Повний зміст Митина любов Бунін И. А.

Митина любов

I

У Москві останній щасливий день Мити був дев’ятого березня. Так, принаймні, здавалося йому.

Вони з Катею йшли у дванадцятій годині ранку нагору по Тверскому бульварі. Зима раптово поступилася весні, на сонце було майже пекуче. Начебто правда прилетіли жайворонки й принесли із собою тепло, радість. Усе було мокро, усе тануло, з будинків капали капелі, двірники сколювали лід із тротуарів, скидали липкий сніг з дахів, усюди було багатолюдно, жваво. Високі хмари розходилися тонким білим димом, зливаючись із волого синіючим небом. Удалині з милостивою замисленістю височів Пушкін, сіяв Страсний монастир. Але найкраще було те, що Катя, у цей день особливо гарненька, вся дихала простосердістю й близькістю, часто з дитячою довірливістю брала Митю під руку й знизу заглядала в особу йому, щасливому навіть начебто мало – мало зарозуміло, що шагали так широко, що вона ледь поспівала за ним.

Біля Пушкіна вона зненацька сказала:

– Як ти смішно, з якоюсь милою хлоп’ячою незручністю розтягуєш свій великий рот, коли смієшся. Не ображайся, за цю – те посмішку я й люблю тебе. Так от ще за твої візантійські очі…

Намагаючись не посміхатися, пересилюючи й таємний достаток, і легку образу, Митя дружелюбно відповів, дивлячись на пам’ятник, тепер уже що високо піднявся перед ними:

– Що до хлоп’яцтва, то щодо цього ми, здається, недалеко пішли друг від друга. А на византийца я схожий так само, як ти на китайську імператрицю. Ви все просто збожеволіли на цих Византиях, Відродженнях… Не розумію я твоєї матері!

– Що ж, ти б на її місці мене в терем замкнув? – запитала Катя.

– Не в терем, а просто на поріг не пускав би всю цю нібито артистичну богему, всіх цих майбутніх знаменитостей зі студій і консерваторій, з театральних шкіл, – відповів Митя, продовжуючи намагатися бути спокійним і дружелюбно недбалим. – Ти ж сама мені говорила, що Буковецкий уже кликав тебе вечеряти в Стрельну, а Егоров пропонував ліпити голу, у вигляді якоїсь умираючої морської хвилі, і, звичайно, страшно влещена такою честю.

– Я однаково навіть заради тебе не відмовлюся від мистецтва, – сказала Катя. – Може бути, я й бридка, як ти часто говориш, – сказала вона, хоча Митя ніколи не говорив їй цього, – може, я зіпсована, але бери мене таку, яка я є. І не будемо сваритися, перестань ти мене ревнувати хоч нині, у такий дивовижний день! – Як ти не розумієш, що ти для мене все – таки краще всіх, єдиний? – неголосно й наполегливо запитала вона, уже з робленою звабливістю заглядаючи йому в очі, і задумливо, марудно продекламувала:

Меж нами дрімаюча таємниця.

Душу душі дала кільце…

Це останнє, ці вірші вже зовсім боляче зачепили Митю. Взагалі, багато чого навіть і в цей день було неприємно й боляче. Неприємна був жарт щодо хлоп’ячої незручності: подібні жарти він чув від Каті вже не в перший раз, і вони були не випадкові, – Катя нерідко проявляла себе те в тім, то в іншому більше дорослої, чим він, нерідко (і мимоволі, тобто цілком природно) виявляла свою перевагу над ним, і він з болем сприймав це, як ознака її якоїсь таємної порочної досвідченості. Неприємно було «все – таки» («ти все – таки для мене краще всіх») і те, що це було сказано чомусь раптово зниженим голосом, особливо ж неприємні були вірші, їхнє манірне читання. Однак навіть вірші й це читання, тобто те саме, що найбільше нагадувало Мите середовище, що віднімало в нього Катю, що гостро збуджувала його ненависть і ревнощі, він переніс порівняно легко в цей щасливий день дев’ятого березня, його останній щасливий день у Москві, як часто здавалося йому потім.

У цей день, по дорозі назад з Кузнецького мосту, де Катя купила в Циммермана кілька речей Скрябіна, вона між іншим заговорила об нього, Митиной, мамі й сказала, сміючись:

– Ти не можеш собі представити, як я заздалегідь боюся її!

