Сюжет і композиція поеми «Мертві душі»
Із самого початку письменницької діяльності Гоголь мріяв написати добуток, в «якому б з’явилася вся Русь». Це повинне було бути грандіозний опис побуту й вдач Росії першої третини XIX століття. Таким добутком стала поема «Мертві душі», написана в 1842 році. Перше видання книги називалося «Пригоди Чичикова, або Мертві душі». Така назва знижувала щире значення добутку, перекладало його в область авантюрного роману. Гоголь пішов на це по цензурних міркуваннях, бажаючи видати поему. Чому ж Гоголь назвав свій добуток поемою? Визначення жанру стало ясно письменникові тільки в останній момент, – працюючи над рукописом, він говорить те про поему, те оромане.
Щоб зрозуміти особливості жанру поеми «Мертві душі», можна зіставити цей добуток з «Божественною комедією» Данте, поета епохи Відродження. Її вплив відчувається в поемі Гоголя. «Божественна комедія» складається із трьох частин. У першій частині до Данте є тінь давньоримського поета Вергілія, що супроводжує ліричного героя в пекло; вони проходять всі кола, перед їхнім поглядом з’являється ціла галерея грішників. Фантастичність сюжету не заважає Данте розкрити тему своєї батьківщини – Італії. По суті, Гоголь задумав показати ті ж кола пекла, але пекла Росії. Недарма назва поеми «Мертві душі» ідейно перегукується з назвою першої частини поеми Данте «Божественна комедія», що називається «Пекло». Гоголь, поряд із сатиричним запереченням, уводить елемент що оспівує, творчий – образ Росії. Із цим образом зв’язаний «високий ліричний рух», що у поемі часом підмінює комічне оповідання
Значне місце в поемі «Мертві душі» займають ліричні відступи й-вставні епізоди, що характерно для цього літературного жанру. У них Гоголь стосується самих гострих російських суспільних питань. Думки автора про високе призначення людини, про долю Батьківщини й народу тут протипоставлені похмурим картинам росіянці життя
Отже, відправимося за героєм поеми «Мертві душі» Чичиковим у місто NN. З перших же сторінок добутку ми відчуваємо захопливість сюжету, тому що читач не може припустити, що після зустрічі Чичикова з Маниловим будуть зустрічі із Собакевичем, Новосибірським. Читач не може догадатися й про те, що трапиться наприкінці поеми, тому що всі її персонажі виведені за принципом градації: один гірше іншого
Наприклад, Манилова, якщо розглядати його як окремий образ, не можна сприймати як позитивний герой (на столі в нього лежить книга, відкрита на одній і тій же сторінці, а його ввічливість удавана: «Дозвольте цього вам не дозволити»), але в порівнянні із Плюшкиним Манилов багато в чому навіть виграє. Однак у центр уваги Гоголь поставив Коробочку, тому що вона є своєрідним єдиним початком всіх персонажів. По думці Гоголя, це символ « людини-коробочки», у якому закладена ідея невгамовної спраги накопичення
Тема викриття чиновництва проходить через всю творчість Гоголя: вона властива й збірнику «Миргород», і комедії «Ревізор». У поемі «Мертві душі» вона переплітається з темою кріпосництва. Особливе місце в поемі займає «Повість про капітана Копейкине». Вона сюжетно не пов’язана з поемою, але має велике значення для розкриття ідейного змісту добутку. Форма розповіді надає повести життєвий характер: вона викриває недоліки громадського життя Росії на всіх рівнях
Миру «мертвих душ» у поемі протипоставлений ліричний образ народної Росії, про яку Гоголь пише з любов’ю й замилуванням. За страшним миром поміщиків і чиновників письменник почував душу російського народу, що втілив в образі швидко, що несеться вперед трійки, що зібрала в собі сили Росії: «Чи не так і ти, Русь, що жвава, необгонимая трійка несешся?».
Отже, ми знаємо, що Гоголь у своєму добутку зображує соціальні хвороби суспільства. Варто зупинитися на тім, як вдається це зробити письменникові. По-перше, Гоголь користується прийомами соціальної типізації. У зображенні галереї поміщиків уміло сполучить загальне й індивідуальне. Практично всі його персонажі статичні, їхній розвиток не показаний (це не ставиться до Плюшкину й Чичикову), ми майже нічого не знаємо про їхнє минуле. Цей прийом підкреслює ще раз, що манилови, коробочки, собакевичи, Плюшкини і є мертві душі
Для опису героїв Гоголь використовує свій улюблений прийом – характеристику персонажа через деталь. Його можна назвати «генієм деталізації»: так точно деталі відбивають характер і внутрішній мир персонажів. Чого коштує, наприклад, опис будинку Манилова! Коли Чичиков в’їжджав у маєток Манилова, він звернув увагу на зарослий англійський ставок, на похилу альтанку, на запустіння, на шпалери в кімнаті Манилова – чи те сірі, чи те блакитні, на обтягнуті рогожею два стільці, до яких так і не доходять руки хазяїна. Ці й інші деталі підводять нас до головного висновку, зробленому самим автором: «Ні те ні рє, а чорт знає що таке!»,
Згадаємо Плюшкина, цю «діру на людстві», що втратив навіть підлогу свій. Він виходить до Чичикову в засаленому халаті, з немислимою хусткою на голові. Скрізь панують бруд, безладдя. Плюшкин персоніфікує крайній ступінь деградації, що передається через деталі, через тіі життєві дрібниці, якими так захоплювався А. С. Пушкін: «Ще в жодного письменника не було цього дарунка виставляти так яскраво вульгарність життя, уміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб весь той дріб’язок, що вислизає з очей, мигнула б крупно в очі всім».
И все-таки головна тема поеми – це доля Росії: її минуле, сьогодення й майбутнє. У першому томі Гоголь приділяє більше увагу минулому батьківщини. Задумані ним другий і третій томи повинні були оповідати про сьогодення й майбутнє Росії. Цей задум можна було б зрівняти із другою й третьою частинами «Божественної комедії» Данте: «Чистилище» і «Рай». Однак цим задумам не призначено було збутися: другий тім виявився невдалим по ідеї, а третій так і не був написаний. Тому поїздка Чичикова й залишилася поїздкою в невідомість. Гоголь не робить чітких висновків, замислюючись про майбутнє Росії: «Русь, куди ж несешся ти? Дай відповідь. Не дає відповіді…».
