Гумор і сатира в розповідях Чехова – Чехов Антон

У розповідях чудового російського письменника А. П. Чехова одержали продовження традиції художніх шкіл Н. В. Гоголя й М. Е. Салтыкова – Щедріна, особливо – сатирико – гумористична лінія

Надзвичайно чуйний до життєвих несправедливостей, неправді, фальші, випробовуючи щиросердечний біль за людство, письменник обирає найбільш доступний йому спосіб боротьби з моральними й соціальними пороками – спосіб художнього глузування над каліцтвами життя. Двома способами його втілення стали гумор і сатира. І якщо ранній період чеховської творчості – час «Антоші Чехонте», пов’язаний зі співробітництвом з журналами «Бабка», «Осколки» і ін., характеризується створенням переважно гумористичних розповідей, то етап зрілої творчості письменника (із другої половини 80 – х років) відкриває читачеві Чехова – Сатирика, що безжалісно обличали суспільні й особистісні пороки, що оголює небезпечну сутність міщанства

У своїх ранніх розповідях Чехов зображує загальний уклад життя, що уже тоді виступає в нього як щось безглузде, дике й тому смішне. У цих, поки невеликі по обсязі, добутках переважає зовнішній комізм – комізм ситуацій. Це зближає ранню прозу Чехова санекдотами.

Такі, наприклад, «Хірургія», «Минь», «Репетитор», «Кінське прізвище» – короткі веселі розповіді, що викликають у читача скоріше добрий необразливий сміх, ніж збурювання несправедливостями цього життя. Але, незважаючи на відсутність різкого соціального викриття, уже тут можна відзначити деякі характерні риси, що зближають Чехова з М. Е. Салтыковым – Щедріним: гротескові ситуації, гіперболізація персонажів, використання прийому градації

Наприклад, можна простежити градационное наростання напруженості ситуацій у названих розповідях, що проявляється в багаторазовому повторенні героями тих самих дій з посиленням результату. Так, прикажчик багаторазово й безуспішно намагається згадати прізвище зубного лікаря, щораз винаходячи усе більше перекручені варіанти, поки, нарешті, не виявляється, що справжнє прізвище – Овсов – тільки відносно може вважатися «кінської» («Кінське прізвище»). Дячок Вонмигласов від похвал «дбайливця» – лікаря» переходить до прокльонів на його адресу – «ірод», «паршивий чорт» («Хірургія»). Молоденький репетитор Зиберов послідовно демонструє незнання майже по всім предметом, які викладає хлопчикові Пете («Репетитор»). До гори – рибалкам Гарасимові й Любимові поступово приєднуються спочатку пастух, потім пан, потім кучері

Однак уже на ранньому етапі своєї творчості Чехов торкає соціальних і моральних проблем, які одержують розвиток у наступних добутках письменника. Тут можна назвати такі розповіді, як «Смерть чиновника», «Хамелеон», «Товстий і тонкий».

Світовий пристрій у цих розповідях зображуються як відносини супідрядності, ієрархії: життя кожної людини жорстко регламентована його положенням у табелі про ранги. Порушення цієї системи породжує комізм положення героїв: «Чхають і мужики, і поліцмейстери, і іноді навіть таємні радники».

Примітно, що вже в раннього Чехова цей комізм переходить у трагізм. Це відбувається в той момент, коли персонажі усвідомлюють весь дискомфорт або навіть жах свого положення, власні приниженість і незначність перед вищестоящими. Наприклад, страх Черв’яків починає боятися, коли довідається у випадково окропленому їм людині статського генерала Бризжалова («Смерть чиновника»). Тонкий різко міняє манеру спілкування з Толстим після інформації про те, що його друг дитинства став таємним радником, і тепер той для нього не просто Миша й навіть взагалі не Миша, а не інакше як «ваше превосходительство» («Товстий і тонкий»). Та ж метаморфоза відбувається й з Очумеловым, коли його повідомляють, що що вкусив Хрюкина собачка не чия – нибудь, а самого генерала Жигалова («Хамелеон»). Звертаючись до проблеми «маленької людини», позначеної в Російській літературі ще А. С. Пушкіним в «Повістях Белкина» і розвинену Н. В. Гоголем в «Петербурзьких повістях», Чехов демонструє інше, ніж його великі попередники, відношення до цього літературного образа. У його розповідях утримується сміх, а не жаль. «Маленька людина», по думці письменника, сам винуватий у власній нікчемності, принижуючи себе підлесливим відношенням до вищестоящого. Такі й «тонкий» Порфирій, що згинається в три погибелі перед розгубленим і неприємно здивованим іншому; і Черв’яків, сама «мовець» прізвище якого відбиває його життєву позицію; і Очумелов, особистісну сутність якого письменник не менш влучно визначив як «хамелеон». Всі вони, говорячи слова грибоедовского Чацкого, «прислужують», а не «служать» – проявляють не повагу, а підлесливість і раболіпство

У чеховських розповідях першої половини 80 – х років уже починає звучати й актуальна для всього творчості письменника тема міщанства. Чехів виступає проти обивательських відсталості, неуцтва, байдужості в суспільним проблемам і життю інших людей, неприйняття освіти

Наприклад, у розповіді «Шумування розумів» перед нами виникає провінційний сонний містечко. Двоє обивателів зупинилися, спостерігаючи, куди летять шпаки. Зібралася юрба: усі дивляться нагору, ворожать, що трапилося, – уже не чи пожежа? Однак, зачувши звуки нового органа, виписаного із самої Москви, дозвільна юрба відволіклася від порожнього споглядання й покалила в трактир – за новою розвагою

Цей простенький і смішний випадок і становить зміст розповіді. Невеликий обсяг, жартівлива манера оповідання й забавних прізвищ героїв (Почешихин, Вратоадов, Грешкин) зближають його з анекдотом. Однак, уважно вчитуючись у розповідь, ми бачимо, що його автор відмінно володіє мистецтвом «коротко говорити про довгі речі».

