я бачив якесь золотушне, гниленькое небо, зеленувато^ – жовтого дзета, зірки в ньому були круглі, плоскі, без променів, без блиску, подібні до болячок на шкірі худосочного. Між ними по гнилому небу сковзала не поспішаючи червонувата блискавка, дуже схожа на змію, і коли вона стосувалася зірки – зірка, негайно набухаючи, ставала кулею й лопалася беззвучно, залишаючи на своєму місці темненька пляма – точно серпанків, – воно швидко зникало в гнійному, рідкому небі. Так, одна за другою, полопалися, загинули всі зірки, небо стало темній, страшней, потім – всклубилось, закипіло й, розриваючись у жмути, стало падати на голову мені рідким холодцем, а в проривах між жмутами була глянсувата чорність дахового заліза. Л. Н. сказав: