Повний зміст Заїр Коэльо П.

Пауло Коэльо

Заїр

Анотація

Заїр – це книга сповідь людини, у якого безвісти зникає дружина. Він перебирає в розумі всі можливі варіанти – викрадення, шантаж, – але тільки не те, що Эстер могла піти, не сказавши ні слова, що вона могла просто розірвати їхні відносини. Вона дратує його як ніхто інший, але разом з тим викликає почуття непереборної тяги. Яке життя вона тепер веде? Чи буде вона щаслива без нього?

Всієї його думки зайняті зникненням Эстер. Він знає, що зможе впоратися зі своєю одержимістю, тільки якщо йому вдасться розшукати свою дружину.

«Заїр – це те про що спочатку думаєш лише мигцем, а потім уже не можеш думати ні про що іншому. У мого Заїра є ім’я, і ім’я це – Эстер»

(з роману «Заїр»)

Пауло Коэльо

ЗАЇР

Хто з вас, маючи сто овець і втративши одну з них, не залишить дев’яносто дев’яти в пустелі й не піде за пропавшею, поки не знайде її?

Лк 15:4

Коли встане час відплисти в Итаку -

Помолись, щоб довгим був шлях,

И він буде мирним -

Тому що киклоп, лестригоны, Скилла

Не в морях, а у твоїй душі.

Довгий шлях,

Світлі заводі феаков,

Щедрі причали финикян,

Мудрі бесіди єгиптян,

А Итака – удалині,

Ждущая тебе старцем,

Проясненим, навченим, богатым,

Тому що лише для неї,

Кам’янистої, убогої, убогої.

Ти поплив стати таким, як став.

Констинтинос Кавафис (1863 1933)

Присвята

У машині я сказав, що завершив перший варіант моєї книги – от цієї самої книги. А коли почали підйом на одну з гір у Піренеях – на ту, котру обоє вважали священної й де нам траплялося проживати незвичайні мінути, – додав: «Хіба тобі не цікаво довідатися, про що ця книга, як вона називається?» Цікаво, відповіла ти, але боюся запитати, хоча, коли довідалася, що ти завершив роботу, зраділа – дуже зраділа.

И я сказав тоді, про що ця книга і як вона називається. Ми продовжували шлях у мовчанні. Навколо, злітаючи до нас із верхівок голого, позбавленого листя дерев, шумів вітер, і від цього подуву гора знову виявила нам своя могутність, показала свою магію.

Потім пішов сніг. Я зупинився й вдивився в цю мить – у падаючі пластівці, у свинцеве небо, у ліс і в тебе поруч. Ти була поруч із мною, ти завжди поруч із мною.

Я хотів сказати тобі про цьому, але вирішив дочекатися, коли ти в перший раз перегорнеш ці сторінки. Цю книгу я присвячую моїй дружині – тобі, Христина.

Автор

За твердженням письменника Хорхе Луїса Борхеса, поняття Заїр пов’язане із традицією ісламу й виникло в XVIII столітті. По арабски воно означає щось видиме, присутнє, те, що не може залишитися непоміченим. Те, що, увійшовши один раз із нами в контакт, буде мало помалу займати всі наші думки доти, поки не витисне все інше. Це можна порахувати святістю – або божевіллям.

Фобур Сен Перла, «Енциклопедія фантастики», 1953

Я – вільний

Вона: Эстер, військова кореспондентка, що тільки що повернулася з Іраку, де в будь – яку мить можуть початися бойові дії. Тридцять років. Замужем, дітей немає.

Він: особистість не встановлена. По виду – 23 25 років. Волосся темні, монголоїдний тип особи.

Востаннє обох бачили в кафі на вулиці Фобур Сент Оноре.

Поліція має відомості про те, що вони зустрічалися й раніше, хоча залишається невідомим, скільки разів. Эстер завжди говорила, що ця людина – вона називала його Михайло, але навряд чи це його теперішнє ім’я – дуже важливе для неї, хоча ніколи не пояснювала, у якому змісті: у професійному або в особистому.

Почате розслідування. Розглядаються версії: викрадення з метою викупу, викрадення й наступне вбивство, що зовсім не дивно, якщо врахувати, що в силу своїх професійних обов’язків, тобто для одержання інформації, Эстер неодноразово доводилося вступати в контакт із представниками терористичних організацій. Установлено, що протягом декількох тижнів, що передують її зникненню, вона регулярно знімала зі свого поточного рахунка значні суми грошей. Можна припустити, що це пов’язане з оплатою надаваних їй відомостей. Речі й одяг залишені, але паспорт, як не дивно, не виявлений.

Він: невідомий, дуже молодий, ніде не зареєстрований, ніяких слідів або прийме, що можуть установити його особистість.

Вона: Эстер, дві міжнародних премії по журналістиці, тридцяти років, замужем.

Моя дружина.

Мене відразу взяли під підозру й затримали – оскільки я відмовляюся повідомити, де перебував у день її зникнення. Але от наглядач відкриває двері камери й повідомляє, що я – вільний.

Чому ж я вільний? Так тому що в наші дні всім усе про всіх відомо, варто лише запросити інформацію, як її вам нададуть – де ми розплачуємося кредитними картками, де буваємо, з ким спимо. А в моєму випадку усе ще простіше: якась журналістка, подруга Эстер, розведена – стало бути, може без проблем повідомити про наших з нею близьких відносинах, – довідавшись, що мене заарештували, охоче підтвердила моє алібі. Вона надала незаперечні докази того, що була із мною в день зникнення моєї дружини.

Я розмовляю з комісаром – він повертає мої речі, вибачається, повідомляє, що мій скоропалительный арешт був зроблений на законних підставах і що в мене не може бути причин скаржитися або подавати позов на державу. Пояснюю, що й у думках такого не тримаю, тому що знаю – будь – який і кожного перебуває під підозрою й цілодобовим спостереженням, навіть якщо й не робив нічого протизаконного.

– Ви вільні, – повторює він слова наглядача.

А в самій справі, довідуюся я, чи не могло чого нибудь трапитися з моєю дружиною? Вона адже не раз говорила, що із за своїх великих контактів з терористичним підпіллям порию почувала за собою стеження.

Комісар мовчить. Я наполягаю, але він нічого мені не відповідає.

Запитую, чи може вона їздити по мирі зі своїм паспортом? Отчого ж немає – раз вона не зробила ніякого злочину, то має право в будь – який момент покинути країну або повернутися сюди.

– Виходить, не виключено, що її вже немає у Франції?

– Ви думаєте, вона кинула вас із за той, що ви їй змінили?

Це вас не стосується, відповідаю я. Комісар, секунду помовчавши й посерьезнев, говорить, що мій арешт був необхідний – такий порядок, – але по по – людському він мені дуже співчуває. У нього теж є дружина, і, хоча йому не дуже подобаються мої книги (Ах, от як! Він, виявляється, знає, хто я! Не такий невіглас, яким здається!), легко може поставити себе на моє місце й розуміє, як мені важко.

Ну, і що я повинен тепер робити? Він простягає мені свою візитку – «якщо що довідаєтеся, дзвоните» – знаю, знаю, бачив у кіно, і мене це не переконує, поліцейські завжди знають більше, ніж говорять.

Він запитує, чи не траплялося мені зустрічати того парубка, з яким востаннє бачили Эстер. Відповідаю, що знаю його ім’я – кличку, прізвисько, псевдонім, – але особисто з ним не знаком.

Він запитує, як складався наш шлюб. Відповідаю, що ми з Эстер – уже десять років разом і що проблем у нас не більше й не менше, ніж в інших пар, і це звичайні проблеми.

Він запитує – із усілякою делікатністю, – чи не було в нас останнім часом розмов про розлучення, чи не збиралася моя дружина залишити мене. Відповідаю, що ця тема не виникала зовсім, хоча – і знову ж як у всього подружжя – траплялися час від часу й спори, і сварки.

Час від часу або часто?

Я ж ясно виразився, говорю я: «Час від часу».

Він запитує – ще деликатней, – чи підозрювала Эстер про те, що я завів роман з її подругою. Відповідаю, що переспав з нею в перший і останній раз у житті. Який там роман, отут і говорити не про що, просто день видався який те хмур, нудний, і зайнятися після обіду було нема чим, а гра у звабу незмінно воскрешає нас до життя, от ми й виявилися в постелі.

– Ви виявилися в постелі, тому що день видався хмурий?

Мене так і тягне сказати, що питання подібного роду виходять за рамки розслідування, але мені треба заручатися підтримкою комісара – і зараз, і на майбутнє, – і адже, зрештою, невидима установа за назвою Банк Послуг завжди виявлялося мені дуже корисно.