Так, ми зауважуємо смітник на головній площі містечка, куди мужик тягне барило оселедця, що зіпсувалося; сонних обивателів, які тільки й раді подивитися на чуже лихо, будь те пожежа або роздавлена людина; брутальність і облудність градоправителя Якима Данилыча. Таким чином, за незначними, на перший погляд, деталями розкриваються негативні риси російської дійсності, а персонажі перетворюються в узагальнені типи, що втілюють дух цілої епохи

Поступово сатирична лінія в чеховських розповідях підсилюється: письменник продовжує бичувати загальнолюдські й суспільні пороки, виступає проти неуцтва, байдужості, апатії міщан. Однак у розповідях більше пізнього періоду творчості Чехова ми як і раніше не знаходимо явного, підкресленого декларування автором цих ідей. Письменник прибігає до особливих художніх прийомів, що дозволяють у надзвичайно ємному й зовні звичайному оповіданні побачити авторські гнів і гіркоту, трагічне й жахливе. Це, насамперед, знаковий портрет персонажа й художня деталь

Особливо яскраво ці прийоми простежуються в трьох розповідях Чехова 1898 року – «Людин у футлярі», «Аґрус» і «Про любов». Ці добутки зв’язані між собою загальними ідеєю, сюжетом, персонажами й тому часто йменуються «маленькою трилогією».

Основна ідея трилогії пов’язана з образом «людини у футлярі» – учителя, що смішний своїм страхом перед життям: «Для нього були ясні тільки циркуляри й газетні статті, у яких заборонялося що – небудь». За фігурою Беликова, чий хворобливий страх отруює суспільну атмосферу й стає активною, рушійною силою відсталості, ми бачимо беликовщину – типове явище соціального життя Росії 80 – 90 – х років XIX століття й характерну рису рабської психології взагалі.

Примітно, як письменник малює портрет свого героя: калоші й парасоль – головні атрибути існування Беликова, що стали символом його втечі від живого повноцінного життя

У розповіді «Аґрус» перед читачем з’являється інший «людина у футлярі» – Микола Иваныч, портрет якого також носить знаковий характер. Чехів зображує зовнішність цього героя всього в одному штриху, непомітно натякаючи на її подібність зі свинею й, одночасно, ссобакой.

Художня деталь здобуває тут розширювальне значення символу. Аґрус, яким засаджений весь сад чеховського героя, символізує й міщанську сутність його життя, і страх перед реальною дійсністю взагалі, бажання незначної людини відгородитися від життєвих проблем і чужих переживань, і вузьку, сугубо матеріальну спрямованість всіх устремлінь Миколи Иваныча, що мріяло придбати «не куплений, а власний аґрус».

Про розбите щастя, про те, як загинула «тиха, смутна любов», та й все життя гарної інтелігентної людини, оповідає також розповідь «Про любов». Його герой – поміщик Алехин, непогана й недурна людина – духовно опустився, погрязнув у дрібних господарських турботах, які стають ще одним своєрідним варіантом «футляра». Не випадково вже на самому початку розповіді дається розгорнутий опис їжі – деталь, що чітко визначає спрямованість життєвих устремлінь персонажа

До насиченої, діяльної, духовно багатого життя призиває читача й знамениту чеховську розповідь «Ионыч», головні діючі особи якого – члени родини Туркиных – персоніфікують відстале обивательське суспільство, так ненавидимое письменником. Послідовне подання героїв і опис їхніх занять наочно демонструють духовна злиденність, незначність і бездарність Туркиных. Так, єдиний «талант» глави родини – недотепна словотворчість, сумнівне вміння говорити на «своїй незвичайній мові». Його дружина пише недотепні романи з вимученими сюжетами про те, «чого немає й не може бути в дійсності». Дочка Туркиных голосно, але погано грає на фортепіано

Спілкуючись із ними, у безодню міщанства поступово поринає й головний герой розповіді – друг цієї родини, що з доктора Старцева перетворюється Вионыча.

Шлях духовної деградації персонажа Чехов дуже точно й лаконічно зображує за допомогою яскравої художньої деталі: спочатку Старців ходить пішки, потім починає їздити на конях, а потім і зовсім пересувається не на парі, а вже на трійці так ще й з бубонцями. У фіналі розповіді ми спостерігаємо повне переродження героя: пухкий і червоний, він сидить у своєму екіпажі подібно «язичеському богові». Так письменник виражає свій гнівний протест проти зрадництва людиною своїх ідеалів і переконань, небажання пручатися згубному впливу виродливого середовища

Отже, у розповідях А. П. Чехова з’єднуються гумор і сатира, незлобиве глузування й тверде викриття, відбиття комічних і трагічних сторін життя. Це проявляється вже в ранній творчості письменника й здобуває усе більше явне й гостре сатиричне звучання в наступних добутках