Тема війни в російській літературі – інші твори по сучасній літературі

(1 варіант)

Коли в мирне життя людей уривається війна, воно завжди приносить горе й нещастя в родини, порушує звичний уклад життя. Російський народ випробував на собі тяготи багатьох воєн, але ніколи не схиляв голови перед ворогом і мужньо переносив всі негоди. Сама найжорстокіша, дивовижна із всіх воєн в історії людства – Велика Вітчизняна – затяглася на п’ять довгого років і стала справжньою катастрофою для багатьох народів і країн, а для Росії особливо. Фашисти переступили закони людські, тому самі виявилися поза всякими законами. Весь російський народ піднявся на захист Батьківщини

Тема війни в Російській літературі – це тема подвигу російської людини, тому що всі війни в історії країни, як правило, носили народно – визвольний характер. Серед книг, написаних на цю тему, мені особливо близькі твори Бориса Васильєва. Герої його книг – люди серцеві, чуйні, із чистою душею. Одні з них героїчно поводяться на поле бою, хоробро борючись за Батьківщину, інші – герої в душі, їхній патріотизм нікому не кидається вглаза.

Роман Васильєва «У списках не значився» присвячений захисникам Брестської міцності. Головний герой роману – молодий лейтенант Микола Плужников, боєць – одинак, що персоніфікує собою символ відваги й стійкості, символ духу російської людини. На початку роману ми зустрічаємося з недосвідченим випускником військового училища, що не вірить страшним слухам про війну з Німеччиною. Зненацька наздоганяє його війна: Микола попадає в саме пекло – у Брестську міцність, перший рубіж на шляху фашистських орд. Захист міцності – найжорстокіша сутичка з ворогом, у якій гинуть тисячі людей. У цьому кривавому людському місиві, серед руїн і трупів, Микола зустрічає дівчину – каліку, і серед страждань, насильства народжується – як вогник надії на світле завтра – юнацьке почуття любові між молодшим лейтенантом Плужниковым і дівчиною Миррою. Не будь війни, можливо, вони б і не зустрілися. Швидше за все, Плужников дослужився б до високого звання, а Мирра вела б скромне життя інваліда. Але війна звела їх, змусила зібратися із силами для боротьби з ворогом. У цій боротьбі кожний з них робить подвиг. Коли Микола йде в розвідку, він хоче показати, що міцність жива, вона не скориться ворогові, що навіть по одному бійці будуть боротися. Юнак не думає про себе, його турбує доля Мирри й тих бійців, які борються поруч із ним. Іде жорстока, смертельна сутичка з фашистами, але серце Миколи не черствіє, не озлобляється., Він дбайливо піклується про Мирру, розуміючи, що без його допомоги дівчина не виживе. Мирра не хоче бути тягарем для сміливого солдата, тому вона вирішує вийти з укриття. Дівчина знає, що це останній годинник у її житті, але вона зовсім не думає про себе, нею рухає тільки почуття любові

«Військовий ураган небаченої сили» завершує героїчну боротьбу лейтенанта Сміло зустрічає Микола свою смерть, навіть вороги поважають мужність цього російського солдата, що «у списках не значилася». Війна жорстока й страшна, вона не обійшла стороною й росіян жінок. Фашисти змусили воювати матерів, майбутньою й справжніх, у яких самою природою закладена ненависть до вбивства. Непохитно працювали жінки в тилу, забезпечуючи фронт одягом і продовольством, доглядали за хворими солдатами. Та й у бої жінки не уступали досвідченим бійцям по силі й відвазі

У повісті Б. Васильєва «А зорі тут тихі…» показана героїчна боротьба жінок із загарбниками, боротьба за волю країни, за щастя дітей. П’ять зовсім різних жіночих характерів, п’ять різних доль. Дівчини – Зенітниці відправляються в розвідку під командуванням старшини Васкова, у якого «у запасі двадцять слів, та й ті з уставів». Незважаючи на жахи війни, цей «пеньок замшілий» зміг зберегти кращі людські якості. Він зробив усе заради порятунку життя дівчин, але однаково не може заспокоїтися. Він усвідомить свою провину перед ними за те, що «мужики зі смертю їх оженили». Смерть п’яти дівчат залишає глибоку рану в душі старшини, він не може виправдати її у своїх очах У скорботі цієї простої людини укладений високий гуманізм. Намагаючись захопити ворога, старшина не забуває й про дівчин, увесь час намагається повести їх від небезпеки, що загрожує

