Занадто Червоний для Бєлих, занадто Білий для Червоних. (Життя й доля Бориса Пастернаку) – Пастернак Борис

Ці слова дуже точно підходять до Б. Пастернаку, хоча й були сказані про іншого поета. Взагалі, у цілої плеяди дуже більших поетів – ровесників (серед них А. Ахматова, М. Цветаева, О. Мандельштам) при всій їхній різниці є щось дуже близьке у світовідчуванні. Мабуть, точніше Цветаевой не скажеш:

Білий був – червоним став, кров почервонила, Червоний був, білим став – смерть побілила

От так і пройшли вони свій шлях, як би з усіма і як би ні скем.

«Умер Пастернак. І як далеко не перебували б ми від місця його поховання, ми всі зараз духовно, подумки стоїмо його труні з молитвою й любов’ю, із сумною й разом вдячною думкою про нього самому, про його життя й служіння

Умер поет, тобто людина, що мала один з найбільших дарунків, відпущених людині, – дарунок слова, дарунок втілення, поет, що повідав нам про «торжествуючу чистоту існування», про таємний і високий сенс життя, про людину і його духовній творчій долі

Умерла російська людина, що любив батьківщину беззавітною любов’ю й нам помогший по – новому полюбити її. Росія Пушкіна й Толстого, Достоєвського й Блоку буде відтепер і назавжди й Росією Пастернаку

Єврей, він належав народу, що издревле народжував у мир пророків, страждальців і безумців, не згодних примиритися ні із чим, крім останньої правди, – і він залишився вірний цієї найглибшої сутності єврейського покликання й всім своїм життям виконав його.

Умер християнин, не побоявшийся висповідати ім’я Христа в дні відступу від Нього й сказавший просто й твердо перед особою всього миру, що потрібно бути вірним Христу.

И нарешті, умерла велика Людина, великий тим, що знайшов у собі бачення й слова, потрібні всім людям, близькі всім людям, сказані всім і за всіх. «Я почуваю за них за всіх, – сказав він. – Я ними всіма переможений, і тільки в тім моя перемога».

Хто зможе, нехай помолится про його світлу душу».

Ці слова про Пастернак як про поета й людину сказав американський протоієрей Олександр Шмеман на панахиді по Борисові Пастернаку. Офіційні влади постаралися не помітити відхід Б. Пастернаку. Дійшло до того, що рідній сестрі, що не бачилася із братом майже сорок років, видали радянську візу тільки через день після похорону брата. Борис Пастернак був похований на сільському цвинтарі, у скромній могилі в Переделкине. За труною йшли щирі шанувальники й шанувальники поета й мимоволі згадували про себе знамениті рядки:

Ви йшли толпою, нарізно й парами,

Раптом хтось згадав, що сьогодні

Шосте серпня по старому,

Перетворення Господне.

И ви пройшли крізь дрібний, злидарський,

Наскрізний, тріпотливий вільшняк

В имбирно – червоний ліс цвинтарний,

ЩоГорів, як друкований пряник

У лісі казенної землемершею

Стояла смерть серед цвинтаря,

Дивлячись в особу моє померле,

Щоб вирити яму мені по росту

(«Август». 1953 р.)

У Росії, напевно, не було великого поета, доля якого не зложилася б трагично. Борис Пастернак – не виключення. Хоча на перший погляд здається, що його життя, у порівнянні з багатьма його сучасниками, цілком благополучна. Так, його не розстріляли в роки революції, як Гумилева, насильно не вислали за кордон в 20 – е роки, як багатьох кращих представників російської інтелігенції, він не зник на просторах Гулага, як Мандельштам, Бабель, Б. Корнілов і несть їм числа, він не пустив собі кулю в скроню, як Маяковський, і не повісився, як Цветаева. І все – таки…

Він один знав, чого коштували йому «роки безвременщины», тягар непотрібності серед загального ентузіазму радянської дійсності й, нарешті, цькування, улаштоване йому всім суспільством після написання роману «Доктор Живаго» і наступного присудження йому Нобелівської премії. Втім, останнє він пережити вже не зміг

Нобелівська премія зіграла настільки фатальну роль у долі поета, що про це варто сказати особливо.