– Буває. Жінка шукає сильних почуттів, чоловік – пригод, і от – будь ласка… Ранком обоє роблять вигляд, начебто нічого не відбулося, і життя йде своєю чергою.

Він дякує, тисне мені руку, говорить, що в його світі всі не так гладко. Є й нудьга, і зневіра, виникає й бажання переспати з жінкою, що сподобалася тобі,, однак волі своїм почуттям давати не прийнято, і ніхто не робить того, про що думає або чого хоче.

– Мабуть, у художників вдачі куди свободней, – зауважує він.

Я відповідаю, що мир, до якого він належить, мені відомий, але я не хочу заглиблюватися зараз у порівняння того, як по різному ми з ним сприймаємо рід людської. І в мовчанні чекаю, коли він зробить наступний хід.

– До речі про волю… ви можете йти, – говорить комісар, небагато розчарований тим, що письменник продовжувати бесіду з поліцейським відмовляється. – Тепер, після особистого знайомства з вами, прочитаю ваші книги: я сказав, що вони мені не подобаються, але, по правді говорячи, я їх не читав.

Не в перший і, треба думати, не востаннє чую я цю фразу. Що ж, принаймні, у мене з’явився ще один читач. Прощаюся й виходжу.

Отже, я – вільний. З в’язниці випустили, дружина зникла при загадкових обставинах, на службу до такому те години приходити не треба, я товариський, знаменитий, багатий, і якщо Эстер справді мене кинула, їй дуже незабаром відшукається заміна. Я – вільний і незалежний.

Але що є воля?

Мені варто було б розуміти зміст цього слова, тому що більшу частину свого життя я був волі позбавлений. З дитинства відстоював я волю, домагався її як самого головного скарбу. Боровся з родителями, які хотіли, щоб я став не письменником, а, наприклад, інженером. Боровся з однокласниками, які із самого початку намагалися зробити мене мішенню для своїх мерзенних витівок, і лише після того, як багато крові було пролито з носу в них і в мене, після того, як мені частенько доводилося ховати від матері отримані в бійці подряпини й синці – тому що свої проблеми кожний повинен вирішувати сам, без сторонньої допомоги, – опанував я мистецтвом зносити тріпання без сліз. Боровся за те, щоб одержати роботу, яка б мене прокормила, і влаштувався в магазин скобяных виробів, щоб позбутися від горезвісного сімейного шантажу: «Ми дамо тобі грошей, але ти зобов’язаний будеш робити те те й те те».

Боровся – хоч і не здолав у цій боротьбі – за дівчинку, що любив в отроцтві і яка любила мене; зрештою вона повірила батькам, що повторювали, що в мене немає майбутнього, і ми розсталися.

Боровся з «агресивним середовищем» журналістики: мій перший хазяїн змусило мене третя година очікувати прийому, а увага на мене звернув лише після того, як я почав рвати в клаптики книгу, що він читав: глянувши на мене зі здивуванням, він побачив перед собою людини, здатного виявити завзятість і дати відсіч ворогові, а ці якості зовсім необхідні гарному репортерові. Боровся за ідеали соціалізму й загримів у в’язницю, вийшов звідти й продовжував боротися й почував себе героєм, що відстоює права робітничого класу, – але отут почув «Beatles» і вирішив, що доля набагато интересней Маркса. Боровся за любов своєї першої, і другий, і третьої дружини. Боровся за те, щоб знайти сміливість розстатися з першої, із другий і із третьої, тому що любов минула, а я повинен був іти вперед, щоб знайти ту єдину, котра з’явилася в цей мир для зустрічі із мною, – ні перша, ні друга, ні третя нею не були.

Боровся, щоб зважитися кинути роботу в газеті й прийнятися за ризиковане підприємство – почати свою книгу, знаючи при цьому, що в моїй країні літературою прожити неможливо. Від цієї витівки я відмовився через рік, склавши більше тисячі сторінок, казавшихся мені абсолютно геніальними з тієї причини, що навіть я сам не розумів написаного.

