Основні теми й ідеї лірики Ганни Ахматовій – Ахматова Ганна

Які асоціації приходять на розум при згадуванні ім’я Ганни Андріївни Ахматовій? Любов, жагуча й трагичная, самовіддана відданість Батьківщині, материнське горе. Без сумніву, центральною темою творчості Ганни Ахматовій є Любов. Перші її вірші, винесені на суд широкої публіки, були представлені в журналі «Аполлон» в 1911 році, за рік до виходу збірника «Вечір», і відразу одержали широкий відгук у читачів і схвалення відомих поетів того часу

У пухнатій муфті руки холоділи

Мені стало страшно, стало якось смутно.

ПРО, як повернути вас, швидкі тижні

Його любові, повітряної й хвилинної…

Ахматова немов знає всі таємниці людських відносин. Іноді в її голосі чутні ноти безвихідності й жалю про те, що немає нічого чуттєво^ – вічного:

Є в близькості людей заповітна риса,

Її не перейти закоханості й пристрасті, –

Нехай у моторошній тиші зливаються вуста

И серце рветься від любові па частини…

Прагнучі до неї божевільні, а її

ЩоДосягли – уражені тоскою…

Тепер ти зрозумів, отчого моє

Не б’ється серце під твоєю рукою.

Лірична героїня Ахматової улюблена й відкинута, когось підносить на вівтар, а когось без жалю залишає. Любов до Батьківщини займає особливе місце у творчості А. А. Ахматовій. Уже повзрослевшая разом з поетом лірична героїня, усвідомлюючи происходящее навколо, весь жах і неминучість Апокаліпсиса, робить цілком усвідомлений вибір:

Мені голос був. Він кликав утешно,

Він говорив: Іди сюди,

Залиш свій край глухої й грішний,

Залиш Росію назавжди.

Я кров від рук твоїх відмию,

Із серця вийму чорний сором,

Я новим ім’ям покрою

Біль поразок і образ

Але равнодушно й спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цією мовою невартої

Не опоганився скорботний дух

Ахматова залишається зі своїм народом. Разом з тим засуджує емігрантів – подібний учинок рівносильний дезертирству, підлому й легкодухому зрадництву:

Не з тими я, хто кинув землю

На розтерзання ворогам

И Батьківщина, до якої звертається у віршах Ахматова, це не тільки збірний образ всієї Росії. Батьківщина – це й Царське Село, і Павловск, і Петербург, і місця у Тверской губернії – Слепнево й Бєжецьк:

Там білі церкви й дзвінкий, світний лід,

Там милого сина цвітуть волошкові очі

Над містом древнім алмазні російські ночі

И серп піднебесний желтее, чим липовий мед…

У роки нещадних сталінських репресій, коли доля нанесла Ахматової два найтяжких удари – розстріл чоловіка Миколи Гумилева й арешт єдиного сина, – вона створює свій шедевр – «Реквієм». Присвята всім жертвам кривавого терору, обвинувачення й викриття влади, оповідання про страждання безневинних людей – усе знайшло відбиття в цьому добутку:

Зірки смерті стояли над нами,

И безвинна корчилася Русь

Під кривавими чоботями

И під шипами чорних «марусь»…

Подібні рядки – це був фактично смертний вирок самої собі. А Ахматова повинна була жити. Вона вже тоді почувала, що належить своїй країні, своєму народу більше, ніж однієї собі. Вона передбачала, що на частку її співвітчизників випаде ще більш тяжке й страшне випробування. І саме вона, Ахматова, повинна була у важку мінуту підтримувати патріотичний дух народу

И от це трапилося. Війна… Вона застала Ахматову в Ленінграді, де в липні 1941 року народився вірш, рятівним ковтком свіжого повітря облетілу всю країну:

И та, що сьогодні прощається з милим, –

Нехай біль свою в силу вона переплавиться

Ми дітям клянемося, клянемося могилам,

Що нас скоритися ніхто не змусить

Перемога для Ахматової, як і для всіх героїв – патріотів, стала сенсом життя. Вона переживала загальнонародну трагедію як свою особисту. Для неї відстояти свою землю, свою Батьківщину значило зберегти культуру й рідну мову, рідну мову. Мова, на якому вона думала, говорила, писала. Мова, що розуміли й почували у всіх куточках Росії

Доля не помилувала Ахматову й після перемоги над фашизмом. Її виключили із Союзу радянських письменників, позбавили навіть продовольчих карток. Ім’я Ахматової надовго було викреслено з літератури. Однак у серцях людей творчість великого поета Ганни Ахматовій завжди знаходило живий відгук