Премія була присуджена Борисові Пастернаку в 1958 році «за видатні заслуги в сучасній ліричній поезії й в області великої російської прози». Одержавши телеграму від секретаря Нобелівського комітету Андрія Эстерлинка, Пастернак 29 вересня 1958 року відповів йому: «Вдячний, радий, гордий, збентежений». Всі його поздоровляли. І здавалося, що всі негоди й утиски з виданням роману, виклики в ЦК і Союз письменників за; Нобелівська премія – це повна й абсолютна перемога, це визнання, честь, зроблена всій Росіянці літературі

Але на наступний же ранок раптово прийшов К. Федін. Він зажадав від Пастернаку негайної, демонстративної відмови від премії, загрожуючи при цьому завтрашнім цькуванням у газетах. Пастернак відповів, що ніщо його не змусить відмовитися від зробленої йому честі, що він уже відповів Нобелівському комітету й не може виглядати в його очах невдячним ошуканцем

У ці дні Пастернак переводив «Марію Стюарт» Словацького, був світлий і не читав газет, говорив, що за честь бути нобелівським лауреатом готовий прийняти будь – які позбавлення. У такому саме тоні був написаний лист у президію Союзу письменників, на засідання якого він не прийшов і де, по доповіді Г. Маркова, був виключений зі членів Союзу. От деякі з 20 пунктів цього листа:

«Я вважаю, що можна написати «Доктори Живаго», залишаючись радянською людиною, тим більше що він був закінчений у період, коли опублікували роман Дудинцева «Не хлібом єдиним», що створювало враження відлиги. Я передав роман італійському комуністичному видавництву й чекав виходу цензурованного видання в Москві. Я згодний був виправити всі неприйнятні місця. Можливості радянського письменника мені представлялися ширше, ніж вони є. Віддавши роман у тім виді, як він є, я розраховував, що його торкнеться дружня рука критика

Посилаючи вдячну телеграму в Нобелівський комітет, я не вважав, що премія присуджена мені за роман, але за всю сукупність зробленого, як це позначено в її формулюванні. Я міг так уважати, тому що моя кандидатура висувалася на премію ще в ті часи, коли роману не існувало й ніхто про нього не знав. Ніщо не змусить мене відмовитися від честі, зробленої мені, сучасному письменникові, що живе в Росії, і, отже, радянському. Але гроші Нобелівської премії я готовий перевести в Комітет захисту мира

Я знаю, що під тиском громадськості буде поставлене питання про моє виключення із Союзу письменників. Я не очікую від вас справедливості. Ви можете мене розстріляти, вислати, зробити все, що вам завгодно. Я вас заздалегідь прощаю. Але не квапитеся. Це не додасть вам ні щастя, ні слави. І помнете, однаково вам через кілька років прийде мене реабілітувати. У вашій практиці це не в перший раз».

Горда й незалежна позиція допомагала Пастернаку протягом першого тижня витримувати всі образи, погрози й анафематствования печатки. Він дуже турбувався, немає чи неприємностей у його рідних. У ті дні сколихнулася хвиля підтримки в його захист у західній пресі

Але зненацька все змінилося. Ми не знаємо всього підґрунтя подій, що происшли, але факти такі: приїхавши в Москву й поговоривши по телефоні з О. Ивинской, кращим іншому поета, Пастернак пішов на телеграф і послав телеграму в Стокгольм: «У силу того значення, що одержала присуджена мені нагорода в суспільстві, до якого я належу, я повинен від її відмовитися, не прийміть за образу моя добровільна відмова». Інша телеграма була послана в ЦК: «Поверніть Ивинской роботу, я відмовився від премії».

Але ця жертва вже нікому не була потрібна. Вона нічим не полегшила його положення. Цього не помітили ні на загальмосковських зборах письменників, що состоялись через два дні, про

Цьому ніхто не згадав на сторінках, що пішли потім, разливанного «гніву народного». Московські письменники звернулися до уряду із проханням позбавити Пастернаку громадянства й вислати за кордон. Висилка негайно пішла б, якби не телефонна розмова із Хрущевым Джавахарлала Неру, согласившегося очолити комітет захисту Пастернаку. Щоб спустити все на гальмах, Пастернаку треба було підписати погоджений з начальством текст, звернений в «Правду» і до Хрущеву. Справа не в тім, гарний або поганий текст цих листів і чого в них більше – покаяння або самоствердження, – важливо те, що написано вони не Пастернаком, а підписані вимушено. І це приниження, насильство над його волею було особливо болісно у свідомості того, що воно нікому не було потрібно.

