Короткий зміст повести Трифонова “Сотників” – Трифонов Ю
Короткий зміст повести
Зимовою ніччю, ховаючи від німців, кружляли по полях і переліскам Рибалка й Сотників, що одержали завдання добути продовольство для партизанів. Рибалка йшов легко й швидко, Сотників відставав, йому взагалі не випливало відправлятися на завдання – він занедужував: бив кашель, кружлялася голова, мучила слабість. Він із працею поспівав за Рибалкою. Хутір, до якого вони направлялися, виявився спаленим. Дійшли до села, вибрали хату старости. «Здрастуйте, – намагаючись бути ввічливим, привітався Рибалка. – Догадуєтеся, хто ми?» «Здрастуйте», – без тіні влесливості або страху відгукнулася літня людина, що сиділа за столом над Біблією. «Німцям прислужуєш? – продовжував Рибалка. – Не соромно бути ворогом?» «Своїм людям я не ворог», – так само спокійно відгукнувся старий. «Худобина є? Пішли в хлів». У старости взяли вівцю й не затримуючись рушили далі.
Вони йшли через поле до дороги й раптово вловили спереду шум. Хтось їхав по дорозі. «Давай бігцем», – скомандував Рибалка. Уже видні були два підведення з людьми. Залишалася ще надія, що це селяни, тоді все обійшлося б. «А ну, стій! – донесло злий окрик. – Стій, стріляти будемо!» І Рибалка додав у бігу. Сотників відстав. Він упав на схилі – закружилася голова. Сотників злякався, що не зможе піднятися. Відшукав у снігу гвинтівку й вистрілив навмання. Побувавши в доброму десятку безнадійних ситуацій, Сотників не боявся смерті в бої. Боявся тільки стати тягарем. Він зміг зробити ще кілька кроків і відчув, як ожгло стегно й по нозі потекла кров. Підстрелили. Сотників знову заліг і почав отстреливаться по вже помітним у темряві переслідувачам. Після декількох його пострілів усе стихло. Сотників зміг розглянути фігури, що верталися до дороги. «Сотників! – почув він раптом шепіт. – Сотників!» Це Рибалка, що пішов уже далеко, все – таки повернувся за ним. Удвох над ранок вони добралися до наступного села. У будинку, куди вони ввійшли, партизан зустріла дев’ятирічна дівчинка. «Як мамку кличуть?» – запитав Рибалка. «Демчиха, – відповіла дівчинка. – Вона на роботі. А ми вчотирьох отут сидимо. Я сама старша». І дівчинка гостинно виставила на стіл миску з вареною картоплею. «Я тебе тут хочу залишити, – сказав Рибалка Сотникову. – Відлежися». «Мамка йде!» – закричали діти. жінка, Що Ввійшла, не зачудувалася й не злякалася, тільки в особі її щось здригнулося, коли вона побачила порожню миску на столі. «Що вам ще треба? – запитала вона. – Хліба? Сала? Яєць?» – «Ми не німці». – «А хто ж ви? Червоні армійці? Так ті на фронті воюють, а ви по кутах шустаєте», – зло вимовляла жінка, але відразу зайнялася раною Сотникова. Рибалка глянув у вікно й отпрянул: «Німці!» «Швидко на горище», – розпорядилася Демчиха. Поліцаї шукали горілку. «Немає в мене нічого, – зло отругивалась Демчиха. – Щоб вам здохнути». І отут зверху, з горища, трахнув кашель. «Хто в тебе там?» Поліцаї вже лізли наверх. «Руки нагору! Попалися, голубчики».
