Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України

Людині притаманно мріяти. Мрія не дає спокою у житті, не дозволяє стояти на місці, кличе вперед…

Мрія і дійсність часто виступають у суперечності. Страждаючи все життя сам, болюче відчуваючи страждання свого народу, Т. Г. Шевченко мріяв про світле і радісне майбутнє України.

Неоднаково було йому:

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденою збудять…

(“Мені однаково…”)

Тому і проклинав поет “отих царів, катів людських”, панів різних гатунків, усіх, хто несе горе народові, і кликав “громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить… хиренну волю”.

Повинні порватися кайдани, повинна правда прийти на землю:

…бо сонце стане

І оскверненну землю спалить.

(“О люди! Люди небораки!”)

Вірив Тарас у невмирущий дух народу, знав, що не можна знищити його, як не міг Зевс примусити скоритися Прометея; що житиме він (цей дух) і розів’ється, як оте дерево, на яке моляться “колізаки” (казахи) (“У Бога за дверима лежала сокира”).

Без волі немає щастя – вважав Шевченко:

…де нема святої волі,

Добра не буде там ніколи.

(“Царі”)

Тому так зворушливо змальовує він мрію-сон нещасної кріпачки (“Сон”), якій уявляється, що її син:

І уродливий, і багатий,

Уже засватаний, жонатий…

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

І на своїм веселім полі…

Тому і славить геніальний поет українського народу синів Кавказу, що відстоюють свою незалежність (“Кавказ”):

Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає.

За вас правда, за вас слава

І воля святая.

І мріє Кобзар про часи, коли “розкуються незабаром заковані люди” (“І мертвим, і живим…”), коли не зостанеться “і сліду панського на Україні” (“І виріс я на чужині”). Тоді “у селах, у веселих і люди веселі” житимуть, тоді “спочинуть невольничі утомлені руки і коліна одпочинуть, кайданами куті” (“Ісаїя. Глава 35″).

І забудеться срамотна

Давняя година.

І оживе давня слава,

Слава України.

(“І мертвим, і живим…”)

Вільний народ оживить природу, оживить свою душу, шануватиме своїх героїв, свою історію, свою правду.

Так чи інакше, але не слід чекати, поки “німець” нашу історію нам розкаже. І свою солов’їну мову народ піднесе над світом як прапор свого духовного багатства, бо неприродно ж, коли:

…усі мови слов’янського люду -

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі… Колись будем

І по-своєму глаголать…

(“І мертвим, і живим…”)


Глибоко ранило поета і духовне гноблення народу. Він вірив у Бога, “великого Бога”, вірив у жертовність Христа:

За кого ж ти розіп’явся,

Христе, сине Божий?

(“Кавказ”)

Але бачив Шевченко й інше: церква стала знаряддям гноблення народу. Тому й мріє Кобзар про суспільство, де релігія буде духовно збагачувати людину, де не буде продажної служниці панства, церкви минулого:

…будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати.

(“Світе ясний, світе тихий…”)

Зазнаючи горя і болю, зазнаючи гноблення з боку російського царизму, наш великий Кобзар часом проклинав москалів і польську шляхту, але мріяв про дружбу великих народів. Він писав:

…Ляше, друже-брате!

подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Возобновим наш тихий рай…

(“Ще як були ми козаками…”)

Він мріяв про сім’ю вольну, нову, де:

…буде син і буде мати,

і будуть люде на землі,

де простеляться шляхи вільні і широкі:

…І пустиню опанують

Веселії села.

(“Ісаїя. Глава 35″)

Мав Тарас і особисті мрії. Хотілося йому з милою дружиною у маленькій хатині над Дніпром дожити віку:

Я тільки хаточку в тім раї

Благав і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на маленькій горі…

(“Не молилася за мене”)

Не збулася ця мрія Шевченкова. Та збулася інша: з любов’ю і шаною згадує вільна Україна “незлим тихим словом” свого сина.

Немає неволі в Україні, у повний голос звучить її мова. Горді її сини пишаються своїм героїчним минулим і намагаються впевнено дивитися в майбутнє.

Але щоб посісти почесне місце серед народів світу, треба ще ой як багато зробити!

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

(“Молитва”)