Поводження кожної з п’яти дівчин – подвиг, адже вони зовсім не пристосовані до військових умов. Героична смерть кожної з них. Мрійлива Ліза Бричкина гине страшною смертю, прагнучи скоріше перейти болото й покликати підмогу. Ця дівчина вмирає з думкою про свій завтрашній день. Вразлива Соня Гурвич, аматорка поезії Блоку, гине, вернувшись за залишеним старшиною кисетом. І ці дві смерті, при всій їхній гаданій випадковості, пов’язані із самопожертвою. Особлива увага письменник приділяє двом жіночим образам: Рите Осяниной і Євгенії Комельковой. За словами Васильєва, Рита «строга, не сміється ніколи». Війна розбила її щасливе сімейне життя, Рита увесь час турбується про долю свого маленького сина. Умираючи, Осянина доручає турботу про свого сина надійному й розумному Васкову, вона залишає цей мир, усвідомлюючи, що ніхто не може обвинуватити неї в боягузтві. Її подруга вмирає зі зброєю в руках. Письменник пишається бешкетний, зухвалої Комельковой, любується нею: «Висока, руда, білошкіра. А ока дитячі – зелені, круглі, як блюдця». І ця чудесна, гарна, що тричі рятувала від загибелі свою групу дівчина гине, роблячи подвиг заради життя інших

Багато хто, читаючи цю повість Васильєва, будуть згадувати героїчну боротьбу російських жінок у цій війні, будуть почувати біль за перервані ниточки людських пологів. У багатьох добутках російської літератури війна показана як протиприродне людській природі дія. «…И почалася війна, тобто свершилось противне людському розуму й всій людській природі подію», – писав Л. Н. Толстой у своєму романі «Війна й мир».

Тема війни ще довго не буде сходити зі сторінок книг, поки людство не усвідомлює свою місію на землі. Адже людина приходить у цей мир, щоб зробити його прекрасніше.

(2 варіант)

Дуже часто, поздоровляючи своїх друзів або родичів, ми бажаємо їм мирного неба над головою. Ми не хочемо, щоб їхні родини піддалися важким випробуванням війни. Війна! Ці п’ять букв несуть за собою море крові, сліз, страждання, а головне, смерть дорогих нашому серцю людей. На нашій планеті війни йшли завжди. Завжди серця людей переповняла біль втрати. Отовсюду, де йде війна, чутні стогони матерів, плач дітей і оглушливих вибухів, які розривають наші душі й серця. До нашого великого щастя, ми знаємо про війну лише з художніх фільмів і літературних творів

Чимало випробувань війною випало на частку нашої країни. На початку XIX століття Росію потрясла Вітчизняна війна 1812 року. Патріотичний дух російського народу показав Л. Н. Толстой у своєму романі – епопеї «Війна й мир». Партизанська війна, Бородінський бій – все це й багато чого іншого з’являється перед нами навіч. Ми стаємо свідками страшних будньої війни. Товстої оповідає про те, що для багатьох війна стала самою звичайною справою. Вони (наприклад, Тушин) роблять героїчні подвиги на полях боїв, але самі цього не зауважують. Для них війна – це робота, що вони повинні сумлінно виконати

Але війна може стати звичайною справою не тільки на полях боїв. Ціле місто може звикнути з думкою про війну й продовжувати жити, смирясь із нею. Таким містом в 1855 році був Севастополь. Про важкі місяці оборони Севастополя оповідає Л. Н. Толстой у своїх «Севастопольських розповідях». Тут особливо вірогідно описуються події, що відбуваються, тому що Толстой є їхнім очевидцем. І після того, що він бачив і чув у місті, повному крові й болю, він поставив перед собою певну мету – розповісти своєму читачеві тільки правду – і нічого, крім правди