И покуда я боровся, люди навколо мене з жаром говорили про волю, і чим більше захищали вони це єдине у своєму роді право, тим глибше погодили в рабстві – одні минулого рабами батьків, інші – подружнього сполучника, при висновку якого обіцяли залишатися разом «до гробової дошки», рабами режиму й будуючи, рабами званих обідів з тими, кого не бажаєш бачити. Рабами розкоші, і видимості розкоші, і видимості видимості розкоші. Рабами життя, що не самі собі вибрали, але яке змушені були жити, тому що хто те довго переконував і нарешті переконав їх, що так буде для них краще. І от так тягнуться для них дні й ночі, неотличимые друг від друга, і слово «пригода» можна лише прочитати в книжці або почути з екрана незмінно включеного телевізора, а коли воно виникає перед ними в неждано, що розгорнула дверях, говорять: «Нецікаво. Не хочу».

Так звідки ж їм знати, хочуть вони чи ні, якщо навіть жодного разу не спробували?! Але що користі вопрошать – насправді вони страшаться будь – яких змін, здатних струснути звичний уклад.

Комісар сказав: «Ви вільні». Так, я вільний і зараз, і був вільний за ґратами, тому що по колишньому над усе на світі ставлю волю. Так, зрозуміло, це змушувало мене часом пити вино, що доводилося мені не за смаком, робити те, що виявлялося не по вдачі й чого я надалі робити не стану; і від цього на тілі моєму й на душі – безліч шрамів, і я сам наносив людям рани – прийшов час, коли я попросив у них прощення, тому що із часом зрозумів: я можу робити всі що завгодно, крім одного: не дано мені змусити іншу людину випливати за мною в моєму божевіллі, у моїй спразі життя. Я не жалую про перенесені страждання, я пишаюся своїми шрамами, як пишаються бойовими нагородами, я знаю, що ціна волі висока – так само висока, мабуть, як ціна рабства, і різниця всього лише в тім, що ти платиш із задоволенням, з посмішкою, нехай навіть ця посмішка – крізь сльози.