Чомусь жодного разу за увесь час їхньої любові не стосувалися вони питання про майбутнє, про те, чим їхня любов скінчиться. І от раптом Катя заговорила про його маму й заговорила так, точно саме собою малося на увазі, що мама – її майбутня свекруха.

II

Потім усе йшло начебто як і раніше. Митя проводжав Катю в студію Художнього театру, на концерти, на літературні вечори або сидів у неї на Кисловке й засиджувався до двох годин ночі, користуючись дивною волею, що давала їй її мати, що завжди курить, завжди нарум’янена дама з малиновими волоссями, мила, добра жінка (давно жила окремо від чоловіка, у якого була друга родина). Забігала й Катя до Мите, у його студентські номери на Молчановке, і побачення їх, як і колись, майже суцільно протікали в тяжкому дурмані поцілунків. Але Мите завзято здавалося, що раптово почалося щось страшне, що щось змінилося, стало мінятися в Каті.

Швидко пролетів той незабутній легкий час, коли вони тільки що зустрілися, коли вони, тільки – но познайомившись, раптом відчули, що їм усього цікавіше говорити (і хоч із ранку до вечора) тільки один з одним, – коли Митя настільки зненацька виявився в тім казковому світі любові, якого він потай чекав з дитинства, з отроцтва. Цим часом був грудень, – морозний, погожий, день задньому украшавший Москву густим інеєм і червоною – мутно – червоною кулею низького сонця. Січень, лютий закрутили Митину любов у вихрі безперервного щастя, уже як би здійсненого або, принаймні, от – от готового здійснитися. Але вже й тоді щось стало (і все частіше й частіше) бентежити, отруювати це щастя. Уже й тоді нерідко здавалося, що начебто є два Катя: одна та, котрої з першої мінути свого знайомства з нею став наполегливо бажати, вимагати Митя, а інша – справжня, звичайна, що болісно не збігалася з першої. І все – таки нічого подібного теперішньому не випробовував Митя тоді.

Усе можна було пояснити. Почалися весняні жіночі турботи, покупки, замовлення, нескінченні переробки те того, те іншого, і Каті дійсно доводилося часто бувати з матір’ю в кравчинь; крім того, у неї спереду був іспит у тій приватній театральній школі, де вчилася вона. Цілком природної тому могла бути її заклопотаність, неуважність. І так Митя поминутно й утішав себе. Але розради не допомагали – те, що говорило недовірливе серце всупереч їм, було сильніше й підтверджувалося усе очевидніше; внутрішня неуважність Каті до нього все росла, а разом з тим росла і його помисливість, його ревнощі. Директор театральної школи кружляв Каті голову похвалами, і вона не могла удержатися, розповідала Мите про ці похвали. Директор сказав їй: «Ти гордість моєї школи», – він всім своїм ученицям говорив «ти» – і, крім загальних занять, став займатися з нею постом ще й окремо, щоб блиснути нею на іспитах особливо. Було ж відомо, що він розбещував учениць, щоліта відвозив яку – небудь із собою на Кавказ, у Фінляндію, за кордон. І Мите стало спадати на думку, що тепер директор розраховує на на Катю, що хоча й не винувата в цьому, все – таки, імовірно, це почуває, розуміє й тому вже як би перебуває з ним у мерзенних, злочинних відносинах. І думка ця мучила тим більше, що занадто очевидно було зменшення уваги Каті.

Здавалося, що взагалі щось стало відволікати її від нього. Він не міг спокійно думати про директора. Але що директор! Здавалося, що взагалі над Катиной любов’ю стали переважати якісь інші інтереси. До кого, до чого? Митя не знав, він ревнував Катю до усім, до всього, головне, д того загального, них уявлюваному, чим потай від нього вже нібито початку жити вона. Йому здавалося, що її непреоборимо тягне кудись ладь від нього й, може бути, до чого такому, про що навіть і помыслить страшно.

Раз Катя, напівжартівливо, сказала йому в присутності матері:

– Ви, Митя, взагалі міркуєте про жінок по Домострої. І з вас вийде зроблений Отелло. От уже ніколи б не закохалася у вас і не пішла за вас заміж!

Мати заперечила:

– А я не уявляю собі любові без ревнощів. Хто не ревнує, той, по – моєму, не любить.