Зв’язаних Сотникова, Рибалки й Демчиху повезли в сусіднє містечко в поліцію. У тім, що вони пропали, Сотників не сумнівався. Мучила його думку про те, що вони виявилися причиною загибелі от для цієї жінки і її дітей… Першим на допит повели Сотникова. «Ви думаєте, я скажу вам правду?» – запитав Сотників у слідчого Портнова. «Скажеш, – неголосно сказав поліцай. – Усе скажеш. Ми з тебе фарш зробимо. Повытянем всі жили, кості переламаємо. А потім оголосимо, що всіх видав ти… Будилу до мене!» – наказав слідчий, і в кімнаті з’явився буйволоподобный здоровань, величезні його ручищи відірвали Сотникова від стільчика…
Рибалка ж поки нудився в підвалі, у якому зненацька зустрів старосту. «А вас – те за що посадили?» – «За те, що не доніс на вас. Пощади мені не буде», – якось дуже спокійно відповів старий. «Яка покірність! – думав Рибалка. – Ні, я все – таки за своє життя ще повоюю». І коли його привели на допит, Рибалка намагався бути покладливим, не дратувати зрячи слідчого – відповідав докладно й, як йому здавалося, дуже хитро. «Ти хлопець начебто з головою, – схвалив слідчий. – Ми перевіримо твої показання. Можливо, збережемо тобі життя. Ще послужиш великої Німеччини в поліції. Подумай». Повернувшись у підвал і побачивши зламані пальці Сотникова – з вирваними нігтями, що заспівалися в згустках крові, – Рибалка випробував таємну радість, що уник такого. Ні, він буде вивертатися до останнього. У підвалі їх було вже п’ятеро. Привели єврейську дівчинку Басю, від якої вимагали імена тих, хто неї приховував, і Демчиха.
Наступив ранок. Зовні почулися голоси. Говорили про лопати. «Які лопати? Навіщо лопати?» – обтяжливо занило в Рибалці. Двері підвалу відчинилася: «Виходи: ліквідація!» У дворі вже стояли поліцаї зі зброєю на приготування. На ґанок вийшли німецькі офіцери й поліцейське начальство. «Я хочу зробити повідомлення, – викрикнув Сотників. – Я партизан. Це я ранив вашого поліцая. Той, – він кивнув на Рибалку, – виявився тут випадково». Але старший тільки махнув рукою: «Ведіть». «Пан слідчий, – рвонувся Рибалка. – Ви вчора мені пропонували. Я згодний». «Підійдіть ближче, – запропонували з ґанку. – Ви згодні служити в поліції?» «Згодний», – з усією щирістю, на яку був здатний, відповів Рибалка. «Сволота», – як удар, стукнув його по потилиці окрик Сотникова. Сотникову зараз було болісно соромно за свої наївні надії врятувати ціною свого життя людей, що потрапили в лихо. Поліцаї вели їх на місце страти, куди вже зігнали жителів містечка й де зверху вже свешивались п’ять прядив’яних петель. Присуджених підвели до ослона. Рибалці довелося допомагати Сотникову піднятися на неї. «Сволота», – знову подумав про нього Сотників і відразу докорив себе: звідки в тебе право судити… Опору з – під ніг Сотникова вибив Рибалка
Коли все скінчився й народ розходився, а поліцаї почали будуватися, Рибалка стояв осторонь, очікуючи, що буде з ним. «А ну! – прикрикнув на нього старший. – Стати в лад. Кроком марш!» І це було Рибалці звичайно й звично, він бездумно ступнув у такт із іншими. А що далі? Рибалка провів поглядом по вулиці: треба бігти. От зараз, скажемо, бухнутися в проїжджаючі мимо сани, урізати по коні! Але, зустрівшись із очами мужика, що сидів у санях, і відчувши, скільки в цих очах ненависті, Рибалка зрозумів: із цим не вийде. Але з ким тоді вийде? І отут його, немов обухом по голові, оглушила думка: утікати нікуди. Після ліквідації – нікуди. Із цього ладу дороги до пагона не було
Демчиха (Авгинья Окунь, дружина Демки Окуня) – господарка старої, вартої на відшибі запущеної хати, куди Рибалка приводить пораненого Сотникова, У Д. четверо Дітей («а вона одна робітниця»); «стомлене, якесь сіре, не дуже ще й літня особа з мережею ранніх зморшок біля рота красномовно свідчило про неминущу гіркоту її трудового життя»! Партизан зустрічає насторожено й неприязно – боїться за дітей. Д. роздратована тим, що вбога їжа, призначена для дітей, дістається партизанам. Побачивши рану Сотникова, зм’якшується й, незважаючи на небезпеку, погоджується залишити Сотникова в себе. Арештована разом з партизанами, убивається через осиротілих і, швидше за все, Приречених на голодну смерть дітей, але гнів свій зганяє на поліції й німцях