Я виходжу із дверей поліцейської ділянки. Погожа неділя, але сонце не має сил розігнати морок у мене на душі. Мій адвокат чекає мене на вулиці з букетом у руці, зі словами розради на вустах. Він говорить, що обзвонил всі лікарні, всі морги (кожний з нас надходить таким чином, коли хто те із близьких не вертається додому до певної години), але Эстер не виявив. Говорить, що завдяки його старанням журналісти не пронюхали, де я сиджу. Ще говорить, що нам варто обговорити ситуацію, виробити стратегію, що захистить мене від обвинувачень, що тяжіють треба мною. Я вдячний йому за увагу, хоч і знаю, що справа зовсім не в стратегії, а просто він не хоче залишати мене на самоті, тому що поняття не має, який фортель я здатний буду викинути (Нап’юся й знову потраплю в поліцію? Улаштую скандал? Спробую покінчити із собою?). Відповідаю, що в мене багато важливих справ і що він не гірше мене знає: ніяких проблем із законом не виникне. Адвокат наполягає, я не уступаю – адже, зрештою, я – вільний. Вільний. Вільний перебувати у відкинутості й самітності. Беру таксі, їду в центр, прошу зупинитися в Тріумфальної арки. Іду по Єлисейських полях убік готелю «Брістоль», де ми з Эстер пили гарячий шоколад щораз, коли хто нибудь із нас вертався із за межі. Це зробилося свого роду ритуалом – ми будинку, ми поринаємо в любов, що нас з’єднує, хоча життя з кожним днем всі сильней розводить по різних дорогах буття. Крокую далі. Перехожі посміхаються, діти радуються, що раптом, у розпал, можна сказати, зими на кілька годин наскочила весна, плавно рухається потік машин і всі начебто б у порядку, якщо не вважати однієї обставини – ніхто в цьому місті не знає, або робить вигляд, що не знає, або це просто нікому не цікаво, що я тільки що втратив дружину. Що ж вони, справді не розуміють, як мені важко?! Усе повинні випробовувати сум і жаль до людини, чия душа кровоточить від любові, а вони продовжують сміятися, вони по колишньому борсаються у своїх дрібних і нікчемних життях, радіючи тому, що настав уик энд. Забавна думка: у багатьох з тих, хто йде мені назустріч, теж душу в жмутах, а я не знаю, чому або як вони страждають. Заходжу в бар купити сигарет, і бармен відповідає мені по английски. Заходжу в аптеку за улюбленими м’ятними пастилками, а дівчина за стійкою говорить із мною по английски. Але ж в обох випадках я звертався до них по французски. Неподалік від мого готелю мене зупиняють двоє хлопців – тільки що з Тулузи, – вони шукають потрібний їм магазин, розпитують всіх підряд, але ніхто не розуміє, що вони говорять. Що трапилося? За добу, проведені мною в камері, на Єлисейських полях змінилася мова? Індустрія туризму й гроші здатні творити чудеса, але як же я не зауважував этого раніше? Видимо, справа в тому, що ми з Эстер давно вже не пили гарячий шоколад у цьому отеленні, хоча багато разів їхали й верталися. Щораз виявлялося, що є більше важливу справу. Щораз на цей час призначена бувала зустріч, що скасувати неможливо. Нічого, улюблена, наступного разу ми неодмінно вип’ємо нашого шоколаду, вертайся скоріше, ти адже знаєш, як важливо для мене це інтерв’ю, я не можу зустріти тебе в аеропорті, візьми таксі, мій стільниковий включений, дзвони, якщо що нибудь термінове, а якщо немає – увечері побачимо будинку. Мобильник! Я дістаю його з кишені, натискаю кнопку, і він відразу ж починає дзвонити, і від кожної трелі в мене завмирає серце, і на дисплеї я читаю імена тих, кому я потрібний, але не з’єднуюся ні з ким. Господи, хоч би висвітився «абонент не встановлений», і тоді я зрозумію, що це ти, тому що мій номер знають чоловік двадцять, не більше, і вони клятвено пообіцяли нікому його не передавати. Ні, не висвітилося – все це номера друзів або колег. Мабуть, хочуть довідатися, що трапилося, чим допомогти (чим? і як?), чи не треба мені чого нибудь. А телефон дзвонить. Відповісти? Зустрітися з ким або із цих людей? Немає. Поки не зрозумію, що відбувається, залишуся один. Я входжу в «Брістоль». Эстер, пам’ятається, завжди говорила, що це – один з деяких паризьких готелів, де до клієнтів ставляться як до гостей, а не як до бездомних бродяг. Із мною здороваються сердечно й привітно, я вибираю столик напроти гарних годин, слухаю піаніста, дивлюся в сад за вікном. Варто міркувати здраво, розглянути варіанти. Життя триває. Велика важливість – дружина кинула! Не я перший, не я останній. Але отчого ж це трапилося в такий ясний день, коли люди на вулицях посміхаються, діти що те розспівують, весна подає про себе перші звісточки, сонце світить і водії гальмують перед «зеброю»?! Беру серветку. Усе, що крутится в голові,
