Фольклорнi джерела повiстi Михайла Коцюбинського "Тiнi забутих предкiв" (Варіант 2)
У тому чарiвному краї, де смуток смерекових лiсiв спускається з високих гiр до бурхливого Черемоша, творилися справжнi дива. Там жили добрi лiсовики, блукали веселi чугайстри, водили танок мавки, грiлися бiля води русалки, ховався по скелях щезник. "Ввесь свiт був як казка, повна чудес, таємнича, цiкава й страшна". Казка не завжди мала щасливий кiнець. Бо вона тiсно переплiталася з людським життям, де радiсть i горе, любов i смерть, добро i зло завжди були поруч. Зачарований тим загадковим, поетичним свiтом, Михайло Коцюбинський яскраво вiдтворив його у своїй повiстi "Тiнi забутих предкiв".
Письменник знайомить нас iз народним свiтоглядом Гуцульщини, з вiруваннями i звичаями цього мальовничого краю. Твiр має глибоке фольклорне корiння, що живить творчу уяву митця. Повiсть випромiнює свiтло народної фантазiї, до якої завжди були чутливi українцi. Фольклорнi образи беруть участь у подiях, впливають на життя людей. У дусi кращих традицiй зображено чисте, глибоке кохання, яке буває один раз у життi. Iван i Марiчка мають спорiдненi, незглибимi душi, якi нестримно тягнуться одна до одної, бо тiльки в єдностi знаходять свою гармонiю. Тужливий голос трембiти супроводжує їхнє кохання вiд народження до фатального фiналу. Це почуття з самого початку приречене на трагедiю, бо воно бiльше i сильнiше за життя. Пiснi так i ллються iз серця Марiчки. Iван же виспiвує душу грою на флоярi, бо самих тiльки слiв замало, щоб виразити красу i силу кохання. "Марiчка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба - спiванком. Вона знала їх безлiч. Звiдки вони з'являлись - не могла б розказати". То були коломийки - улюблений поетичний жанр гуцулiв, що засвiдчив обдарованiсть i духовну красу цього народу. Iван i Марiчка кохаються на лонi одухотвореної природи, злившись iз нею в єдине цiле. I таїнство природи, i таїнство любовi сприймаються в нерозривнiй єдностi. Але природа вiчна, а в людському життi все має свiй початок i кiнець. I чарiвний навколишнiй свiт сповнений не лише добрих духiв, а й злих сил, якi шкодять людинi, забирають у неї найдорожче. Iван i Марiчка довiрили природi свою таємницю, а вона безжалiсно винесла жорстокий вирок їхньому коханню, наславши лиху повiнь, яка забрала дiвчину в iнший свiт, де похмурими примарами блукають тiнi предкiв.
А може, той свiт кращий за цей? Та всеодно там немає милого... I з тої митi життя втрачає для Iвана будь-який сенс. Вiн ще тримається за нього, навiть одружується i знаходить розраду в господарствi, але то вже не життя, а його жалюгiдна подоба. Повсякденнi клопоти про худобу замiнюють Iвановi пiснi i кохання. Тому не дивно, що вiн стає легкою здобиччю нечистої сили. Людина, яка зреклася духовного життя, перетворюєть ся на iграшку в руках жорстокої долi. Письменник широко використовує повiр'я й образи української народної демонологiї. Мабуть, не випадково Iван не може розминутися з демонськими iстотами: одна його сусiдка - вiдьма, що постiйно шкодить худобi, iнший сусiд - злий чаклун, який зваблює Палагну, а Iвана позбавляє здоров'я, волi, iнтересу до життя i врештi зводить його зi свiту. Здається, нещасний чоловiк з готовнiстю йде назустрiч смертi, бо вона являється йому в дорогому образi далекої коханої. У глибинi душi Iван усвiдомлює, що то не Марiчка, а нявка водить його лiсом. За народними повiр'ями, мавками ставали нехрещенi дiти або молодi утопленицi. Та Iван забуває про обережнiсть. Вiн такий щасливий чути любий голос Марiчки, вiдчувати тепло її тiла, бачити миле обличчя, що не боїться вже нiчого: "Всi його клопоти i турботи, страх смертi, Палагна i ворожий мольфар - все кудись щезло, все одлетiло, наче нiколи нiчого такого не було. Безжурна молодiсть i радiсть знову водили його по сих безлюдних водах..." Iван навiть рятує мавку вiд чугайстра, пускаючись iз ним у такий шалений танець, який може бути тiльки передсмерт ним... Голос Марiчки зводить його до безоднi, де закiнчується мученицьке життя на цьому свiтi, щоб продовжитися в iншому, де вже не буде розлуки з коханою, де їхнi душi поєднаються навiчно...
