Фольклорнi джерела повiстi Михайла Коцюбинського "Тiнi забутих предкiв" (Варіант 1)
Пiснею, думою, легендою, чарiвною казкою називають цю повiсть, бо джерела її - iз гуцульського життя, з глибин народної пiснi, легенди, казки.
Iз перших сторiнок ми поринаємо у свiт народних переказiв i вiрувань. Малий Iванко живе серед таємничих розповiдей про лiсовикiв i нявок. В скелях є злi духи, а в рiках - русалки. Веселий чугайстер подарував йому пiсню, яку вiн так довго шукав. Iванко знається на травах: одомен, пiдойшла - це помiчне зiлля. Марiчка звертається до ворожки i носить на тiлi часник, наговорений нею. Свiт народних звичаїв, легенд, вiрувань, народної медицини - це стихiя, в якiй кохають, спiвають, вмирають, живуть гуцули. А таке злиття з природою, коли ти i полонина, Черемош, бiланя i голубаня - єдине цiле, це вiд народного свiтобачення, вiд народного свiтосприймання.
"Тiнi забутих предкiв" -- дума про добро i зло, любов i ненависть. Одвiчнi прагнення людини до краси, любовi, добра. Та на перешкодi завжди злi сили, земнi i небеснi. Пiснею переплелись вони в життi Iвана, головного героя повiстi М. Коцюбинського "Тiнi забутих предкiв".
У казковий, зачарований свiт природи покотився вiн зеленими царинками, маленький i бiлий, наче банька кульбаби. Зустрiли його гори своїм синiм диханням, пiснi веселого чугайстра. Але сумнi чорнi смереки нашiптували йому про панування нечистої сили, русалок, нявок, щезника. Не раз здригалась душа Iванкова вiд цих розповiдей...
Та й у свiтi людей не легше. Народилось в сiм'ї Палiйчукiв двадцятеро дiтей, а живими залишились тiльки п'ятеро. Не раз звучала трембiта, оповiдаючи про смерть у господi Палiйчукiв. Та батько i брат загинули вiд рук ворожого роду. Знала ненависть дорогу i до серця Iванового. Не раз хапався за татову бартку в бажаннi помститися родовi Гутинюкiв. Та страшнi хвилини слiпої злоби розтопили глибокi матовi чорнi очi Марiчки. То була велика i єдина пiсня життя Iванково го, бо вквiтчала всi полонини своїми спiванками про їхнє кохання Марiчка, а з мережаної дудки Iванка "з гори на гору, з поточка на поточок пухала коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима трiпають крильця..." То ж несила було жити Iванковi, коли загинула Марiчка.
Цiй свiтлiй силi кохання протиставленi почуття Палагни та Юрка. Не ховаючись нi вiд кого, зраджує вона Iвановi i стає любаскою Юри. Та й вiн, спiзнавшись з нечистою силою, уособлює зло, темну сторону життя.
Гине Iван, зачарований нявкою. Зло перемагає. Але смертю своєю стверджує вiн невмирущу силу кохання. Заключна сцена повiстi є ще одним тому ствердженням. Перемогу сил життя над смертю ми бачимо в останнiх рядках твору. Ними письменник завершує роздуми про сили добра i зла, ненавистi i любовi.
Iз перших сторiнок ми поринаємо у свiт народних переказiв i вiрувань. Малий Iванко живе серед таємничих розповiдей про лiсовикiв i нявок. В скелях є злi духи, а в рiках - русалки. Веселий чугайстер подарував йому пiсню, яку вiн так довго шукав. Iванко знається на травах: одомен, пiдойшла - це помiчне зiлля. Марiчка звертається до ворожки i носить на тiлi часник, наговорений нею. Свiт народних звичаїв, легенд, вiрувань, народної медицини - це стихiя, в якiй кохають, спiвають, вмирають, живуть гуцули. А таке злиття з природою, коли ти i полонина, Черемош, бiланя i голубаня - єдине цiле, це вiд народного свiтобачення, вiд народного свiтосприймання.
"Тiнi забутих предкiв" -- дума про добро i зло, любов i ненависть. Одвiчнi прагнення людини до краси, любовi, добра. Та на перешкодi завжди злi сили, земнi i небеснi. Пiснею переплелись вони в життi Iвана, головного героя повiстi М. Коцюбинського "Тiнi забутих предкiв".
У казковий, зачарований свiт природи покотився вiн зеленими царинками, маленький i бiлий, наче банька кульбаби. Зустрiли його гори своїм синiм диханням, пiснi веселого чугайстра. Але сумнi чорнi смереки нашiптували йому про панування нечистої сили, русалок, нявок, щезника. Не раз здригалась душа Iванкова вiд цих розповiдей...
Та й у свiтi людей не легше. Народилось в сiм'ї Палiйчукiв двадцятеро дiтей, а живими залишились тiльки п'ятеро. Не раз звучала трембiта, оповiдаючи про смерть у господi Палiйчукiв. Та батько i брат загинули вiд рук ворожого роду. Знала ненависть дорогу i до серця Iванового. Не раз хапався за татову бартку в бажаннi помститися родовi Гутинюкiв. Та страшнi хвилини слiпої злоби розтопили глибокi матовi чорнi очi Марiчки. То була велика i єдина пiсня життя Iванково го, бо вквiтчала всi полонини своїми спiванками про їхнє кохання Марiчка, а з мережаної дудки Iванка "з гори на гору, з поточка на поточок пухала коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима трiпають крильця..." То ж несила було жити Iванковi, коли загинула Марiчка.
Цiй свiтлiй силi кохання протиставленi почуття Палагни та Юрка. Не ховаючись нi вiд кого, зраджує вона Iвановi i стає любаскою Юри. Та й вiн, спiзнавшись з нечистою силою, уособлює зло, темну сторону життя.
Гине Iван, зачарований нявкою. Зло перемагає. Але смертю своєю стверджує вiн невмирущу силу кохання. Заключна сцена повiстi є ще одним тому ствердженням. Перемогу сил життя над смертю ми бачимо в останнiх рядках твору. Ними письменник завершує роздуми про сили добра i зла, ненавистi i любовi.