я зараз розпишу по пунктах на папері. Сантименты – убік, треба визначитися. Отже: A. Допустимо, що Эстер справді викрадено і її життя загрожує небезпека. Я – її чоловік, її супутник у горі й радості, повинен гори згорнути, але відшукати дружину. Відповідь: вона забрала свій паспорт. А крім нього – про що поліції не відомо – яке що із дріб’язків і футляр із зображеннями своїх святих: вона завжди возить його із собою, коли їде. І зняла гроші з рахунку. Висновок: до від’їзду вона готувалася. Б. Допустимо, що Эстер повірила в яка та обіцянка, тобто дозволила заманити себе в пастку. Відповідь: вона багато разів попадала в небезпечні ситуації – вони були частиною її роботи. Але завжди попереджала мене про це, оскільки я був єдиною людиною, якій вона могла довіряти повністю й беззастережно. Вона повідомляла, де буде, з ким має намір зустрітися (щоб не ставити мене під удар, найчастіше, щоправда, називала умовне ім’я) і що мені слід робити в тому випадку, якщо до такому те строку не повернеться. Висновок: вона не припускала зустрічатися ні з ким зі своїх інформаторів. B. Допустимо, що Эстер зустріла іншого чоловіка. Відповідь: немає відповіді. Але із всіх інших гіпотез тільки ця має значення. І я не можу прийняти неї, не можу повірити, що моя дружина от так взяла так пішла, навіть не сказавши, чому йде. Ми з нею завжди пишалися тим, що всі труднощі зустрічаємо разом. Страждаємо, мучимося, але ніколи не брешемо один одному – хоча, за правилами гри, просто не згадуємо наші захоплення на стороні. Так, я помітив, що після знайомства із цим Михайлом вона сильно перемінилася, але це ще не привід рвати десятилітні подружні узи. Ну, нехай навіть закохалася в нього, переспала з ним, але невже, перш ніж зважитися на такий безповоротний крок, вона не поклала на іншу чашу ваг усе, що ми пережили разом, всі, чого досягли? Вона була вільна їздити по усьому світі, вона була оточена солдатами, що виголодалися по жінці, і я ніколи ні про що її не запитував, а вона нічого не говорила. Ми обоє минулого вільні й пишалися цією волею. Однак же Эстер зникла. Зникла, залишивши таємний, мені один видимий знак: «Я пішла». Чому? Чи варто відповідати на це питання? Немає. Тому що в самому питанні вже схована моя нездатність удержати поруч із собою улюблену жінку. Чи варто розшукувати її, щоб переконати повернутися? Благати, выклянчивать ще один шанс для нашого шлюбу? Яка безглуздість – вуж краще страждати, як страждав я раніше, коли ті, кого я любив, кидали мене. Страждати й зализувати рани. Скільки те часу я буду невідступно думати про Эстер, буду впиватися гіркотою, буду дратувати своїх друзів тим, що говорити із мною можна тільки про це. Я буду намагатися пояснити, виправдати случившееся, буду по мінутах згадувати життя, проведену поруч із нею а потім прийду до висновку, що вона надійшла із мною жорстоко, тоді як я намагався щосили. З’являться інші жінки. На вулиці в кожної зустрічній мені будуть увижатися риси Эстер. Я буду страждати вдень і вночі, уночі й удень. І так буде тривати тижнями, місяцями, і займе, напевно, ледве більше року. Але от в один прекрасний ранок я прокинуся й піймаю себе на тім, що думаю про іншому, і зрозумію – гірше за. Рана в серці, як би тяжкої не була вона, затягнеться, до мене повернеться здатність осягати красу життя. Так бувало раніше, так, я впевнений, відбудеться й цього разу. Недарма сказано: «Якщо один іде, то для того, щоб дати місце іншому» – і я знову зустріну любов. А поки можна посмакувати мій новий статус – адже я тепер холостяк мільйонер. Можу доглядати за ким побажаю, нікого не соромлячись. Можу поводитися на вечірках так, як ніколи колись не дозволяв собі. Слухом земля повниться, і вже дуже незабаром багато жінок – юні й підтоптаний, богатые й не дуже, розумні або, принаймні, досить утворені для того, щоб сказати те, що, на їхню думку, мені приємно буде почути, – постукають у мої двері. Хочу вірити, що це прекрасно – бути вільним. Знову бути вільним. Готуватися до зустрічі із щирою любов’ю, з любов’ю на все життя, з тої, хто чекає мене й ніколи не змусить знову пережити нинішнє приниження. Допиваю шоколад, дивлюся на годинники, усвідомлюючи, що зарано ще віддаватися приємному відчуттю того, що я знову становлю частину людства. На мгновенье я тешу себе мрією про те, що Эстер от зараз з’явиться у дверях, пройде по цих чудових перських килимах, мовчачи сяде поруч, закурить, спрямує погляд за вікно, стисне мою руку. Проходить півгодини, півгодини я вірю в тільки що вигадану мною історію, а потім розумію, що це – чергова гра уяви. Я вирішую додому не вертатися. П