У дусi фольклорної традицiї Коцюбинський майстерно поєднує реальнi картини з народними вигадками. Героям повiстi не судилося щастя, проте їхнє кохання невмируще i сильнiше за смерть. Тому в трагiчнiй розв'язцi твору звучить оптимiстична нота. Письменник не тiльки вводить читача в поетичний, таємничий свiт вiрувань наших предкiв, а й спонукає до фiлософських роздумiв про любов i ненависть, окриленiсть i бездуховнiсть, добро i зло, прекрасне i нiкчемне в людинi. Цей твiр глибоко нацiональний, сповнений яскравого народного колориту, високої поезiї почуттiв, яка єднає сучасних українцiв з їхнiми далекими, незабутнiми предками.
Письменник знайомить нас iз народним свiтоглядом Гуцульщини, з вiруваннями i звичаями цього мальовничого краю. Твiр має глибоке фольклорне корiння, що живить творчу уяву митця. Повiсть випромiнює свiтло народної фантазiї, до якої завжди були чутливi українцi. Фольклорнi образи беруть участь у подiях, впливають на життя людей. У дусi кращих традицiй зображено чисте, глибоке кохання, яке буває один раз у життi. Iван i Марiчка мають спорiдненi, незглибимi душi, якi нестримно тягнуться одна до одної, бо тiльки в єдностi знаходять свою гармонiю. Тужливий голос трембiти супроводжує їхнє кохання вiд народження до фатального фiналу. Це почуття з самого початку приречене на трагедiю, бо воно бiльше i сильнiше за життя. Пiснi так i ллються iз серця Марiчки. Iван же виспiвує душу грою на флоярi, бо самих тiльки слiв замало, щоб виразити красу i силу кохання. "Марiчка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба - спiванком. Вона знала їх безлiч. Звiдки вони з'являлись - не могла б розказати". То були коломийки - улюблений поетичний жанр гуцулiв, що засвiдчив обдарованiсть i духовну красу цього народу. Iван i Марiчка кохаються на лонi одухотвореної природи, злившись iз нею в єдине цiле. I таїнство природи, i таїнство любовi сприймаються в нерозривнiй єдностi. Але природа вiчна, а в людському життi все має свiй початок i кiнець. I чарiвний навколишнiй свiт сповнений не лише добрих духiв, а й злих сил, якi шкодять людинi, забирають у неї найдорожче. Iван i Марiчка довiрили природi свою таємницю, а вона безжалiсно винесла жорстокий вирок їхньому коханню, наславши лиху повiнь, яка забрала дiвчину в iнший свiт, де похмурими примарами блукають тiнi предкiв.
А може, той свiт кращий за цей? Та всеодно там немає милого... I з тої митi життя втрачає для Iвана будь-який сенс. Вiн ще тримається за нього, навiть одружується i знаходить розраду в господарствi, але то вже не життя, а його жалюгiдна подоба. Повсякденнi клопоти про худобу замiнюють Iвановi пiснi i кохання. Тому не дивно, що вiн стає легкою здобиччю нечистої сили. Людина, яка зреклася духовного життя, перетворюєть ся на iграшку в руках жорстокої долi. Письменник широко використовує повiр'я й образи української народної демонологiї. Мабуть, не випадково Iван не може розминутися з демонськими iстотами: одна його сусiдка - вiдьма, що постiйно шкодить худобi, iнший сусiд - злий чаклун, який зваблює Палагну, а Iвана позбавляє здоров'я, волi, iнтересу до життя i врештi зводить його зi свiту. Здається, нещасний чоловiк з готовнiстю йде назустрiч смертi, бо вона являється йому в дорогому образi далекої коханої. У глибинi душi Iван усвiдомлює, що то не Марiчка, а нявка водить його лiсом. За народними повiр'ями, мавками ставали нехрещенi дiти або молодi утопленицi. Та Iван забуває про обережнiсть. Вiн такий щасливий чути любий голос Марiчки, вiдчувати тепло її тiла, бачити миле обличчя, що не боїться вже нiчого: "Всi його клопоти i турботи, страх смертi, Палагна i ворожий мольфар - все кудись щезло, все одлетiло, наче нiколи нiчого такого не було. Безжурна молодiсть i радiсть знову водили його по сих безлюдних водах..." Iван навiть рятує мавку вiд чугайстра, пускаючись iз ним у такий шалений танець, який може бути тiльки передсмерт ним... Голос Марiчки зводить його до безоднi, де закiнчується мученицьке життя на цьому свiтi, щоб продовжитися в iншому, де вже не буде розлуки з коханою, де їхнi душi поєднаються навiчно...
У дусi фольклорної традицiї Коцюбинський майстерно поєднує реальнi картини з народними вигадками. Героям повiстi не судилося щастя, проте їхнє кохання невмируще i сильнiше за смерть. Тому в трагiчнiй розв'язцi твору звучить оптимiстична нота. Письменник не тiльки вводить читача в поетичний, таємничий свiт вiрувань наших предкiв, а й спонукає до фiлософських роздумiв про любов i ненависть, окриленiсть i бездуховнiсть, добро i зло, прекрасне i нiкчемне в людинi. Цей твiр глибоко нацiональний, сповнений яскравого народного колориту, високої поезiї почуттiв, яка єднає сучасних українцiв з їхнiми далекими, незабутнiми предками.