Бомбардування міста не припинялося. Були потрібні нові й нові зміцнення. Матроси, солдати трудилися під снігом, дощем, напівголодні, напівроздягнені, але вони однаково працювали. І тут всіх просто вражає мужність їхнього духу, сила волі, величезний патріотизм. Разом з ними в цьому місті жили їхньої дружини, матері, діти. Вони настільки свыклись із обстановкою в місті, що вже не обертали уваги ні на постріли, ні на вибухи. Дуже часто вони приносили обіди своїм чоловікам прямо в бастіони, і один снаряд нерідко міг знищити всю родину. Товстої нам показує, що найстрашніше на війні відбувається в госпіталі: «Ви побачите там докторів із закривавленими по лікті руками… зайнятих біля ліжка, на якій, з відкритими очами й говорячи, як у маренні, безглузді, іноді прості й зворушливі слова, лежить поранений під впливом хлороформу». Війна для Толстого – це бруд, біль, насильство, які б мети вона не переслідувала: «…побачите війну не в правильному, гарному й блискучому ладі, з музикою й барабанним боєм, із прапорами, що розвіваються, і гарцюючими генералами, а побачите війну в сьогоденні її вираженні – у крові, у стражданнях, у смерті…»

Геройська оборона Севастополя в 1854 – 1855 роках ще раз показує всім, як сильно росіянин народ любить свою Батьківщину і як сміло стає на її захист. Не шкодуючи сил, застосовуючи будь – які засоби, він (росіянин народ) на дає ворогові захопити рідну землю

В 1941 – 1942 роках оборона Севастополя повториться. Але це буде вже інша Велика Вітчизняна війна – 1941 – 1945 років. У цій війні з фашизмом радянський народ зробить незвичайний подвиг, про яке ми будемо пам’ятати завжди. М. Шолохов, К. Симонов, В. Васильєв і багато інших письменників присвятили свої добутки подіям Великої Вітчизняної війни. Це лихоліття характерно також тим, що в рядах Червоної Армії нарівні із чоловіками боролися жінки. І навіть те, що вони є представниками слабкої підлоги, не зупинило їх. Вони боролися зі страхом усередині себе й робили такі героїчні вчинки, які, здавалося, жінкам зовсім невластиві. Саме про таких жінок ми довідаємося зі сторінок повести Б. Васильєва «А зорі тут тихі…». П’ять дівчата і їхній бойовий командир Ф. Васков виявляються на Синюхиной гряді із шістнадцятьома фашистами, які направляються на залізницю, абсолютно впевнені в тім, що про хід їхньої операції ніхто не знає. У скрутному стані виявилися наші бійці: відступати не можна, а залишитися, так німці їх як насіннячка слузгают. Але виходу немає! За спиною Батьківщина! І от ці дівчини роблять безстрашний подвиг. Ціною свого життя вони зупиняють супротивника й не дають йому здійснити його жахливі плани. А як безтурботної було життя цих дівчисьок до війни?!

Вони вчилися, працювали, радувалися життю. І раптом! Літаки, танки, пушки, постріли, лементи, стогони… Але вони не зламалися й віддали для перемоги найдорожче, що в них було, – життя. Вони віддали життя за Батьківщину

Але на землі існує громадянська війна, на якій людина може віддати життя, так і не довідавшись за що. 1918 рік. Росія. Брат убиває брата, батько – сина, син – батька. Усе перемішується у вогні злості, усе знецінюється: любов, споріднення, людське життя. М. Цветаева пише:

Брати, от вона

Ставка крайня!