Борис Пастернак – один з найвидатніших поетів XX століття. Для російської культури він особливо коштовний тим, що це як би міст між великими традиціями XIX століття й наших днів

Борис Пастернак народився в Москві 29 січня (10 лютого) 1890 року. Його батько, Леонід Осипович Пастернак, був відомим, художником, викладав в Училище живопису, ліплення й зодчества, ілюстрував першу публікацію роману Л. Н. Толстого «Воскресіння» у журналі «Нива». Мати поета була професійної, дуже обдарованою піаністкою. Борис Пастернак ріс в атмосфері мистецтва, з дитинства бачив художників, музикантів, письменників, з якими спілкувалася й дружила його родина, що квартирувала при Училищі живопису на Мясницкой. Гістьми Пастернаків бували Лев Толстої й Скрябін, Сєров і Врубель. Майбутній поет учився в класичній гімназії й на філософському відділенні історико – філологічного факультету Московського університету, закінчив його в 1913 році. Ще гімназистом, а потім студентом він пройшов предмети композиторського факультету консерваторії; всі йому ладили шлях музиканта, його композиторські досвіди схвалював сам Скрябін, якого Пастернак боготворив. Навесні 1912 року на засоби, накопичені матір’ю, Пастернак їде в Марбург і весь літній семестр займається в Марбургском університеті філософськими дисциплінами, але потім, покинувши Марбург і зробивши поїздку в Італію, вертається в Москву. З тих пор він, обірвавши заняття й музикою, і філософією, усвідомлює себе поетом

В 10 – е роки Пастернак входить у кружок молодих московських літераторів, що створили об’єднання «Центрифуга». Воно примикало до руху футуристів. В 20 – е роки був близький Лефу, але насправді тримався осторонь від літературних угруповань, ища власні шляхи на грані символізму й футуризму. Основна особливість поезії Пастернаку полягає в тім, що, з одного боку, вона як би абсолютно безособова, оскільки в ній майже нічого не говориться про переживання «я», що відсутній навіть як свідок, глядача, і мир як би сам розповідає про себе, але, з іншого боку, цей «розповідь» гранично суб’єктивна, тому що насичено категоріями сприйняття, хоча й безособового. Можна було б уважати, що Пастернак продовжує традиції російської філолофсько – пантеїстичної лірики XIX століття (Тютчев), якби не знімання границь між суб’єктом і об’єктом сприйняття, розчинення миру в сприйнятті, передача суб’єктивного через предметні, речові деталі і якби не опис природного миру через суб’єктивне, хоча й безособове, сприйняття. Ближче всього в цьому змісті мир Пастернаку поезії И. Анненскогр, хоча для Пастернаку роль, що є посередником, поетичної свідомості вже не трагична, а милостива. Цікаво, що саме ця інтерпретація співвідношення «я» і миру дозволяє Пастернаку бути посередником між, здавалося б, непримиренними концепціями символізму й футуризму: подібно футуристам, Пастернак строго предметен, він довіряє насамперед зрительно сприйманому миру, але цей мир у нього, як у символістів, гранично одухотворений. У поетиці це завжди веде до психологічної насиченості зорових картин і до підвищеної ролі метафори, особливо дієслівної («тополя здивована», «далечінь упасти боїться», «сонце, сідаючи, співчуває мені» і т.п.).

Вивчення творчості того або іншого поета, спроба розкласти все по поличках – доля деяких, лише остепененных, важливих літературознавців. У більшості ж простих читачів доля інша, щаслива: уріжуться в їхню пам’ять кілька рядків, так так і залишаться на все життя. От і мені, здається, не забудуться пастернаковские:

Приїдається всі,

Лише тобі не дано примелькатися

Дні проходять

И тисячі, тисячі літ

У білій завзятості хвиль,

Ховаючись

У білу пряність акацій,

Може, ти – те їх,

Море,

И зводиш, і зводиш на немає.