Петро (Петра Качан) – староста в селі, у будинок якого Рибалка й Сотників прийшли за продуктами. П. 67 років. «Літній, з коротко підстриженою бородою людин». Рибалка відзначає про себе, що П. з характером. Почувши наказ вийти, що не залишає сумнівів, що його збираються розстріляти, він «із завидним самовладанням неквапливо піднявся за столом, надяг у рукави кожух,.. «Ну що ж, воля ваша. Бийте! Не ви, так інші. Геть, ставили вже, стріляли». П. обвинувачує партизанів і сина – червоноармійця в тім, що це вони віддали його німцям. Він уперто не погоджується визнати себе ворогом, а про те, що пішов у старости на прохання місцевих мужиків і колишнього секретаря райкому, П. повідомляє партизанів тільки в ніч перед стратою. При арешті поліцаї знаходять у старости заховану їм єврейську дівчинку Басю, дочка Меера – Шевця, єдину вцілілу з родини. Басю відвозять разом з П., допитують, домагаючись імен тих, хто неї вкривав раніше. Дівчинка мовчить, і її потім стратять разом із всіма
Арештованого П. допитують і катують, домагаючись згоди співробітничати з поліцією. П. відмовляється й під час страти шанується – «з обережністю випрямився ні лаві, не піднімаючи головьы, стримано й значно, як у церкві, поклонився людям».
Рибалка – напарник Сотникова, мужній партизан і надійний товариш. Однак Р. дратує нездоров’я Сотникова й необхідність піклуватися про напарника, що слабшає. Сам Р. краще підготовлений Для цього завдання – і сил більше, і одягнений тепліше. Р. упевнений у собі, незважаючи на молодість, він побував у різних переробках. Різань, прямолінійний – вникати в складності чужої психології на війні, проявляти людинолюбство здається йому дурним. Але в натурі Р. немає жорстокості. «Він не любив заподіювати людям зло – кривдити невзначай або з наміром, не терпів, коли на нього таїли образу. В армії, щоправда, важко було обійтися без того – траплялося, і стягував, але намагався, щоб усе виглядало по^ – гарному, заради користі служби». І старосту, якого, на думку партизанів, випливало розстріляти за прислужництво німцям, Р. пошкодував – «дуже вуж мирним, по – крестьянски знайомим здався йому цей Петро. Якщо що, нехай його покарають інші».
Коли партизанів захоплюють поліцаї, Р. потай злиться на Сотникова – якби не його хвороба, усе могло б повернутися інакше. Для Р. життя втілене в його фізичному існуванні – d відмовляється погодитися з тим, що загине. . «Він хотів жити! Він не втрачав надії, щосекунди чекав випадку, щоб обійти долю й урятуватися». Р. вирішує обдурити наслідок і намагається вмовити Сотникова разом з ним розіграти перед поліцаями гру в поддавки. Відмова Сотникова Р. відносить на рахунок його, Сотникова, «твердолобої впертості» і «якихось принципів». Р. упевнений, що в грі, «яка називається життям, частіше з виграшем виявляється той, хто більше хитрить». Коли Р. запропонували служити в поліції, він «раптом ясно відчув волю, простір, навіть легкий подув свіжого вітру в поле». Вертаючись у підвал, він «уже почував гостро, радісно – буде жити!.. Все інше – потім». «Він зовсім не збирався видавати їм партизанських секретів, ні тим більше надходити в поліцію, хоча й розумів, що ухилитися від її, видно, буде не просто. Але йому важливо було виграти час». Ранком, коли всіх повели на страту, Р. дає згоду вступити в поліцію. Йому наказують брати участь у страті його товаришів, і саме Р. допомагає Сотникову піднятися на чурбак під шибеницею, а потім вибиває його з – під ніг товариша. Після страти, виявившись у ладі поліцаїв, Р. думає про те, як тепер утекти звідси. «І отут його оглушила несподівана в цю мінуту думка: утікати нікуди. Після цієї ліквідації – нікуди. Із цього ладу дороги до пагона вже не було».