– Ні, мама, – сказала Катя зі своею постійною схильністю повторювати чужі слова, – ревнощі ця неповага до тому, кого любиш. Виходить, мене не люблять, якщо мені не вірять, – сказала вона, навмисно не дивлячись на Митю.

– А по – моєму, – заперечила мати, – ревнощі і є любов. Я навіть це десь читала. Там це було дуже добре доведене й навіть із прикладами з Біблії, де сам бог називається ревнителем і месником…

Що до Митиной любові, то вона тепер майже цілком виражалася тільки в ревнощах. І ревнощі ця була не проста, а якась, як йому здавалося, особлива. Вони з Катею ще не переступили останньої риси близькості, хоча дозволяли собі в той годинник, коли залишалися одні, занадто багато чого. І тепер, у цей годинник, Катя бувала ще страстнее, чим колись. Але тепер і це стало здаватися підозрілим і збуджувало порию жахливе почуття. Всі почуття, з яких складалися його ревнощі, були жахливі, але серед них було одне, котре було ужаснее всіх і яке Митя ніяк не вмів, не міг визначити й навіть зрозуміти. Воно полягало в тім, що ті прояви страсті, те саме, що було так блаженно й сладостно, вище й прекрасніше всього у світі в застосуванні до них, Мите й Каті, ставало несказанно мерзотно й навіть здавалося чимсь протиприродним, коли Митя думав про Катю й про іншого чоловіка. Тоді Катя збуджувала в ньому гостру ненависть. Усе, що, око на око, робив з нею він сам, було повно для нього райської принадності й цнотливості. Але як тільки він уявляв собі на своєму місці кого – небудь іншого, все мгновенно мінялося, – усе перетворювалося в щось безсоромну, збудливу спрагу задушити Катю й, насамперед, саме її, а не уявлюваного суперника.

III

У день іспиту Каті, що відбувся нарешті (на шостому тижні поста), начебто особливо підтвердилася вся правота Митиных мучень.

Отут Катя вже зовсім не бачила, не зауважувала його, була вся чужа, вся публічна.

Вона мала великий успіх. Вона була у всім білому, як наречена, і хвилювання робило її чарівної. Їй дружно й гаряче ляскали, і директор, самовдоволений актор з безпристрасними й сумними очами, що сиділо в першому ряді, тільки заради більшої гордості робив їй іноді зауваження, говорячи неголосно, але якось так, що було чутно на всю залу й звучало нестерпно.

– Поменше читання, – говорив він вагомо, спокійно й так владно, точно Катя була його повною власністю. – Не грай, а переживай, – говорив він роздільно.

И це було нестерпно. Так нестерпно було й саме читання, що викликало рукоплескания. Котячи горіла жарким рум’янцем, зніяковілістю, голосок її іноді зривався, подиху не вистачало, і це було зворушливо, чарівно. Але читала вона з тією вульгарною співучістю, фальшю й дурістю в кожному звуці, які вважалися вищим мистецтвом читання в тої ненависній для Мити середовищу, у якій уже всіма помислами своїми жила Катя: вона не говорила, а увесь час викликувала з якоюсь настирливою млосною пристрасністю, з непомірної, нічим не обґрунтованої у своїй наполегливості благанням, і Митя не знав, куди ока запроторювати від сорому за неї. Ужаснее ж усього була та суміш ангельської чистоти й порочності, що була в ній, у її разгоревшемся личку, у її білому платті, що на естраді здавалося коротше, тому що всі сидячі в залі дивилися на Катю знизу, у її білих туфельках і в обтягнутих шовковими білими панчохами ногах. «Дівчина співала в церковному хорі», – з робленою, непомірною наївністю читала Катя про якийсь нібито ангельски безневинній дівчині. І Митя почував і загострену близькість до Каті, – як завжди це почуваєш у юрбі до тому, кого любиш, – і злу ворожість, почував і гордість нею, свідомість, що адже все – таки йому належить вона, і разом з тим біль, що розриває серце,: ні, уже не належить!

Після іспиту були знову щасливі дні. Але Митя вже не вірив їм з тією легкістю, як колись. Котячи, згадуючи іспит, говорила:

– Який ти дурний! Хіба ти не почував, що я й читала – те так добре тільки для тебе одного!