ідходжу до стійці портье, прошу дати мені номер, зубну щітку, дезодорант. Готель переповнений, але керуючий ухитряется надати мені прекрасний «люкс» з видом на Ейфелеву вежу. Даху Парижа. Світяться вікна – сім’ї збираються за недільним обідом. До мене вертається відчуття, випробуване не дуже давно на Єлисейських полях – чим пречервоній всі навколо, тим більше знедоленим я себе відчуваю. Ніякого телевізора. Ніякої вечері. Я сиджу на терасі й оглядаю думкою своє життя, – життя людини, що з юності мріяв стати знаменитим письменником, а потім раптом побачив, що реальність разюче відрізняється від мрії: він пише мовою, на якому майже ніхто не читає, тому що в його країні, як затверджують, взагалі немає читачів. Батьки наполягають, щоб він надійшов в університет («так чи не однаково, синок, у який – аби тільки одержати диплом, а без диплома ти в житті не проб’єшся»). Він бунтує, стає хіпі, мандрує по світлу, зустрічає якогось музиканта, пише тексти для його пісень і зненацька починає заробляти куди більше своєї сестри, що слухалася тата з мамою й стала інженером хіміком. Я складаю нові й нові вірші, співак користується все більшим успіхом, купую кілька квартир, сварюся зі співаком, але це вже не страшно – у мене досить грошей, щоб кілька років прожити не працюючи. Перший шлюб: дружина старше мене: я многому вчуся в неї – і тонкостям сексу, і англійському, і тому, що ранок може починатися далеко за полудень. Але справа кінчається розлученням, тому що, на її думку, я – «істоту емоційно незріле й не пропускаю ні одного грудистого дівчиська». Женюся в другий, потім втретє – я довіряю цим жінкам, я знаходжу з ними щиросердечна рівновага, але, досягши того, чого хотів, усвідомлю, що ця жадана рівновага супроводжується тугою й нудьгою. Ще два розлучення. І знову – воля, вірніше, відчуття волі, тому що вона – не у відсутності зобов’язань, а в можливості вибирати – перед ким найкраще ці зобов’язання нести. Продовжую шукати любов і складати вірші. Коли мене запитують, хто я, відповідаю – письменник. Коли мені говорять, що знають лише тексти моїх пісень, відповідаю, що це – лише частина моєї творчості. Коли співрозмовник, вибачившись, повідомляє, що не читав моїх книг, відповідаю – я працюю над якимось проектом. Це неправда. Насправді в мене є й гроші, і зв’язку, немає лише одного – відваги написати книгу, тому що моя мрія із часом стала нездійсненної. Якщо я спробую й провалюся, то не буду знати, як прожити після цього залишок життя, так що краще плекати свою мрію, чим взяти й своїми руками загубити її. Один раз я давав інтерв’ю якійсь журналістці – неї цікавило, як це так виходить, що моя творчість відомо по всій країні, а мене не знає ніхто, тому що «світився» у ЗМІ тільки мій співак. Вона була гарна, розумна, небагатослівна. Незабаром ми знову зустрілися на який те вечірці, і, раз вуж вона була «не при виконанні», я спробував у той же день затягти її в постіль. Я закохався, а вона вважала, що я – «під дозою». Відмова. Телефон незмінно виявляється зайнятий. Чим упорней вона пручається, тим сильней мене до неї тягне. І от нарешті мені вдається вмовити неї провести із мною уик энд у моєму заміському будинку (бунтар, ізгой, паршива вівця, однак же єдиний із всіх моїх друзів обзавівся на той час подобою вілли). Троє доби ми провели віч – на – віч. Дивилися на море, я куховарив, вона розповідала мені всякі забавні випадки зі своєї журналістської практики й от зрештою закохалася в мене. Повернулися в місто, воно стала регулярно ночувати в мене. Як те ранком вона пішла раніше звичайного, а повернулася зі своєю друкарською машинкою: із цього дня, без пояснень і визнань, мій будинок став перетворюватися в її будинок. Пішли звичайні й звичні суперечки й сварки – як і всім її попередницям, їй хочеться стабільності, вірності, а я вічно шукаю пригод і нових незвіданих відчуттів. Але цього разу наш зв’язок виявився тривалої, і все – таки через два роки мені здалося, що наступив час їй перевезти назад свою машинку й всі інші речі. – Думаю, це буде правильно. – Але адже ти мене любиш, і я тебе люблю. Хіба не так? – Не знаю. Якщо запитаєш, чи добре мені з тобою, я відповім: «Так». Але якщо запитаєш, чи зможу я жити без тебе, я відповім те ж саме. – Я ніколи не жалувала, що не народилася чоловіками, мені подобається бути жінкою. В остаточному підсумку всі, чого ви жадаєте від нас, це вміння сносно готовити. А от ми жадаємо від чоловіків усього, усього рішуче – щоб видобуток приносив, і коханцем був, і захищав, і оберігав, і кормил, і щоб при цьому був людиною успішним. – Не про те мова – я са
