Проблема гуманізму кінця XIX – початку XX століття. (по п’єсі Горького “На дні”) – Горький Максим

Одним з найбільш принципових питань російської літератури є питання про людину, його місці у світі і його справжній цінності. Проблема гуманізму стає особливо актуальної наприкінці XIX – початку XX століття. У цей час історія починає розвиватися таким чином, що справжня цінність людини виявляється загубленою. Більшість російських письменників того часу неодноразово звертаються до теми людини й загальних людських цінностей. Не виключення й Горький

Творчість Горького відкривається серією романтичних добутків, у яких письменник розкриває свої подання про ідеальну людину: людині вільній, гордому, людині з великої букви. Мені здається, що ціль письменника – показати людині, як прекрасний він може бути

Помітним явищем російської літератури початку XX століття стала п’єса Горького “На дні”. Чим же пояснювався її винятковий успіх? Сильне враження на глядача зробило сполучення гранично реалістичного зображення людей, що досягла останньої ступені злиденності, розпачу й безправ’я, із прославлянням Людини і його правди. Перед очами публіки вперше став небачений дотепер мир злодіїв, босяків, шулерів, тобто людей, що опустилися на “дно” життя. І в ньому, як у перекинутому дзеркалі, відбився той мир, звідки були низвергнуты ці люди. П’єса Горького була перейнята протестом проти соціальних безладь капіталістичного суспільства й жагучим закликом до справедливого й спокійного життя. “Воля будь – що – будь – от її духовна сутність”, – так визначив ідею п’єси К. С. Станіславський, що поставив її на сцені Мхата.

Дія п’єси “На дні” відбувається в похмурому напівтемному підвалі, схожому на печеру, зі склепінною, низькою стелею, що давить на людей своєю кам’яною вагою, де темно, немає простору й важко дихати. Убога й обстановка в цьому підвалі: замість стільців – брудні обрубки дерева, грубо збитий стіл, по стінах – нари. Тут зібралися злодії, шулери, злиденні, каліки – усі, хто був викинутий з життя, різні по своїх звичках, життєвому поводженню, минулій долі, але однаково голодні, змучені й нікому не потрібні: колишній аристократ Барон, спившийся Актор, що був інтелігент Сатин, слюсар – ремісник Кліщ, занепала жінка Настя, злодій Васько. У них немає нічого, усе віднято, загублено, стерте й затоптано вгрязь.

Всі мешканці нічліжки виштовхнуті “хазяями” на дно життя, але людське в них не розтоптано до кінця. У цих людях, позбавлених права життя, приречених на безпросвітне існування, що опустилися, збереглося почуття власного достоїнства. Васько Попіл, сильна й широка натура, жагуче мріє про інше життя; Настя, наївн, зворушлива й безпомічна, прагне в ілюзіях про чисту й віддану любов сховатися від навколишнього її бруду; Актор – безвладний алкоголік, за непотрібністю потерявший не тільки місце в житті, але навіть своє ім’я, у той же час м’який, лірично настроєний романтик і поет у душі. Доля зробила Кліща озлобленим і жорстоким, але все – таки він завзято, болісно, чесною працею намагається вибитися з “дна”. Татарина Асана відрізняє чесність, Наташу – щиросердечна чистота й ніжність. І тільки Бубнов і Барон – межа падіння людської особистості. Вони не проявляють яких би те не було прагнень змінити своє життя. Бубнів до всього байдужий, він не любить людей і ні в що не вірить. А Барона паразитичне існування привело до повного морального розкладання. Строката галерея персонажів п’єси – це жертви капіталістичного порядку. Навіть тут, на самому дні життя, знесилені й знедолені вкрай, вони служать об’єктом експлуатації, навіть тут хазяї, міщани – власники, не зупиняються ні перед яким злочином і намагаються вичавити з них кілька грошів

Життя в минулому в кожного з героїв була різної, і кожний з них прийшов на “дно” своїм шляхом. Але всі вони були викинуті з життя в силу умов, створених у суспільстві. Якщо людина вибивалася з колії, йому загрожувало “дно”, неминуча моральна, а нерідко й фізична загибель