Але він не міг забути, що почував він на іспиті, і не міг зізнатися, що ці почуття й тепер не залишили його. Почувала його таємні почуття й Катя й один раз, під час сварки, викликнула:

– Не розумію, за що ти любиш мене, якщо, по – твоєму, всі так погано в мені! І чого ти, нарешті, хочеш від мене?

Але він і сам не розумів, за що він любив її, хоча почував, що любов його не тільки не зменшується, але все зростає разом з тією ревнивою боротьбою, що він вів з кимсь, із чимсь через неї, через цю любов, через її силу, що напружується, усе більше зростаючої вимогливості.

– Ти любиш тільки моє тіло, а не душу! – гірко сказала один раз Катя.

Знову це були чиїсь чужі, театральні слова, але вони, при всій їхній нісенітності й заяложеності, теж стосувалися чогось болісно нерозв’язного. Він не знав, за що любив, не міг точно сказати, чого хотів… Що це значить взагалі – любити? Відповісти на це було тим більше неможливо, що ні в тім, що чув Митя про любов, ні в тім, що читав він про неї, не було ні одного точно визначального її слова. У книгах і в житті всі начебто раз і назавжди вмовилися говорити або тільки про якійсь майже безтілесній любові, або тільки про те, що називається пристрастю, чуттєвістю. Його ж любов була несхожа ні на те, ні на інше. Що випробовував він до неї? Те, що називається любов’ю, або те, що називається пристрастю? Душу Каті або тіло доводило його майже до непритомності, до якогось передсмертного блаженства, коли він розстібав її кофточку й цілував її груди, райски чарівну й незайману, розкриту з якийсь душу приголомшливою покірністю, безсоромністю найчистішої безвинності?

IV

Вона усе більше мінялася.

Успіх на іспиті багато значив. І все – таки були на те і якісь інші причини.

Якось відразу перетворилася Катя з настанням весни як би в якусь молоденьку світську даму, ошатну й всі кудись поспішає. Мите тепер просто соромно було за свій темний коридор, коли вона приїжджала, – тепер вона не приходила, а завжди приїжджала, – коли вона, шарудячи шовком, швидко йшла по цьому коридорі, опустивши на особу вуальку. Тепер вона бувала незмінно ніжна з ним, але незмінно спізнювалася й скорочувала побачення, говорячи, що їй знову треба їхати з мамою до кравчині.

– Розумієш, франтимо напропалую! – говорила вона, кругло, весело й здивовано блищачи очами, відмінно розуміючи, що Митя не вірить їй, і все – таки говорячи, тому що говорити тепер стало зовсім не про що.

И капелюшка вона тепер майже ніколи не знімала, і парасольки не випускала з рук, на відльоті сидячи на ліжку Мити й з розуму зводячи його своїми ікрами, обтягнутими шовковими панчохами. А перед тим як виїхати й сказати, що нині ввечері її знову не буде будинку, – знову треба до кого з мамою! – вона незмінно проробляла те саме, з явною метою одурачить його, нагородити за всі його «дурні», як вона виражалася, мучення: притворно – воровски взглядывала на двері, зсковзувала з ліжка й, вильнувши стегнами по його ногах, говорила поспішним шепотом:

– Ну, цілуй же мене!

V

И в кінці квітня Митя нарешті вирішив дати собі відпочинок і виїхати в село.

Він зовсім замучив і себе й Катю, і борошно ця була тим нестерпніше, що начебто не було ніяких причин для неї: що справді трапилося, у чому винувата Катя? І один раз Катя, із твердістю розпачу, сказала йому:

– Так, виїдь, виїдь, я більше не в силах! Нам треба тимчасово розстатися, з’ясувати наші відносини. Ти став так худий, що мама переконана, що в тебе сухота. Я більше не можу!

И від’їзд Мити був вирішений. Але їхав Митя, до великого свого подиву, хоча й не пам’ятаючи себе від горя, все – таки майже щасливий. Як тільки від’їзд був вирішений, зненацька повернулося все колишнє. Адже він все – таки жагуче не хотів вірити нічому тому жахливому, що ні вдень, ні вночі не давало йому спокою. І досить було найменшої зміни в Каті, щоб знову все змінилося в його очах. А Катя знову стала ніжна й жагуча вже без усякого вдавання, – він почував це з безпомилковою чуйністю ревнивих натур, – і знову став він сидіти в неї до двох годин ночі, і знову було про що говорити, і чим ближче ставав від’їзд, тим усе безглуздіше здавалася розлука, потреба «з’ясувати відносини». Раз Катя навіть заплакала, – а вона ніколи не плакала, – і ці сльози раптом зробили її страшно родною йому, простромили його почуттям гострої жалості й начебто якоїсь провини перед нею.