Сотників – центральний персонаж повести, білоруський партизан. Зимовою ніччю Відправляється разом зі своїм напарником Рибалкою на завдання – добувати по селах продовольство для загону. Йому 28 років, що був учитель; служив артилеристом, був командиром батальйону. На самому початку війни потрапив в оточення, після безуспішних спроб пробитися через лінію фронту виявився в партизанському загоні
У С. «худа, туго підперезана фігура», незважаючи на сильний мороз, він у шинелі й у пілотці. С. нездоровий – б’є кашель, болісно ниє «всі його хворе застуджене тіло». Він міг би й не йти на завдання, але трохи партизан по різних причинах відмовилися, і С. стало ніяково: «Тому й не відмовився, що інші відмовилися». У темряві партизани нариваються на поліцаїв і приймають бій. С. поранений у ногу, але одного поліцая вони теж підстрелили, і нападаючі відступають. Рибалка доводить пораненого С. до найближчого села, щоб сховати його в місцевих жителів. Вони вкриваються в хаті Демчихи. Випадково зайшли – у пошуках випивки – поліцаї заарештовують партизанів разом з господаркою. С. виявляється в підвалі поліцейської управи. Він розуміє, що звідси вже не вирватися, і випробовує почуття провини перед Демчихой.
Чекаючи допиту С. «відчув, що впритул наблизився до свого рубежу, своїй головній рисі, біля якої стільки ходив на війні, а сил у нього було небагато». С. відмовляється давати показання. Його катують. Загибель зі зброєю в руках, який він ще недавно боявся, здається тепер йому «недосяжною розкішшю». Саме цей годинник стають для С. найважливішими в житті: він усвідомлює, що є щось більше важливе й значне, ніж фізичне життя, – те, що робить людини людиною. «Якщо що – небудь ще й турбувало його в житті, те це останні обов’язки стосовно людей, волею долі або случаючи оказавшимся тепер поруч. Він зрозумів, що не вправі загинути перш, ніж визначить свої з ними відносини, тому що ці відносини, видно, стануть, останнім проявом його «я» перед тим, як воно назавжди зникне».
С., «на кілька коротких годин придбав якусь особливу, майже абсолютну незалежність від сили своїх ворогів». Він просто й легко вирішує «взяти все на себе». Ця жертва була необхідна йому не менш, ніж іншим. С. не міг погодитися, «що його смерть з’явиться безглуздою випадковістю з волі цих п’яних служників», вона повинна щось затверджувати й «по можливості завершити те, що не встигла здійснити життя». «Інакше навіщо тоді життя?»
Ранком, коли бранців вивели у двір, С. робить заява про те, що вночі в поліцая стріляв саме він, Сотників, а Рибалка й інші отут ні при чому. Практичного результату цей учинок його не мав – усіх, крім Рибалки, согласившегося вступити в поліцію, повели на страту. Петлю на шию С. надягає Рибалка. С., корячись першому пориву, думає про нього: «Викрутився, сволота!» – але знайдена їм у ці страшні годинники сила змушує засумніватися у власному праві судити інших. Сам же, він повністю скористався «останньою милістю» долі – умер гідно.
