Тема війни в літературі

Твір по роману «Донські оповідання» М. О. Шолохова. Війна – це більше лихо для будь-якої людини. Так було за всіх часів. Це загальне лихо, що споює народ у єдине ціле. У такі часи люди забували про свої особисті проблеми й образи, поєднувалися й робили все для перемоги над ворогом, чи був це Батий або Гітлер. Перебували за всіх часів зрадники й боягузи, але це була крапля в морі. Війни ці називали вітчизняними, коли люди боролися за свою незалежність; світовими, коли боровся один з одним майже увесь світ. Наша багатостраждальна Росія ще пройшла війну – Цивільну; війну між громадянами однієї держави. На мій погляд, це саме більше лихо. Якщо є один загальний ворог для всього народу, то й правда для всіх одна. У Громадянську війну були дві правди – стара й нова. І обидві сторони були праві. Це війна зробила ворогами не тільки бідних і багатих, але й батьків і дітей, братів і сестер, зробила ворогами зовсім близьких і рідних людей.

Революція сколихнула, ні, підірвала Росію. Ніхто не залишився осторонь. Дивовижний смерч обрушився на країну, несучи руйнування й смерть.

У всіх куточках Росії: у містах і в маленьких селищах – ішли палкі суперечки про подальшу долю й життя. У донських козачих станціях – теж війна. У смертельній сутичці зустрічаються командир ескадрону Микола Кошовий і отаман банди («Родимка» М. Шолохова). Микола виріс без батька, що пропав у германську війну, матір умерла. Сьорбнув він горя, а потім пішов із червоноармійцями воювати із Врангелем. Отаман сім років не бачив рідної землі. Спочатку германський полон, потім Врангель, тепер банда. Утомилися від війни обоє. Мрія Миколи піти вчитися, що закам’яніла душа отамана тужить за землею. І от у бої вони зустрічаються, повні ненавистю друг до друга; отаман убив Миколу й, знявши з нього чоботи, побачив родимку на нозі й довідався у своєму ворогу сина. Не висловити словами горе батька, уже не має значення вся ця метушня, білі, червоні… Життя кінчене, нема чого жити, тримаючи в обіймах знайденого сина, отаман-батько застрелився.

Взагалі в кожному з «Донських оповідань» Шолохова ми зіштовхуємося з тією драмою, на яку штовхнула Громадянська війна людей.

Інший батько, з оповідання «Сімейна людина», своїми руками вбив двох своїх синів, але не через ненависть, він дуже любив їх обох, але ціною їхнього життя він намагався врятувати життя ще сімох своїх дітей. Старші сини, Данила й Іван, пішли до червоного й потрапили в полон до своїх же козаків. Батькові було запропоновано самому розправитися з ними й тим самим довести свою відданість козацтву. Він міг би відмовитися, але де була гарантія, що його не вб’ють разом з ними, а семеро малих дітей пропадуть. Як розцінювати його вчинок? Звір? Боягуз, зрадник? Або, навпаки, людина, що володіє величезною внутрішньою силою? Не кожний може взяти на себе таке – і до кінця життя носити в собі величезний щиросердечний біль. Він сам собі суддя. Він день і ніч працює, щоб виростити дітей, і гірко чути йому докори дочки. Він залишається не понятим своїми дітьми, тими, через яких він пішов на це.

А от ще батько, з оповідання «Баштанник». Цей батько чітко визначив для себе, хто йому друг, а хто йому ворог. Його обирають комендантом воєнно-польового суду станиці, він від душі радується цьому. Він «дотримує козачу честь», б’є старшого сина за те, що Федір спілкується з більшовиками, той змушений піти до червоного. Цей батько вбиває свою дружину за те, що та носила продукти полоненим. Відмовляється від молодшого Митька, кинувши його напризволяще. Чітко служачи козацтву, він відправляє на розстріл старшого Федора, що потрапив в полон, а потім ретельно розшукує його після втечі. Цей батько, залишившись би він у живих, убив би обох синів, і рука б у нього не здригнулася б.

Війна будила не тільки ненависть, але й такі почуття, як жаль, милосердя, любов.

Старі, Гаврило і його дружина, виростили єдиного сина Петра, надію й опору. У вогні Громадянської війни загинув Петро від рук червоних. У серце старого Гаврила величезне горе й біль перетворюються в люту ненависть до більшовиків. І от на його очах білі козаки вбивають більшовика, і, замість зловтіхи й торжества, його серце стискується від жалості. Вони з бабою виходжують напівмертвого червоноармійця Миколу, прикипають до нього всім серцем, люблять, як свого сина.

А які страждання випали на частку матерів! Як можна було пояснити матері, що один її син – друг, а іншої – ворог? Вона їх народила, вигодувала, виростила. В «Баштаннику» мати благає чоловіка не торкати синів, несе продукти полоненим червоноармійцям, переживаючи за свого сина, поплатившись за це своїм життям.

Це все стосувалося людей рідних, а що ж говорити про зовсім сторонніх людей, що зустрічалися в цій війні? У війну були залучені люди, переконані у своїй правоті, і люди, що випадково потрапили в силу тих або інших обставин. У білій армії офіцери свідомо воювали за Росію, що була, у Червоній Армії воювали за майбутню Росію, за світле майбутнє, що вони малювали у своїй уяві. А прості солдати з тієї або іншої сторони, а звичайно це були прості робітники й селяни, воювали за те, у чому їх переконували: білі за царя й Батьківщину, проти більшовиків. Червоні – за землю й рівність. Але іноді траплялося так, що та сама людина спочатку воювала на стороні одних супротивників, а потім переходила на іншу. Як Григорій Мелехов, що заплутався й не міг зрозуміти, на чиїй же стороні правда. Навіть зараз, через багато років, ми дотепер не знаємо, на чиїй стороні все-таки була правда. Адже дотепер нам нав’язують свою думку люди, що стоять на чолі держави.