Мати Каті на початку червня їхала на все літо в Крим і відвозила і її із собою. Вирішили зустрітися в Місхорі. Митя теж повинен був приїхати в Місхор.

И він збирався, робив готування до від’їзду, ходив по Москві в тім дивному сп’янінні, що буває, коли людина ще бадьоро тримається на ногах, але вже хворий якоюсь важкою хворобою. Він був болісно, п’яно нещасний і разом з тим болісно щасливий, розчулений близькістю, що вернулася, Каті, її дбайливістю до нього, – вона навіть ходила з ним купувати дорожні ремені, точно вона була його наречена або дружина, – і взагалі поверненням майже всього того, що нагадувало перший час їхньої любові. І так само сприймав він і все навколишнє, – будинку, вулиці, що йдуть і їдуть по них, погоду, увесь час по^ – весняному що супився, запах пилу й дощу, церковний захід тополь, що розпустилися за заборами в провулках: усе говорило про гіркоту розлуки й про насолоду надії на літо, на зустріч у Криму, де вже ніщо не буде заважати й усе здійсниться (хоча він і не знав, що саме все).

У день від’їзду зайшов попрощатися Протасов. Серед гімназистів старших класів, серед студентів нерідко зустрічаються юнаки, що засвоїли собі манеру триматися з добродушно – похмурою насмішкуватістю, з видом людини, що старше, досвідченіше всіх на світі. Такий був і Протасов, один з найближчих приятелів Мити, єдиний справжній друг його, що знав, незважаючи на всю скритність, мовчазність Мити, всі таємниці його любові. Він дивився, як Митя зав’язував валізу, бачив, як тряслися його руки, потім зі смутною мудрістю посміхнувся й сказав:

– Чисті ви діти, прости господи! А за всім тим, люб’язний мій Вертер з Тамбова, все – таки пора б зрозуміти, що Катя є насамперед типичнейшее жіноче єство й що сам поліцеймейстер нічого із цим не поробить. Ти, єство чоловіче, лізеш на стіну, пред’являєш до неї найвищі вимоги інстинкту продовження роду, і, звичайно, все це зовсім законно, навіть у деякому змісті священно. Тіло твоє є вищий розум, як справедливо помітив герр Ницше. Але законно й те, що ти на цьому священному шляху можеш зламати собі шию. Є ж особини у світі тварині, яким навіть по штаті покладається платити ціною власного існування за свій перший і останній любовний акт. Але тому що для тебе цей штат, імовірно, не зовсім уже обов’язковий, то дивися в обоє, поберегай себе. Взагалі, не поспішай. «Юнкер Шмит, слово честі, літо вернеться!» Світло не ликом шитий, не клином на Каті зійшовся. Бачу по твоїх зусиллях задушити валіза, що ти із цим зовсім не згодний, що цей клин тобі досить люб’язний. Ну, прости за непрошену раду – і так зберігає тебе Никола – Догідник з усіма прісними його!

А коли Протасов, потисши Мите руку, пішов, Митя, затягуючи в ремені подушку й ковдру, услыхал у своє відкрите у двір вікно, як загримів, пробуючи голос, студент, що жив навпроти, що вчився нению й вправлявся з ранку до вечора, – запік «Азру». Тоді Митя заспішив з ременями, застебнув їх як потрапило, схопив картуз і пішов на Кисловку, – попрощатися з матір’ю Каті. Мотив і слова пісні, що запік студент, так наполегливо звучали й повторювалися в ньому, що він не бачив ні вулиць, ні зустрічних, ішов ще пьянее, чим ходив всі останні дні. Справді було схоже на те, що світло клином зійшовся, що юнкер Шмит з пістолета хоче застрелитися! Ну, що ж, зійшовся так зійшовся, думав він і знову вертався до пісні про те, як, гуляючи по саду й «вродою своєї сіючи», зустрічала дочка султана в саду чорного невільника, що стояв у фонтана «блідіше смерті», як один раз запитала вона його, хто він і звідки, і як відповів він їй, почавши зловісно, але смиренно, з похмурою простотою: Звуся Магометом я… -

і скінчивши захоплено – трагічним криком:

– Я з роду бедных Азров,

Полюбивши, ми вмираємо!