м себе цілком улаштовую. Мені добре з тобою, але я впевнений, що нічого із цього не вийде. – Тобі добре із мною, а із самим собою – не дуже. Ти невпинно шукаєш пригод, щоб відволіктися від чого те важливого. Тобі потрібно постійно впорскувати в кров адреналін, ти забуваєш, що в жилах повинна текти кров – і нічого більше. – Я не відволікаюся від важливого. Та й що, по твоєму, важливо? – Написати книгу. – Я можу узятися за це хоч зараз. – От і візьмися. Потім, якщо захочеш, ми розстанемося. Її підбивання здається мені повною нісенітницею – я здатний написати книгу в будь – який момент: у мене є знайомі видавці, журналісти, люди, многим мені зобов’язані. Эстер боїться мене втратити, цим всі й пояснюється. Досить, говорю я, наші відносини підійшли до кінця, і мовлення не про те, що вона вважає, начебто робить мене щасливим. Мовлення про любов. А що таке любов, запитує вона. Більше напівгодини я поширююся на цю тему, а потім розумію, що визначити любов не можу. Що ж, говорить вона, якщо не можеш визначити, що таке любов, спробуй написати книгу. При чому отут книга? Що загального між книгою й любов’ю? Я сьогодні ж піду звідси, а вона може залишатися тут, скільки їй буде завгодно. Я поживу в отеленні, поки вона не підшукає собі інше житло. Відмінно, говорить вона, з її боку заперечень ні, я можу йти хоч цю мінуту, і не пізніше, ніж через місяць вона звідси з’їде. Збирай валізи, а вона поки почитає. Уже пізно, виїду завтра ранком. Ні, вона пропонує не тягти й не відкладати, ранком я можу втратити рішучість. Ти так мрієш від мене позбутися, запитую я. Зі сміхом вона відповідає, що це моя ініціатива. Ми йдемо спати, а ранком мені вже не так сильно хочеться піти, я вважаю, що повинен усе гарненько обміркувати. Эстер, однак, зовсім не вважає, що питання вичерпане: подібні епізоди будуть повторюватися, вона буде нещасна й тоді у свою чергу захоче кинути мене. Але тільки в цьому випадку намір негайно буде перетворено в життя, і вона негайно спалить за собою мости. У якому змісті, запитую я. Закохаюся, заведу коханця. Вона йде у свою редакцію, а я вирішую влаштувати собі вихідний (крім твору текстів, я працюю в компанії грамзапису) і всідаюся за машинку. Потім встаю, перегортаю газети, відповідаю на листи: спершу – на важливі, а коли важливих не залишається – на всі інші. Записую справи на завтра, слухаю музику, тиняюся по вулицях мого кварталу, завожу розмову з булочником, вертаюся додому. День пройшов, а я не зумів видавити із себе ні єдиної фрази. І доходжу висновку про те, що ненавиджу Эстер, що змушує мене робити те, що мені робити не хочеться. Повернувшись із редакції, вона, ні про що не запитуючи, упевнено говорить, що я нічого не написав, тому що погляд у мене сьогодні – такий же, як учора. Завтра буду працювати, думаю я, але все – таки ввечері знову сідаю за письмовий стіл. Читаю, дивлюся телевізор, слухаю музику, знову вертаюся до машинки – і так проходять два місяці: стопа паперу з «першою фразою» росте, а я не маю сил завершити абзац. Вичерпано всі мислимі пояснення – у цій країні ніхто нічого не читає, я ще не придумав сюжет, я придумав чудовий сюжет, але поки не знаю, як варто розвити його. Крім усього іншого, я страшно зайнятий – я складаю чергову статтю або вірші для чергової пісні. Проходить ще два місяці – і от Эстер з’являється на порозі, тримаючи в руці авіаквиток. «Вистачить, – вимовляє вона. – Вистачить причинятися, що ти зайнятий, що ти ответственнейшим образом ставишся до своїх службових обов’язків, що все людство має потребу в тім, що ти робиш. Лети на час». Я можу стати головним редактором газети, де час від часу друкую репортажі; а можу – президентом компанії, для якої майструю тексти – і де мене тримають тому лише, що не хочуть, щоб переманили конкуренти. Я завжди можу повернутися й зайнятися тим же, чим зайнятий зараз. А от мрія моя більше чекати не може. Треба або виконати мрію, або забути її. І куди ж мені летіти? В Іспанію. Розбиваю кілька склянок, доводячи, що квитки коштують дорого, що я не можу зараз відлучитися, що це поставить під удар мою кар’єру, що втрачу партнерів, що проблема не в мені, а в наших відносинах. Якщо я захочу написати книгу, ніхто й ніщо не перешкодить мені. «Ти можеш, ти хочеш, однак же не пишеш, – говорить вона. – А оскільки, що б ти не затверджував, справа все таки в тобі, буде краще, якщо який той час ти побудешь один». Вона показує мені карту. Отже, я долечу до Мадрида й там сяду в автобус, що відвезе мене в Піренеї, на границю із Францією. Там починається прокладена ще в Середньовіччя дорога – шлях Сантьяго: її прийде здолати пішки.