Третій рік уже

Авель із Каїном

Люди стають зброєю в руках влади. Розбиваючись на два табори, друзі стають ворогами, рідні – назавжди чужими. Про це лихоліття оповідають И. Бабель, А. Фадєєв і багато інші

И. Бабель служив у рядах Першої Кінної армії Будьонного. Там він вів свій щоденник, що згодом перетворився в знамените зараз добуток «Конармия». У розповідях «Конармии» говориться про людину, що виявився у вогні Громадянської війни. Головний герой Лютов оповідає нам про окремі епізоди походу Першої Кінної армії Будьонного, що славилася своїми перемогами. Але на сторінках розповідей ми не відчуваємо переможного духу. Ми бачимо жорстокість червоноармійців, їх хладнокровность і байдужість. Вони без найменшого коливання можуть убити старого єврея, але, що більш жахливо, вони можуть добити свого пораненого товариша, ні секунди не роздумуючи. Але заради чого все це? Відповідь на це питання в И. Бабеля не даний. Він залишає за своїм читачем право міркувати

Тема війни в російській Літературі була й залишається актуальної. Письменники намагаються донести до читачів всю правду, яка б вона не була

Зі сторінок їхніх добутків ми довідаємося про те, що війна не тільки радість перемог і гіркота поразок, а війна – це суворі будні, наповнені кров’ю, болем, насильством. Пам’ять про ці дні буде жити в нашій пам’яті вічно. Може бути, настане той день, коли на землі затихнуть стогони й плач матерів, залпи й постріли, коли наша земля зустріне день без війни!

(3 варіант)

«Про світло світла й прекрасно прикрашена земля російська», – писалося в літописі ще в XIII столітті. Прекрасна наша Росія, прекрасні й сини її, які захищали й захищають красу її від загарбників уже багато століть

Одні захищають, інші оспівують захисників. Давним – давно один дуже талановитий син Русі розповів в «Слові об полицю Игореве» об Яр – Турі Всеволоді й всіх доблесних синах «землі Росіянці». Відвага, мужність, хоробрість, військова честь відрізняють росіян воїнів

«Досвідчені воїни під трубами пеленены, під прапорами викохані, з кінця списа вигодувані, дороги їм відомі, яри знайомі, луки в них натягнуті, сагайдаки відкриті, шаблі загострені, самі скакають, немов сірі вовки в поле, ища собі честі, а князеві – слави». Ці славні сини «землі Росіянці» воюють із половцями за «землю Росіянку». «Слово об полицю Игореве» задало тон на століття, а інші письменники «землі Росіянці» підхопили естафету

Наша слава – Олександр Сергійович Пушкін – у своїй поемі «Полтава» продовжує тему героїчного минулого російського народу. «Сини улюблені перемоги» захищають російську землю. Пушкіна показує красу бою, красу російських солдатів, сміливому, мужньому, вірних боргу й Батьківщині

Але близький, близька мить перемоги,

Ура! Ми ломимо, гнуться шведи

Об славну годину! об славний вид!

Ще напір – і ворог біжить

Автор показує й мудрого, сміливого царя – новатора, що все життя боровся за кожний шматок «землі росіянці». І він помчався перед полками, Могущ і радісний, як бій

Слідом Пушкіну Лермонтов розповідає про війну 1812 року й славить синів росіян, які так відважно, так героїчно захищали нашу красуню Москву

Адже були ж сутички бойові?

Так, говорять, ще які!

Недарма пам’ятає вся Росія

Про день Бородіна!

Захист Москви, Батьківщини – велике минуле, повна слави й великих справ

Так, були люди в наш час,

Не те, що нинішнє плем’я:

Богатирі – не ви!

Погана їм дісталася частка:

Деякі повернулися з поля…

Не будь на те Господня воля,

Не віддали б Москви!

Михайло Юрійович Лермонтов підтверджує, що за землю росіянку, за свою Батьківщину солдати не жалують життя. У війні 1812 року всі були героями

Про Вітчизняну війну 1812 року, про подвиг народу в цій війні писав і великий російський письменник Лев Миколайович Толстой. Він нам показав російських солдатів, які завжди були самими хоробрими. Їх легше було розстріляти, чим змусити бігти від ворога. Хто гениальней сказав про мужній, хоробрий російський народ?! «Дрюк народної війни піднявся із всею своєю грізною й величною силою й, не запитуючи нічиїх онуків і правил, із глупою простотою, але з доцільністю, не розбираючи нічого, піднімалася, опускалася й гвоздила французів доти, поки не загинула вся навала».