Катя одягалася, щоб їхати на вокзал проводжати його, ласкаво крикнула йому зі своєї кімнати, – з кімнати, де він провів стільки незабутніх годин! – що вона прийде до першого дзвінка. Мила, добра жінка з малиновими волоссями сиділа одна, курила й дуже смутно подивилася на нього, – вона, імовірно, усе давно розуміла, про усім догадувалася. Він, весь червоний, внутрішньо тремтячий, поцілував її ніжну й в’ялу руку, по – синівські схиливши голову, і вона з материнським пещенням кілька разів поцілувало його в скроню й перехрестила.

– Эх, милий, – з несміливою посмішкою сказала вона словами Грибоєдова, – живете – ка сміючись! Ну, Христос із вами, поїдьте, поїдьте…

VI

Зробивши всі те останнє, що потрібно було зробити в номерах, уклавши свої речі в криву извозчичью пролетку за допомогою коридорного, він нарешті ніяково сів біля них, рушив і негайно ж відчув те особливе, що охоплює при від’їзді, – кінчений (і назавжди) відомий строк життя! – і разом з тим раптову легкість, надію на початок чогось нового. Він трохи заспокоївся й бодрее, як би новими очами став дивитися навколо. Кінець, прощай Москва й усе, що пережито в ній! Накрапало, супилося, у провулках було порожньо, кругляк був темний і блищав, як залізний, удома стояли невеселі, брудні. Візник віз із болісною неспішністю й раз у раз змушував Митю відвертатися й намагатися не дихати. Проїхали Кремль, потім Покровку й знову згорнули в провулки, де в садах хрипнуло репетувала до дощу й до вечора ворона, а все – таки була весна, весняний захід повітря. Але от нарешті доїхали, і Митя бігцем кинувся за носієм по людному вокзалі, на перон, потім на третій шлях, де вже був готовий довгий і важкий курський поїзд. І із всієї величезної й потворної юрби, що осаджувала поїзд, через всіх носіїв, з гуркотом і попереджуючими покрикуваннями візки, що котило, з речами, він миттєво виділив, побачив те, що, «вродою своєї сіючи», самотньо стояло вдалині й здавалося зовсім особливою істотою не тільки у всій цій юрбі, але й в усьому світі. Уже пробив перший дзвінок, – цього разу спізнився він, а не Катя. Вона зворушливо приїхала раніше його, вона його чекала й кинулася до нього знову із дбайливістю дружини або нареченої:

– Милий, займай скоріше місце! Зараз другий дзвінок!

А після другого дзвінка вона ще трогательнее стояла на платформі, знизу дивлячись на нього, що стояли у дверях третьокласного вагона, уже повнісіньким і смердючого. Усе в ній було прелестно, – її миле, гарненьке личко, її невелика фігурка, її свіжість, молодість, де жіночність ще мішалася з дитячістю, її нагору підняті сяючі очі, її блакитний скромний капелюшок, у вигинах якої була деяка витончена завзятість, і навіть її темно – сірий костюм, у якому Митя з обожнюванням почував навіть матерію й шовк подкладки. Він стояв худий, нескладний, на дорогу він надяг високі грубі чоботи й стару куртку, ґудзики якої були обтерті, червоніли міддю. І все – таки Катя дивилася на нього неудавано люблячим і смутним поглядом. Третій дзвінок так зненацька й різко вдарив по серцю, що Митя ринувся із площадки вагона як божевільний, і так само безумно, з жахом кинулася до нього назустріч Катя. Він припав до її рукавички й, підхопившись назад, у вагон, крізь сльози замахав їй картузом із шаленим захватом, а вона підхопила рукою спідницю й поплила разом із платформою назад, усе ще не спускаючи з його піднятого погляду. Вона плила усе швидше, вітер усе сильніше тріпав волосся Мити, що висунувся з вікна, а паровоз розходився усе шибче, усе нещадніше, нахабним, загрозливим ревінням вимагаючи шляхів, – і раптом точно зірвало і її, і кінець платформи…