Кожному з нічліжників їсти що згадати в прожитій ними життя. Так, Сатин був у минулому телеграфістом, багато читав. І Актор з Бароном часто згадували все гарне зі свого життя. Минуле залишилося в пам’яті, як щось світле, приємне, а сьогодення й пом’янути нема чим, хіба можуть залишитися в пам’яті постійні пиятики, лайка й лайка? Звичайно, немає. Так і живуть жителі нічліжки, не замислюючись про те, що їх чекає в майбутньому. Життя тече повільно й непомітно. Але от у нічліжці з’являється мандрівний Лука. Бурлака Лука дійшов висновку, що людина гідна жалості й щедро обдаровує нею нічліжників. Він виступає як утішник і проповідує втішливу неправду, що лише на час може заспокоїти людини, приглушити важку реальність. Хворий Ганні він обіцяє гарне життя на тім світлі, Васькові Попелу розповідає про “золотий” Сибіру, Актора повідомляє про лікарню для алкоголіків

Центральною фігурою п’єси є своєрідний праведник, мандрівник Лука, що створює цілую струнку теорію обману, що піднімає. В особі Луки індивідуалізм доведений до крайніх меж: “Все існує остільки, оскільки я отут причетний”. Є чи Бог? “Коли віриш, є; не віриш, немає… У що віриш, то і є”. Чи потрібна істина навіть у змісті простої вірогідності? Якщо вона руйнує приємну мені ілюзію – будь вона проклята. Повія Наташа, начитавшись бульварних романів, з жаром розповідає співтоваришам по нічліжці, що в неї був колись закоханий студент Гастоша, що від безнадійної любові до неї застрелився. Нічліжники регочуть, але Лука ласкаво їй говорить: “Я – вірю! Твоя правда, а не ихняя… Коли| віриш, була в тебе справжня любов… виходить, була вона! Була”. Умираючу дружину шевця він з жаром запевняє, що її чекає рай і що “смерть нам – як мати малим дітям”. Спившийся Актор живе мрією про дивовижний санаторій з мармуровими підлогами. І це зосередження всього миру у свідомості особистості одержує своє центральне вираження в знаменитим виреченні, що став, мнимого циніка Сатину: “Людина – це звучить гордо!”

Як з’явився, так непомітно й зникає Лука. Але його поява не залишилася безслідним для мешканців нічліжки. Одні загинули, інші впали ще в більший розпач, на зміну їм прийшли нові мешканці нічліжки. Гіркий підкреслює, що не можна служити й бути корисним людям, обманюючи їх, ведучи їх від реального життя. І тому на противагу Луці письменник ставить філософа Сатину. Сатин розуміє, що Лука бреше не з користі, а з жалості до людей. У монолозі четвертого акту він проголошує нове відношення до людини. Він переконаний, що людини потрібно не жалувати, не принижувати жалістю, а поважати. Монолог у славу людини, вимовлений у мінуту щиросердечного підйому, полегшує й викриває неправду, несправедливість існуючого ладу. Сатин з теплотою озивається про людину, про працю, правду

Яскрава свідомість особистості й становить той лейтмотив, що проходить через всю літературну діяльність Горького. Але настільки ж важливо для характеристики письменника й те, що свідомість особистості найтіснішим образом зв’язаний у ньому із прагненням до ідеалу. Вустами Актора з “Дна” він із захопленням повторює: “Слава безумцеві, що навіяв людству сон золотий”. І загалом, кращою частиною своєї літературної діяльності Горький входить в історію культури як людина, що проспівала могутню пісню “шаленості хоробрих”.

Горький тісно примкнув до партійної роботи російської соціал – демократії, беручи діяльну участь практично у всіх починаннях партії. Було б дуже необережно приписати голосну популярність письменника лише безпосереднім властивостям його таланта. У наш час посиленого спілкування навіть між самими віддаленими пунктами земної кулі всяке явище, якому по тимі або інших причинах удалося звернути на себе увага, здобуває популярність, про яку колись не могло бути мови. До кожного джерела світла приставлений тепер величенний рефлектор, до кожного джерела звуку – гігантський рупор. Безсумнівно, що елемент моди, помножений на збільшувальну силу новітнього междуобластного й міжнародного обміну, зіграв провідну роль у розмірах успіху, що дістався на частку Горького. Проте, самий успіх заслужений їм цілком законно. Він обумовлений насамперед тим, що в Горького було яскраве, істинно художнє дарування, що не зважуються заперечувати самі злі ненависники письменника. Основні властивості його таланта – чудова спостережливість і колоритність, що заражає читача свіжість сприйняття, високе розвиток почуття природи, першорядна влучність афоризму