И знову чорні крила над Росією. Війна 1941 – 1945 років, що ввійшла в історію як Велика Вітчизняна війна…

Полум’я вдарило в небо! –

Ти пам’ятаєш, Батьківщина?

Тихо сказала:

Вставайте на допомогу,

Батьківщина

Скільки талановитих, дивних добутків про цю війну! Ці роки ми, нинішнє покоління, на щастя, не знаємо, але нам

Так талановито розповіли про цьому російські письменники, що ці роки, осяяні полум’ям великої битви, ніколи не изгладятся з нашої пам’яті, з пам’яті нашого народу. Згадаємо виречення: «Коли говорять пушки, умовкають музи». Але в роки суворих випробувань, у роки священної війни музи не могли мовчати, вони вели в бій, вони ставали зброєю, що разить ворогів

Мене потрясло один з віршів Ольги Берггольц:

Ми передчували колыханье цього трагічного дня,

Він прийшов. От життя моя, дыханье. Батьківщина! Візьми їх у мене!

Я люблю Тебе любов’ю нової, гіркої, всепрощаючої, живий,

Батьківщина моя у вінці терновому, з темною веселкою над головою

Він настав, наша година, і що він значить – тільки нам з тобою знати дане

Я люблю Тебе – я не можу інакше, Я и Ти як і раніше – одне

Наш народ продовжує традиції своїх предків і в роки Великої Вітчизняної війни. Країна величезна встала на смертний бій, а поети оспівували захисників Батьківщини

Однієї з ліричних книг про війну на століття залишиться поема «Василь Теркин» Твардовского.

Гримнув рік, прийшла черга

Нині ми у відповіді

За Росію, за народ

И за все на світлі

Поема була написана в роки війни. Вона друкувалася по одному главі, бійці з нетерпінням чекали їхнього видання, поема читалася на привалах, бійці завжди пам’ятали її, вона надихала на бій, кликала на розгром фашистів. Героєм поеми був простий росіянин солдат Василь Теркин, звичайний, такий, як усе. Він у бої був першим, ну а після бою готовий був без утоми танцювати й співати під гармонь

У поемі відбиті й бій, і відпочинок, і привали, показане все життя простого російського солдата на війні, там вся правда, тому – те солдати полюбили поему. А в солдатських листах переписані мільйони разів глави з «Василя Теркина»…

Теркин був поранений у ногу, потрапив у госпіталь, «належався лежнем. і знову має намір «незабаром без підмоги тією ногою траву топтати». Так готовий був надійти кожний. «Василь Теркин» – книга про бійця, товариша, друга, з яким зустрічався на війні кожний, і солдати намагалися бути схожими на нього. Ця книга – сполох, заклик до боротьби. Олександр Твардовский намагався, щоб про кожний можна було сказати:

Агов ти, Теркин!

Поряд із солдатами – чоловіками боролися й жінки. Борис Васильєв у книзі «А зорі тут тихі…» розповів про п’ять дівчин, молодих, що недавно закінчили школу, розповів про кожнійа, про її долю й про те, яка страшна нежіноча частка випала ім. Призначення жінки – бути матір’ю, продовжувати рід людський, а життя розпорядилося по – іншому. Виявившись один на один із запеклим ворогом, вони не розгубилися. По – своєму вони захищають цей тихий край з його зорями. Фашисти навіть не зрозуміли, що боролися вони з дівчинками, а не з досвідченими воїнами

Сумний кінець книги, але дівчини відстояли тихі зорі ціною свого життя. Так, як боролися вони, боролися скрізь. Так боролися вчора, сьогодні, будуть боротися завтра. Це і є масовий героїзм, приведший кпобеде.

Пам’ять загиблих у війнах увічнена у творах мистецтва. До літератури приєднуються й архітектура, і музика. Але краще б ніколи не було воєн, а доблесні сини й дочки трудилися в славу Росії

Помнете!

Через століття,

Через роки, –

Помнете!

Про тих,

Хто вже не прийде

Ніколи, –

Помнете!