VII

Давно наступили довгі весняні сутінки, темні від дощових хмар, важкий вагон гуркотав у голому й прохолодному полі, – у полях весна була ще рання, – ішли кондуктора по коридорі вагона, запитуючи квитки й вставляючи в ліхтарі свічі, а Митя усе ще стояв біля деренчливого вікна, почуваючи захід Катиной рукавички, що залишився на його губах, усе ще весь палав гострим вогнем останньої миті розлуки. І вся довга московська зима, щаслива й болісна, що перетворило всю життя його, вся цілком і вже зовсім у якімсь новому світлі вставала перед ним. У новому світлі, знову в новому, стояла тепер перед ним і Катя… Так, так, хто вона, що вона таке? А любов, пристрасть, душа, тіло? Це що таке? Нічого цього ні, – є щось інше, зовсім інше! От цей захід рукавички – хіба це теж не Катя, не любов, не душу, не тіло? І мужики, робочі у вагоні, жінка, що веде у відхоже місце своєї потворної дитини, тьмяні свічі в деренчливих ліхтарях, сутінки у весняних порожніх полях – усе любов, усе душу, і все борошно, і всі несказанна радість.

Ранком був Орел, пересадження, провінційний поїзд біля далекої платформи. І Митя відчув: який це простий, спокійний і рідний мир у порівнянні з московським, що вже отошли кудись у тридесяте царство, центром якого була Катя, тепер така начебто самотня, жалюгідна, улюблена тільки ніжно! Навіть небо, подекуди підмазане блідоїої синявим дощових хмар, навіть вітер отут простіше й спокійніше… Поїзд із Орла йшов не поспішаючи, Митя не поспішаючи їв тульський друкований пряник, сидячи в майже порожньому вагоні. Потім поїзд розійшовся й умотав, приспав його.

Прокинувся він тільки у Верхів’я. Поїзд стояв, було досить багатолюдне й метушливо, але теж якось захолустно. Приємно пахнуло чадом станційної кухні. Митя із задоволенням з’їв тарілку щей і випив пляшку пива, потім знову задрімав, – глибока утома напала на нього. А коли він знову опам’ятався, поїзд мчався по весняному березовому лісі, уже знайомому, перед останньою станцією. Знову весняним – весняній – по^ – весняному сутінно темніло, у відкрите вікно пахнуло дощем і начебто грибами. Ліс стояв ще зовсім голий, але все – таки грохотанье поїзда віддавалося в ньому отчетливее, чим у поле, а вдалині вже миготіли весняним – весняній – по^ – весняному сумні вогники станції. От і високий зелений вогонь семафора, – особливо чарівний у такі сутінки в березовому голому лісі, – і поїзд зі стукотом став переходити на інший шлях… Боже, як по – деревенски жалюгідний і милий працівник, що чекає барчука на платформі!

Сутінки й хмари все згущалися, поки їхали від станції по великому селу, теж ще весняному, брудному. Усе тонуло в цих незвичайно м’яких сутінках, у найглибшій тиші землі, теплої ночі, що злилася з темрявою невизначених, низько навислих дощових хмар, і знову Митя дивувався й радувався: як спокійна, проста, убога село, ці пахучі курні хати, що вже давно сплять, – із Благовещенья добрі люди не здувають вогню, – і як добре в цьому темному й теплому степовому світі! Тарантас поринав по вибоях, по бруди, дуби за двором багатого мужика височіли ще зовсім нагие, непривітні, чорніли грачиними гніздами. У хати стояв і вдивлявся в сутінок дивний, начебто зі стародавності мужик: босі ноги, рваний сіряк, бараняча шапка на довгих прямих волоссях… І пішов теплий, сладостный, запашний дощ. Митя подумав про дівок, про молодих бабів, що сплять у цих хатах, про всім тім жіночому, до чого він наблизився за зиму з Катею, і все злилося в одне, – Катя, дівки, ніч, весна, запах дощу, захід розораної, готової до запліднення землі, запах кінського поту й спогад про захід лайкової рукавички.

VIII

У селі життя почалося днями мирними, чарівними.

Уночі по шляху зі станції Катя начебто померкла, розчинилася у всім навколишньому. Але ні, це тільки так здалося й здавалося ще кілька днів, поки Митя відсипався, приходив у себе, звикав до новизни з дитинства знайомих вражень рідного будинку, села, сільської весни, весняної наготи й порожнечі миру, знову чисто й молодо готового до нового розквіту.

