“Зайві люди” у творах Пушкіна й Лермонтова – По декількох добутках

“Зайва людина “, “зайві люди” , “галерея зайвих людей” – звідки з’явилася цей термін у Російській літературі. Хто вперше так вдало застосував його, що він міцно й надовго затвердився у творах Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Гончарова? Існує точка зору, що вперше найбільше чітко ним скористався И. С. Тургенєв, створивши добуток, озаглавлений “Щоденник зайвої людини”. За іншою версією сам Пушкін у чорновому варіанті YIII глави “Євгенія Онєгіна” назвав свого героя зайвим: “Онєгін як щось зайве коштує”.

Так чи інакше, але саме образ зайвої людини надовго став предметом дослідження російських письменників. Самотнім, відкинутим суспільством або сам отвергнувший це суспільство “зайва людина ” не був плодом фантазії російських письменників XIX століття, воно був відзначений як хворобливе явище духовного життя російського суспільства, викликане кризою суспільної системи

Образ “зайвої людини” у російській Літературі дуже різноманітний. Романтичні герої Пушкіна й Лермонтова – натури жагучі, що бунтують. Вони не виносять залежності, одночасно розуміючи, що їхня несвобода – у них самих, у їхньому душі. Їм здається, що їх робить залежними суспільство, у якому вони живуть, однак, вступивши з ним у конфлікт, вони стають самотніми

Алеко, герой поеми Пушкіна “Цыганы”, пішовши від “неволі задушливих міст” у циганський табір, хоче мати повну волю. Але це воля тільки “для себе”. Земфірі й нікому іншому він цього не дозволяє. Старий – циган, батько Земфіри, говорить йому:

Ти не породжений для дикої частки,

Ти для себе лише хочеш волі

У цій поемі виразився погляд Пушкіна на свободу особи. Він уважав, що воля конкретної особистості, будь – якої людини кінчається там, де починається воля іншого людини

Кавказький бранець, герой однойменної поеми, обтяжений не умовними, а справжніми веригами, і тому його мрії про волю здобувають цілком реальні обриси рідного краю, коханої людини:

Я бачу образ вічно милий:

Його кличу, до нього прагну

Юна черкеска ціною свого життя даровала йому довгоочікувану волю, але чи буде він щасливий?

“Мцыри” – це гімн життя. Любов до життя героя Лермонтова така, що він готовий заплатити за неї життям. І ніякого парадокса тут ні, тому що життя у в’язниці для Мцыри – це смерть, а смерть на волі – частина життя, остання, але частина

Я мало жив і жив вплену.

Таких два життя за одну,

Але тільки повну тривог,

Я проміняв би, якщо б міг

Демон – “Дух вигнання”, якому знудило зло. Любов до Тамари розбудила в ньому бажання вірити добру, але творити його він так і не зміг. Тамара загинула

И знову залишився він, гордовитий,

Один, як колись у вселеної

Дубровский і Вадим, герої однойменних добутків, ображені суспільством і принижені. Задовольнивши, однак, спрагу мести, обоє не змогли стати щасливими. Махаючи й Ольга загублені, доля героїв – самітність

У реалістичних творах Пушкіна й Лермонтова перед читачем з’являються інші герої. Це Онєгін з “Євгенія Онєгіна” Пушкіна й Печорин з “Героя нашого часу” Лермонтова. Обоє цих чоловік шляхетні, чесні, розумні, на голову вище всіх навколишніх. У їхнього груди киплять сили неосяжні, але не знаходять застосування. Онєгін так і не може знайти свого місця в житті, ніщо його не радує, не хвилює, він ні до чого не прагне. Навіть любов щирим, незіпсованої світлом дівчини, Тетяни Ларіної, не викликає в ньому ніяких прагнень

Печорин стає, подібно Демонові, руйнівником чужих життів. Всі, до чого він доторкається, гине, розсипається в порох: по його провині гине черкеска Біла, із – за нього “чесним контрабандистам” доводиться міняти свій життєвий уклад, від його руки гине Грушницкий, разочаровывается в житті й любові князівна Мері Лиговская, він стає причиною, нехай мимовільної, загибелі Вулича в повісті “Фаталіст”.

Поєднує їхня одна хвороба – “російська нудьга”, аналог “англійського спліну”, яким болів ще Чайльд – Гарольд. Нудьга викликалася протиріччям між високою інтелектуальною культурою “російських європейців”, до яких належали всі передові люди того часу й “азиатичной” кріпосницьких відносин. Люди з “озлобленим розумом, що кипить у дії порожньому” і душею, зіпсованої світлом, вони нехтували суспільство, у якому жили, і були в ньому самотні