Садиба була невелика, будинок старе й невигадливий, господарство нескладне, не потребуючої великої двірні, – життя для Мити почалася тиха. Сестра Аня, другокласниця – гімназистка, і брат Костячи, підліток – кадетів, були ще в Орлі, училися, повинні були приїхати не раніше початку червня. Мама, Ольга Петрівна, була, як завжди, зайнята господарством, у якому їй допомагав тільки прикажчик, – староста, як називали його на двірні, – часто бувала в поле, лягала спати, як тільки темніло.

Коли Митя, на інший день по приїзду, проспавши дванадцята година, вимитий, у всім чистому, вийшов зі своєї сонячної кімнати, – вона була вікнами в сад, на схід, – і пройшов по всім іншимі, він жваво відчув їхньої спорідненості й мирної, заспокійливої й душу й тіло простоти. Скрізь усе стояло на своїх звичних місцях, як і багато років тому, і так само знайомо й приємно пахнуло; скрізь до його приїзду все було прибрано, у всіх кімнатах були вимиті підлоги. Домивали тільки зал, що примикав до прихожей, до лакейського, як неї називали ще дотепер. Веснянкувата дівка, поденниця із села, стояла на вікні біля дверей на балкон, тяглася до верхнього скла, зі свистом протираючи його й відбиваючись у нижніх стеклах синіючої, як би далеким, відбиттям. Покоївка Параша, витягшись більшу ганчірку із цебра з гарячою водою, боса, белоногая, ішла по залитій підлозі на маленьких п’ятах і сказала дружественно – розв’язною скоромовкою, витираючи піт з разгоревшегося особи згином засуканої руки:

– Ідіть їжте чай, мамаша ще до світла виїхали на станцію зі старостою, ви мабуть і не чули…

И негайно ж Катя владно нагадала про себе: Митя піймав себе на прагненні до цієї засуканої жіночої руки й до жіночного вигину дівки, що тяглася нагору, на вікні, до її спідниці, під якою міцними тумбочками йшли голі ноги, і з радістю відчув владу Каті, свою приналежність їй, відчув її таємну присутність у всіх враженнях цього ранку.

И присутність це відчувалося всі живее й живее з кожним новим днем і ставало усе прекрасніше, у міру того як Митя приходив у себе, заспокоювався й забував ту, звичайну, Катю, що у Москві так часто й так болісно не зливалася з Катею, створеної його бажанням.

IX

Перший раз жив він тепер будинку дорослим, з яким навіть мама трималася якось інакше, чим колись, а головне, жив з першою справжньою любов’ю в душі, уже здійснюючи те саме, чого потай чекало всю його істоту з дитинства, з отроцтва.

Ще в дитинстві дивно й таємниче ворухнулося в чому щось невимовне людською мовою. Колись і десь, мабуть, теж навесні, у саду, біля кущів бузку, – запам’ятався гострий захід шпанських мух, – він, зовсім маленький, стояв з якоюсь молодою жінкою, – імовірно, зі своєю нянькою, – і раптом щось точно озарилось перед ним небесним світлом, – не та особа її, не те сарафан на повних грудях, – і щось гарячою хвилею пройшло, взыграло в ньому, істинно як дитя в чреве матері… Але те було як у сні. Як у сні було й усе, що було потім, – у дитинстві, отроцтві, у гімназичні роки. Були якісь особливі, ні на що не схожі замилування те однієї, те іншої з тих дівчинок, які приїжджали зі своїми матерями на його дитячі свята, таємна жадібна цікавість до кожного руху цього чарівного, теж ні на що не схожої маленької істоти в платтячко, у черевичках, з бантом шовкової стрічки на голівці. Було (це вже пізніше, у губернському місті) длившееся майже вся осінь і вже набагато більше свідоме замилування гимназисточкой, що часто з’являлося по вечорах на дереві за забором сусіднього саду: її жвавість, насмішкуватість, коричневе платтячко, круглий гребінець у волоссях, брудні ручки, сміх, дзвінкий лемент – усе було таке, що Митя думав про неї з ранку до вечора, сумував, порию навіть плакав, неутолимо щось бажаючи від її. Потім і це якось саме собою скінчилося, забулося, і були нові, більш – менш довгі, – і знов – таки таємні, – замилування, минулого гострі радості й прикрості раптової закоханості на гімназичних балах… були якісь томління в тілі, у серці ж неясні передчуття, очікування чогось…